Джури-характерники - Рутківський Володимир

І справді, татарин показав, що битиме зверху, а в останню мить його шабля описала півколо. Проте недарма Санько пройшов науку у Швайки. Його рука ніби сама собою перехопила кривий політ ординської шаблі. А тоді й Санько замахнувся, показуючи, що цілитиме по правому плечу, а сам рвучко перевів удар на ліве. Татарин опізнився на маленьку часточку секунди і Санькова шабля уп’ялася в його шкіряне надпліччя. А ще за хвилю татарський кінь звернув убік уже без вершника. І доки другий татарин поспішав зайняти місце полеглого товариша, Санько встиг скосити очі вбік і завважив, що поруч з ним рубається Швайка. Пилипове обличчя палало якоюсь дикою радістю і зловтіхою. Ятаганом, що його Швайка тримав у лівій руці, він відбивав ворожу шаблю, а його власна шабля миготіла так швидко, що за нею здіймалися повітряні вихори. Нараз його супротивник якось дивно скособочився і зіслизнув з коня. А Швайка уже завернув свого Вітрика назустріч тому татаринові, якого примітив собі Санько.

— Пилипе, це мій! — гукнув Санько, проте Швайка тільки вищирився у лютій посмішці. Його шабля навідліг рубонула по руці нападника. Другий удар звалив того на землю.

Неподалік бився Грицик. Він щось затято вигукував і з такою силою тис на свого ворога, що той зрештою не витримав і різко повернув коня вбік. Та це йому не помогло — звідкілясь випірнув Марко Чорторий і різко махнув шаблею…

Татари не сподівалися на таку рішучу відсіч. Ще якийсь час вони тиснули на козаків, але вже не так рішуче, як на початку. Зрештою хтось із них не витримав, розвернув коня і кинувся подалі від місця бойовиська. За ним почала розвертатися уся татарська лава.

— Нехай драпають! — крикнув Швайка. — Досить з них!

Якийсь час він спостерігав за татарами, які один за одним щезали вдалині, тоді наказав Грицикові стежити за ними з найближчого кургана, а сам повернувся на місце бойовиська.

Козаки втратили чотирьох. Поранених було значно більше, але всі вони трималися на конях. Татарські втрати були значно більші — понад двадцять тіл непорушно лежало між високих трав, ще з десяток пробували підвестися з землі. Завваживши козаків, що наближалися, поранені вишкірювалися — хижо і злякано: вважали, що настав їхній останній час.

Якусь мить Швайка мовчки дивився, а тоді звелів:

— Зловіть для них коней!

А коли татар усадовили на коней, додав:

— Їдьте з миром. І передайте своїм мурзам, що ми не звірі і не люті нападники. Нам треба небагато — щоб нас залишили у спокої. Ми теж хочемо випасати свої табуни. А зараз ми повертаємося до плавнів, а ви можете зібрати й поховати своїх. Але пам’ятайте — на будь-які підступи ми дамо гідну відсіч.

Татари похнюплено зиркали на нього з-під лоба і в їхніх поглядах було більше страху, ніж ненависті.

Козаки поверталися радісні, збуджені перемогою. Не радів лише один Швайка.

— Це — що? Це тільки пастухи, — сказав він. — От зустрінемося зі справжніми нукерами, чи, не дай Боже, з нашим братом-яничаром — отоді дізнаємося, чого ми з вами варті.

— Я багато чував про яничарів, — подав голос один з черкаських. — Проте хто це такі — не дуже тямлю.

— То такі ж люди, як і ми з тобою, — відказав Швайка. — Тільки й того, що їх немовлятами забрали в полон і втовкмачили в їхні голови, що найбільші вороги для татарського люду — це ми. Тож від них нам пощади не дочекатися. Бо вони не знають, ким є насправді.

— А що, як їм розповісти про це?

— Коли два війська ідуть один на одного в бій, ніколи розводитись, хто є хто, — відказав Швайка.

— А якщо пробратися і поговорити з ними, коли вони відпочивають? — не здавався черкасець.

Швайка лише поглянув на нього і зітхнув. І невідомо, що він хотів цим сказати — чи то зітхав з дурного запитання, чи від того, що коли перемовини й були, то нічим добрим вони не закінчились.

ТЕЛЕСИКОВІ РОЗВАГИ

За якихось кілька днів на острові виросло ціле містечко. До шести Вирвизубових куренів прилучилося ще стільки ж. І одразу стало ясно, що вони вельми різняться один від одного.

У Переяславському курені жили могутні козаки. Ще могутніші обрали собі черкаський курінь. Наймудріші вподобали канівський курінь, найкраще співали у кропивнянському, послухати казки й цікаві побрехеньки збиралися біля солоницького куреня.

А от Воронівський курінь вважався найвреднішим. Той, хто ставився до воронівців з неналежною повагою, змушений був обходити його десятою дорогою. Хоча тут, на перший погляд, жили такі самі козаки, як і деінде. Серед них — Швайка, Грицик з Саньком, Кривопичко з Одудом, до них приєднався дніпровський човняр Марко Чорторий і ще десятків зо два козаків, які тяглися до Швайки та його колишніх джур. Це були люди хоча й веселі, але до вреднощів, окрім, мабуть, Грицика, були геть нездатні.

Та все одно курінь вважали найвреднішим. А все через Телесика та його верескливу ватагу. І ніби й не скажеш, що вони на кожному кроці стрибали в шкоду. Ні, воронівський курінь був застелений найзапашнішою травою, в його стінах було найменше щілин, тут лягали спати раніше за всіх і раніше за всіх прокидалися. Але… Підвозить човном, скажімо, здоровецький Кирило Капшук до свого переяславського куреня з десяток снопів очерету. А на березі його вже зустрічає Телесикова ватага.

— Дядьку, а чи не дали б ви нам зо два кулі? — старцюють вони такими жалібними голосочками, що мало хто не зжалиться і не дасть.

Проте Кирило не з тих, хто здатен на жалість.

— А у вас що — своїх людей нема? — дивується він.

— Та є, — зітхає, скажімо, Ванько Кожушний. — Але Швайка увесь час десь із Вирвизубом, Грицик з Саньком зі степу не вилазять, усе на татарів пильнують.

— А ви — що, самі нездатні накосити?

— Ми, може, й могли б, — пояснює йому Телесик. — Але ж у вас це краще виходить. Погляньте на себе — ви он який великий, а ми ж вам ледве до пояса.

— Ні, хлоп’ята, нічого у вас не вийде, — відказує дядько Капшук. — І відійдіть з дороги, бо розтопчу ненароком.

— Ой, дядьку, пожалкуєте, — летить йому услід, проте Кирило з-під оберемків нічого не чує.

А за якусь годину його крик розлітається на цілий острів:

— А яка ж це нечиста поцупила мій очерет?! Я ж віз десяток кулів, а привіз тільки шість. Де решта?

— Таж ти подарував його воронівському куреню, — відповідає хтось із кропивнянського куреня.

Кирилові перехоплює подих.

— Я? Та ніколи в світі цього не може бути!

— Ще й як може! Ти так чесав до них з тими кулями, ніби тобі по литках кропивою шмагали.

— Нічого не розумію, — розводить Кирило руками. — А ви чого зуби шкірите? — обурюється він на Телесикову ватагу, у котрої від стриманого сміху аж бульки під носом повистрибували.

— Бо ми ж застерігали вас, що пожалкуєте, — відказує хтось із хлоп’ят між нападами реготу.

— Кому шкода двох кулів, той віддає чотири, — пояснює його сусіда, що вже й сміятися як слід не здатен.

А за день потому до Воронівського куреня зазирнув Вирвизуб. Швайка з Грициком та Саньком тільки-но повернулися зі степу і саме розкошували на свіжій траві.

— Ану, погляньте, що ваші жевжики учворили з поважними людьми, — суворим голосом промовив він, проте в його очах стрибали веселі бісики.

— А що таке? — якомога байдужішим голосом поцікавився Грицик, хоча бісики застрибали і в нього: вочевидь, те, на що запрошував подивитися Вирвизуб, для нього не було новиною.

А подивитися і справді було на що. Краєм піщаного берега діловито крокував Микита Боброзубий з черкаського куреня і мугикав якусь пісеньку. За ним вела очима воронівська та черкаська дітвора і, напружено наморщивши лоби, про щось перешіптувалася. Зненацька Ванько Кожушний кинувся до берега і всівся на піску кроків за двадцять від Микити. Той лише мигцем зиркнув на нього і відвернувся. Та нараз зупинився, начебто йому в голову запала якась думка, тоді якимись непевними кроками рушив до Кожушного з наміром усістися на нього. В останню мить Ванько встиг відсунутися — і Боброзубий з розгону гепнувся на землю. В повітрі змигнули його худі волохаті ноги. Хлопчаки дружно чмихнули і від того Боброзубий ніби прокинувся. Він усівся на піску, тріпнув головою і здивовано озирнувся.

— А де ж пеньок? — запитав він Кожушного.

— Який пеньок? — здивувався Ванько.

— Ну такий… Я збирався на ньому трохи той… перепочити.

Проте пенька не було ніде, тож Боброзубий, стенувши плечима, встав та й пішов далі. І тільки тоді Кожушний повалився на пісок і в захваті заметляв ногами:

— Відомстили! — зарепетував він. — Буде тепер знати, як виганяти нас звідсіля!

Вирвизуба тіпало зі сміху.

— Це вже другий, — сказав він Швайці. — Перший був Тодось Присядько…

Тоді набрав серйозного виразу, вийшов з-за кущів і поцікавився:

— Чом розкричалися, мов горобці? Хто це вас збирається виганяти?

Хлопці злякано принишкли. Вони знали, що козацький отаман — людина сувора, а отже, з ним жартувати небезпечно.

— Микита Боброзубий та Присядько, — подав голос Хаврусь.

— Це ж за що?

— Ну… вони вчора казали, що нам тут робити нічого. Бо малі ще.

— Гм-мм… малі, значить. А шкоду чинити, виходить, уже не малі?

Хлопці мовчали. А що вони мали сказати?

— Ми більше не будемо, — нарешті за всіх обізвався Телесик.

— Звісно, що не будете, бо тоді я з вами побалакаю інакше. — Вирвизуб суворо поглянув на хлопців, проте не витримав і поцікавився: — А як же воно у вас так виходить?

Хлопці забігали одне по одному очима.

— Ви про що, дядьку Стефане? — запитав Телесик.

— Та про те, як ви таких поважних козаків на пеньки садовили?

І лише тепер хлопчики завважили, що Вирвизуб не тільки не сердиться, а навпаки — з усіх сил намагається не сміятися. Вони оточили отамана тісним гуртом і навперебій заторохтіли:

— Це ми від Санька навчилися…

— Еге ж… йому можна, а нам ні?

— Ми теж хочемо навіювати…

— Он воно що… — Вирвизуб глянув на Санька і по-змовницьки йому підморгнув. — Слухайте, а ви пробували самому Санькові щось навіяти?

Хлопці перезирнулися. Схоже, ця думка поки що їм і в голову не приходила.

— А ви спробуйте, — порадив Вирвизуб. — Це добре, що ви гуртом працюєте. Бо не кожен може мати такі здібності, як наш Санько. А от коли ви з’єднаєте свої сили, то можете викликати на змагання навіть самого Санька, а не те, що якогось татарина.

Що хлопці не загаялися скористатись порадою Вирвизуба, Санько зрозумів під час обіду.