Джури-характерники - Рутківський Володимир
Більше казали — уходники, здобичники. А тепер без "козак" і не обійтися.
А місця тут, біля Переволочної, гарні, є де розгулятися. А надто зараз, коли починається справжнє літо. А от у Криму, куди подався Швайка, мабуть, уже припікає.
Швайка… Ще й досі Грицик тримав на нього образу. Це ж треба — скільки часу провели разом, скільки небезпек перебороли, — і на тобі, розділилися. Саме в той час, коли в Криму так багато роботи…
Про те, що було у Швайки на думці, Грицик здогадався ще минулого року. Хоча Пилип і словом не обмовився про свій задум. Проте Грицик таки має два добрих ока і кебету в голові. Тож чи не відразу завважив, що у Швайки було ніби два життя — денне і нічне. Вдень Пилип, як і всякий заможний татарин, розгулював базарами, їздив у гості до інших заможних татарів чи зустрічався з ними в лазнях. Серед його друзів був навіть Басман-бек, який, кажуть, вишукував усіляких ворогів та чужоземних вивідників. А от уночі…
Якось, це було в Корчеві — Пантикапеї, Грицикові серед ночі привиділося, ніби у шатрі хтось ходить. Прокинувся — тихо. Навіть подиху Швайки не було чутно. Покликав Грицик Пилипа, однак той не відповів. Та й як він міг відповісти, коли його місце було холодне. Вийшов Грицик з шатра, озирнувся — ніде нікого. Свиснув, підкликаючи Барвінка — але й за ним слід прохолов.
Повернувся Швайка тільки під ранок.
— Де ти був? — запитав його Грицик. — Я тебе чекав-чекав, а ти мов у воду впав.
— А мені чогось не спалося, — відказав Швайка. — Тож я трохи прогулявся.
— Сам?
Швайка поглянув на Грицика невинними очима.
— Звісно, сам, — відказав він. — А що?
— А те, що Барвінка теж не було.
— То ми той… удвох прогулялися.
Теж саме трапилось і наступної ночі. Проте Грицик уже був на сторожі. Щойно Швайка вийшов з шатра, він теж схопився на ноги. Тоді й розізнав, що Швайка їхав у степ, щоб побалакати з якоюсь людиною. А Барвінок їх сторожував. Він навіть загарчав на Грицика, коли той трапив йому на очі.
Тоді Швайка насварив Грицика, тому він хоч і перестав за ним стежити, проте завів собі за звичку спати на порозі і прокидатися, щойно Пилип переступав через нього.
Врешті-решт Швайка здався і почав давати своєму джурі доручення, щоразу складніші. Не раз побував Грицик і в Саках, і в Ґьозльові-Козлові, і в Бахчисараї, і в Джурчи… І довідався про таке, що нікому не скаже навіть тоді, коли його різатимуть на шматки.
Швайка виїжджав на нічні розмови не просто так. Йшлося не тільки про передачу таємних новин, а про щось значно більше…
Куліш був готовий. Він підвівся, посьорбав з казана і знову влігся горілиць, обличчям до зоряного неба. Думки знову полинули туди, в Крим…
Коли Грицик довідався про Швайків задум, то був упевнений, що здійснити його не так уже й важко. Варто лиш закликати всіх невільників піднятися на татарів, і вони одразу ж схопляться за зброю.
Та насправді все було інакше. Татари ніби здогадувалися, що колись невільникам урветься терпець, тож були напоготові. Скрізь мали свої вуха, навіть і між невільників. Достатньо було не те що необачного слова, а навіть косого погляду, щоб невдоволений невільник сконав у нелюдських муках.
Та все ж тих, хто готовий був підняти зброю на поневолювачів, більшало. Сьогодні, за Грициковими підрахунками, в Криму було зо дві сотні чоловік, на яких можна було покластися, мов на самого себе. Діяли вони і серед рабів, і серед вільних виноробів та каменярів, і навіть серед нукерів. Були навіть такі, хто мав стосунок до планів ханського двору. І, звісно, негайно передавав їх Швайці… Тож чи не отримав Швайка якусь надзвичайно важливу вістку — таку, що змусила його покинути Вирвизубове товариство у такий непевний час?
Через усе небо, лишаючи слід, покотилася зірка. Грицик провів її поглядом і знову поринув у свої думки. Те, що Швайка не взяв з собою нікого, мало означати одне: Пилип задумав щось особливе. І в першу чергу — небезпечне. Не перший день Грицик знає його, тож була нагода переконатися в тому, що все найважче і найнебезпечніше Швайка бере на себе. Отже, й цього разу… Чи не збирається він підняти повстання сьогодні-взавтра? І звідки саме — з Бахчисарая, Кафи, Ґьозльова?
Він, Грицик, почав би з Ґьозльова. Бо там зібралися найгарячіші хлопці. Проте чи вдасться їм утриматися доти, аж доки решта невільників схопиться за зброю? А що, коли ті загаються? Тоді на відчайдухів чекає страшна смерть. А самі татари стануть ще пильніші. І тоді їх уже точно зненацька не захопиш.
Ні, краще, мабуть, почати всім разом. Тоді татари не знатимуть, у який бік їм кидатися. Проте чи зможуть ненавчені невільники битися з досвідченими чаушами? Та й знову ж таки — чужі вуха не дріматимуть…
А може, спочатку, як пропонують хлопці з Кафи, податися в гори? І вже звідтіля, зібравшись в один кулак, накинутись на татарів, як орли на здобич. Але чи будуть татари спокійно за цим спостерігати? Хто зна. Крім того, чауші теж уміють лазити по горах.
То на чому ж зупинитися, який шлях обрати? Мабуть, краще лягти та й заснути, бо за ніч однаково нічого путнього не придумаєш. Тільки й того, що завтра ходитимеш, як сонна тетеря. Тож спати, спати!
Та спочатку Грицик уже за звичкою підвівся на лікоть і поглянув туди, звідкіля долинало хоркання. Кінь упевнено вимахував хвостом. Так що можна спокійно спати і ні про що не хвилюватися — вірний Лиско за найменшої небезпеки попередить хазяїна пронизливим іржанням…
Тоді знову влігся горілиць і одразу ж заснув.
Прокинувся від кінського іржання. І справді, на коня напали. Навколо нього кружляв якийсь вершник. Хотів було Грицик кинутися Лискові на поміч, проте зміг лише поворушити зв’язаними ногами. А навпроти сидів якийсь зарослий по самі вуха черевань і посміхався.
— Що, не впізнаєш? — запитав він.
Грицик придивився. Схоже, це був один із тих, що п’ять літ тому на чолі з Тишкевичем грабували у плавнях мирних здобичників. Грицик навіть пригадав його ім’я — Свирид… Та про всяк випадок вдав, що бачить його вперше.
— Світ великий, — відказав Грицик. — Багато з ким доводилося зустрічатись.
— Ну, нічого, — ще ширше посміхнувся черевань, — тепер будеш згадувати мене до кінця свого життя. Ось ми з моїм товаришем Охрімом, — він кивнув на вершника, що намагався заарканити Лиска, — зараз прив’яжемо тебе до твого ж коника і подамося до Криму чи ще кудись. За такого дужого раба багаті люди не поскупляться. А будеш комизитись, то…
І черевань помахом руки зобразив над головою зашморг. Але Грицик цього не бачив. Він не відводив погляду від коня, бо той виявився не таким дурнем, як його хазяїн. Лиско спритно ухилявся від аркана й іржав усе відчайдушніше.
— Свириде, та годі там розпатякувати! — врешті не витримав Охрім. — Краще поможи впоратися з цією звіротою!
— А таки звірота, — згодився Свирид. — Коштує, мабуть, не набагато менше, ніж його хазяїн.
Він поволі підвівся і, намотуючи аркана на руку, зайшов до Лиска з іншого боку. За хвилину спутаний, проте невпокорений Лиско стояв біля свого господаря і косив на нього скаженим оком.
— Ну от і все, — з полегшенням сказав Свирид. — Зараз ми трохи перекусимо та й поїдемо відпочивати у байрак. А під вечір, коли буде менше очей, рушимо в степ. Що там у нас лишилося, Охріме?
І вони, не звертаючи уваги на бранця, почали пожадливо напихатися смаженою, видно, ще з учора, дрохвою.
Грицик дивився на них і проклинав себе за роззявкуватість. Понадіявся, бач, дурень, що навколо знайомі місця, дарма, що покинуті. А воно виходить, що покинуте місце порожнім не буває. На ньому завжди вродиться якийсь бур’ян.
— Слухайте, хлопці, — почав він. — То ви й справді поженете мене до Криму?
— А куди ж іще? — реготнув Свирид. — Більше такими лопухами ніде не торгують.
— І скільки вам можуть дати за мене? — поцікавився він.
— Та чимало, — кинув на нього поглядом Охрім. — Трьох биків, не менше.
— Так мало? — скривився Грицик. — Хочете, дам стільки, що й на десятьох вистачить?
Охрім перестав плямкати.
— І як же ти це зробиш? — поцікавився він.
— Скажу, коли розв’яжете, — зажадав Грицик. — У мене тут, розумієте, неподалік, у Дніпрі скарб захований.
— Та невже? — пирхнув Охрім.
— Їй-бо! Перед тим, як іти за пороги, ми з товаришами заховали горщик із золотом та сріблом. Тільки треба човна.
Охрім зі Свиридом перезирнулися.
— Човен у нас є, — сказав Охрім. — Але як збрешеш…
Це був Саньків човен. Вони ледве вмістилися втрьох, і це втішило Грицика. Найменший порух — і човен перевернеться. А в тій хапанині-хлюпанині виграє той, хто перший прийде до тями. А хто ним буде — Грицик не сумнівався. І те, що завбачливий Охрім обв’язав його за поперек мотузком, а другий кінець намотав собі на руку — вирішального значення не мало.
— То де, кажеш, ви заховали свій горщик? — запитав Свирид. — Дивися, будеш водити нас за носа…
— Та не брешу я, не брешу, — переконував його Грицик, а сам гарячково водив очима по дзеркалу могутньої ріки, намагаючись якнайточніше вгадати місце перебування Санькового сома. — Вже близько. Десь тут, здається…
Сом уже давно вслухався у майже забутий плюскіт. Йому бачилася гарна качка. І лагідні гарячі плавники, що гладили його морду. Однак притаманна сомам обережність стримувала його. Та коли з поверхні до нього долетіло попліскування, він не витримав…
— Чого це ти розляпався? — запитав Свирид, спостерігаючи, як Грицик попліскує долонею по воді.
— Треба, — відказав Грицик. — Треба визначити те місце…
— Ляпанням? — здивувався Охрім.
— Авжеж.
— Ой, крутиш ти щось…
Доказати Охрім не встиг. Якась тінь стрімко налітала на них з глибини. А тоді впритул з човном виринула з води потвора з такою пащекою, що в неї легко міг запливти ніс човна разом зі Свиридовими ногами. Жахно скрикнув Охрім, ще жахніше вереснув Свирид, відсахуючись від страховидла. Хитнулися облавки — раз, другий — і човен наповнився водою. І поки Охрім зі Свиридом з навіженим пирханням бабралися в воді, у Грицикових руках опинився Свиридів ніж…
За кілька хвилин він вибрався на берег. Осідлані коні попаски бродили під очеретами. Грицик скочив на Лиска, прихопив за поводи розбишацькі коні — господарям вони вже не знадобляться — і щодуху погнав до переволочинської переправи. Треба було поспішати, бо от-от мали надійти останні ватаги.
ДОРОГА ДО КРИМУ
— У степу тепер хоч перекотиполем покоти, — мовив ближчий з чабанів, підкидаючи хмиз до багаття.
