Джури-характерники - Рутківський Володимир

Навіть Швайка не втримався. Серйозним лишався один Вирвизуб.

— Оце і все? — зсунув він докупи свої густі брови. — Більше ти нічого не помітив?

— Ну, чому ж, — заперечив Грицик. — Помітив. На зворотному шляху вирішили ми зазирнути в степ. То майже півдня проскакали — і ніде нікого.

— Невже татарин таки полишив ці місця? — здивувався Колотнеча й зітхнув: — А шкода, тепер ні з ким і погиркатися буде.

— Та ні, вони не пішли, — заперечив Грицик. — Хіба що дуже лякливі стали. Визирнуть на мить — і ховаються. Знову визирнуть — і знову їх немов корова язиком злиже.

— Може, заманюють? — здогадався хтось.

— Ми теж спочатку так думали. А тоді переконалися, що вони нас бояться. Бо вийшли нам назустріч лише тоді, коли їх стало чи не вдесятеро більше. Ну, ми теж не стали з ними заводитись, розвернулися та й помаленьку подалися назад.

— А вони ж бо що?

— А нічого. Теж помаленьку трюхикали слідом. Та варто нам було зупинитися, як вони теж зупинялися.

— Схоже, нарешті порозумнішали, — зауважив Кривопичко.

— Схоже, — охоче згодився Грицик.

На берег вибралася ватага рибалок на чолі з Демком. Велет вихопив з невода рибину, що розміром не поступалася Демкові, і подався з нею до багаття.

Рибина била хвостом і пручалася так, що Демко ледь тримався на ногах. За крок від товариства Демко скинув рибину на землю і запитав Грицика:

— Ну, що виїздив?

— Те, що треба, — зблиснув зубами Грицик.

— Це добре, — полегшено зітхнув Демко і витер мокре чоло. — То ви собі як хочете, а я взавтра ж рушаю до… — він затнувся й почервонів, — до діда.

— Той його дід у спідниці ходить, — засміявся один з козаків. Проте Демко так на нього зиркнув, що той миттю замовк.

— Може, таки залишишся? — сказав Колотнеча і обернувся до товариства. — Він же один заміняв ледь не половину моєї ватаги. Ото як почав махати своєю довбнею біля виходу з яру, то від нього татари відскакували, мов горох від стіни. Наші теж. А нам тільки й лишалося, що стріляти в тих, хто цілився в Демка з лука. А все інше, кажу, він сам зробив. То, може, лишишся, га, Демку?

— Та ні, — знову почервонів Демко. — Там теж роботи багато. Дідо кажуть, що нашу рибу тепер всі захочуть купувати.

— Тоді й малих з собою бери, — сказав Швайка. — Рано їм ще воювати.

— Та ви що, дядьку Пилипе? — тонким комариним голоском занидів Телесик. — Ви ж… ви ж Грицика з Саньком нікуди не проганяли, правда? То чого ви проганяєте нас? Ми що, гірші за них, га?

Козаки зареготали.

— А таки не гірші!

— Атож! Бачили, як вони налякали того турецького човна?

Грицик підняв руку догори, закликаючи до уваги.

— Слухайте мене, товариство! Я ось що вирішив: коли вже Телесикові так кортить козакувати, то візьму я його до себе джурою. І зроблю з нього такого козака, що, може, й самому Швайці не поступиться… То що — підеш до мене джурою? — звернувся він до Телесика.

Телесик закивав головою так, що йому аж зуби зацокотіли.

— Піду, — з готовністю мовив він. Тоді трохи подумав і додав: — А потім ми з тобою до Криму подамося. І там такої каші заваримо!…

— Це що ж ви там заварите? — запитав Швайка.

— Колотнечу здіймемо, от що!

У Гуркана одвисла щелепа. Вирвизуб з Колотнечею стурбовано перезирнулися. Про те, що збирався вчинити Швайка, знало лише кілька чоловік. І от тобі маєш…

Вони перевели погляд на Швайку. Але в того теж був здивований вигляд.

— Це хто тебе про колотнечу напоумив? — обережно поцікавився Колотнеча.

— А ніхто, — безтурботно махнув Телесик рукою. — Сам доп’яв. А не вдасться, то ми придумаємо для них щось інше.

Колотнеча тільки руками розвів:

— Ну й діти пішли!

— Атож, — підтакнув Вирвизуб і нахилився Швайці до вуха, щоб не почув Телесик: — У нього, бач, ще й молоко на губах не обсохло, а вже додумався до такого, до чого ми все життя йшли…

— І не кажи, — крекнув Швайка і чи не вперше за ці дні самостійно повернувся на інший бік.

Але Телесик уже їх не слухав. Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, він подався до товариства, що, схоже, знову затівало якусь прецікаву гру.

ПРИМІТКИ

Н у к е р и — ханські дружинники.

Б а т и р — богатир, дужа людина.

Ч а у ш і — вояки.

Б е к и — знатні люди.

Д ж а н — дорогий.

К а й с а к и — розбишаки.

Т у м е н ь — десятитисячний загін воїнів.

Я н и ч а р и — піші воїни, які ще малими були вивезені чи викрадені з інших країн і забули рідну мову.

Г я у р — біс.

С и н і В о д и — нині річка Синюха, притока Південного Бугу, над якою 1362 року українсько-литовські війська розгромили татарські орди.

К а л я м — перо з очеретини чи гусячого пір’я.

К о з л і в — по татарськи Ґьозльов, нині Євпаторія.

А к — Ш е й х — нині містечко Роздольне.

Д ж у р ч а — нині містечко Первомайське.

Ч а м б у л и — загони.

Н о й о н — князь.

Я к ш и — славно, добре.

К о р ч і в, П е н т и к а п е я — різні назви нинішньої Керчі.

П о п р и щ е — відстань, що вимірюється польотом стріли.

Б а с к а к — збирач данини.

К а п у д а н — п а ш а — капітан судна.

Б а з а в л у к — притока Дніпра, що тече трохи вище від річки Тягинки.