Повія - Мирний Панас

"Я, — каже, — не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звісно, кинулись грошей шукати...

— Христя ж божилася, що він сам дав їй ті гроші, — перебила Пріська.

— Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

— Боже, боже! — хитаючись, почала Пріська. — Ти ж усе бачиш, усе знанні... Чому ж ти не обізвешся, не оглянешся на нас, нещасних? — і Пріська знову заголосила.

— Ось перестань, тітко, та послухай, що я тобі скажу. Годі тобі плакати та побиватися, — нічого слізьми не запоможеш! Ти вставай з долівки, лізь на піч, лягай та краще засни. Може, бог тобі у сні пошле розум, що зробити, як повернути.

І — диво! Пріська подумала-подумала, утерла сльози, підвелася і подибала до полу.

— Отак буде краще! — мовив Кирило не то до Пріськи, не то сам до себе, умощуючись собі на лаві.

— А мені ж де? Хіба до порога головою... А що ти думаєш? Саме буде добре! — каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усі троє полягали і помовкли, мовби поснули. Важке тільки Прісьчине Зітхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсім не затихло.

— Заснула? — спитався Кирило, підвівши голову.

— Мабуть... бо щось не чутно.

— Ти таки утішив.

— Та пошептав, бач...

— А справді: ти не чув, що це воно за оказія? Невже це за смерть Загнибідихи? Я не вірю, щоб Христя на таке пустилася.

— Та воно, бач, і я не вірю. Тільки... де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, — п'ятдесят рублів! — одказав Панько.

— Так він же, либонь, дав. Сам дав...

— Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав... Тільки за віщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гіркого плачу зупинив його... Дивуючись, зирнув він на Панька. Панько собі глянув на його і поскромадив потилицю. А Пріська як почала — та вже до самого світу...

VIII

"Де смерть моя ходе? де вона поділася?" — одно голосила Пріська, молячи у бога довічного одпочинку. Їй уже тепер усе зневірилося, спротивилося. Одна була надія, одна утіха, що держала її на світі, красила злиденне життя, — тепер і та надія її одурила, наробила такого клопоту, такої слави... її кров, рідна кров, на таке пустилася... чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хаті, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї більше нічого не знайшли, окрім тих проклятих грошей... Та де тим і грошам узятись? Певно, воно щось тут є... Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за гроші, де взялися? Вона б крізь очі у саму душу продивилася дочці, у саме серце... А то?..

Христю на другий день погнали в місто, а з неї тільки дозор зняли, бо не знайшли нічого такого, що б і її до того діла в'язало, хоч Грицько і гукав:

— Та й стара не без гріха! Певно, сама і підсунула дочці такого зілля, та мовчить, запекла!

Пріська мовчала, словом не обізвалася. Що їй казати? Вона зневірилася тим словом; і вони, як і люди, тільки одного лиха їй наносили, а утіхи ніякої. Єдина у неї тепер утіха — домовина, єдине бажання — скорішої смерті...

— Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скоріше! — здіймаючи руки до бога, одно голосила вона і не переставала.

Минуло три дні. Три дні сліз та лементу; три дні неутішного горя й плакучої скорботи... Пріська не пила, не їла, за ті три дні і світу білого не бачила. Що було учора — те й сьогодні, те і на завтра; ні сну, ні відпочинку — одні гіркі сльози... Устане ясне сонце, і зайде, і знову устане; а Прісьці і не в примітку. Як злізла на піл, послухавши Панька, як скорчилася після його розмови — так ні злазила, ні розправлялася!.. Від сліз світ ув очах померк, від лементу голос спав і уха заложило... Вона не баче нічого, не чує: не чує навіть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсім у— домовині, глухій тісній ямі... От тільки — ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвіздком стирчить у голові... І нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навіки затихло... А думку? думку?.. Немає волі над нею!.. Хоч би ніж такий гострий, щоб тільки — чирк! — та й капут відразу... або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась... Піт же!.. Скрипить дуплиняста деревина від вітру! зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада — скрипить. Так Пріська скрипіла, за ті три дні її і не узнати: запали очі, набрякли-розчервонілись; запалі щоки — ще дужче позападали; обличчя почорніло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось і аж пожовкло, як гич у пшенички: зігнута постать — удвоє перегнуласьскарлючилась... То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

"Господи! що сталося з нею?" — подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли... "Може, вмерла Пріська?" — подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися.

— Тіточко! Чи ще ви живі тута? — стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи.

Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне, — тільки Пріська струснулась, наче Зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою.

— А я оце насилу до вас зібралася. Так заніколилося, так заніколилося! Карпо у полі, поти упораєшся в господі, а тут пора і обід йому нести... — виправлялася Одарка перед Пріською.

Пріська мовчала.

— Як же вас тут бог милує? — знову почала Одарка. — Що це на вас за напасть така?

— Напасть? — прогула глухо Пріська. — Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? — і Пріська божевільне водила по хаті очима.

В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду... Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїться, потім спитала:

— Тітко! чи ви пізнаєте мене?

— Тебе? Як тебе не пізнати! — з страшною усмішкою одказала Пріська.

— Хто ж я така?

Пріська знову сама собі усміхнулася...

— Хто ти така? — тихо спиталася. — Людина! — придавила Пріська на сьому слові.

Одарка перехрестилася і, зітхнувши, мовила:

— Уже й не пізнає...

— А ти чого прийшла? — нешвидко спиталася Пріська.

— Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

— їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, — сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип — і сльози залили очі.

Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.

— Тіточко! Я ж сусіда ваша... Одарка, — не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.

— Я знаю, що ти Одарка, — заспокоївшись, почала стара. — Пізнаю тебе по голосу... Спасибі, що не забула.

— Може, вам чого треба, тіточко? — спитала рада Одарка.

— Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.

— Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті... — Ну, а чого ж мені треба? Скажи — чого?

— Чого? Ви їли що-небудь?

— Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу... От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила...

— Що ж вам — води подати?

— Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля — неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила — не пустилася.

— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

— Підождіть, я вам постелю, — похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.

— Спасибі тобі, Одарко, — подякувала, умощуючись, Пріська. — Ти мене тією водою так і оживила... То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло... Отут тільки, — і вона вказала на серце, — не перестає.

— Може б, ви справді чого поїли? Скажіть, — я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..

— Ні, не хочу... — і стара задумалася, заплющила очі.

Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.

"Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає... Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", — думала вона, вертаючись додому.

— А що? Що застала? — спитав її Карпо.

— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.

— Отаке! та нікому й попа покликати... І обоє замовкли.

— Напилася води, — нешвидко повідала знову Одарка, — перекинулась на другий бік... Я їй послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.

Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором од бивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.

— Спали?.. — спитала Одарка. — А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Пріська глянула на неї.

— Ти, Одарко?.. Сядь... — стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе. Одарка сіла.

— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська. — Оце я лежала, закривши очі... І так мені любо, так тихо... супокійно... Усередині, чую, неначе їло холоне — мерзне... а любо... Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася...