Писар Імхотеп - Микитин Теодор
Я надто довго вас розшукував, щоб тепер тікати. Ви обрали найзручнішу, але найнебезпечнішу дорогу
Він поводився так, ніби зустрівся з добрими знайомими, про яких геть усе знав.
— Шамеш і Менхепер вітають вас,— до решти спантеличив утікачів. — Бата повідомив їх, що ви прибудете, і вони відрядили нас, п'ятьох розвідників, у різні місцевості — шукати вас. Цими дорогами і путівцями ми мандрували з Александрії у верхні номи, тому знаю їх добре. А тебе, достойний, я відразу впізнав, хоч як ти спотворив собі обличчя. Я був довіреною людиною Менхепера і не раз бачив, як ти з ним зустрічався. Моє ім'я Сенмут.
— Доля сприяє нам! — позбувшися страху, з радістю вигукнув Імхотеп.— Я ж казав, що нас приймуть як рідних,— нагадав дівчині, яка ще не зовсім прийшла до тями і з острахом поглядала на Сенмута.
— Вас розшукують дорожні філакети, яких очолює сам їхній начальник,— повідомив утікачів сторож Сенмут.— Він перепочиває у Калікрата.
— Це саме казали фелахи, у яких я купив кавуни,— зізнався Імхотеп.
— А від мене ти приховав,— дорікнула Ніке.
— Не хотів тебе лякати,— виправдовувався Імхотеп.— Але як, Сенмуте, ти став сторожем цього саду?
— Я прикинувся помічником садівника багатого елліна,— пояснив той.— Сказав, що збунтовані фелахи знищили сад і я залишився без роботи. Я й справді колись був слугою садівника елліна, який вирощував на продаж фрукти, і трохи тямлю в садівництві. Калікратові раби і значна частина фелахів подались у верхні номи, і він радий кожним робочим рукам. Тепер ніхто не доскіпується, хто ти і звідки прибув. Почувши, що я садівник, Калікрат доручив мені наглядати за садом. Уже місяць живу у цьому курені,— показав очима на очеретяну халабуду.— Там у мене спис і лук, бо вночі заходять сюди гієни. Погоні не бійтеся: сюди вона не загляне. Я розумію грецьку мову і чув розмову Калікрата з начальником філакетів. Як спаде жара, він шукатиме вас в очеретах над Гапі. А тепер допоможіть мені нарвати кошик персиків, бо Калікрат хоче пригостити ними гостя. Повернуся надвечір, а ви тим часом поспіть, наберіться сили, бо ще нині, коли примеркне, вирушимо в дорогу.
Сенмут, як і обіцяв, прибув надвечір, та й не сам, а з помічником, озброєним списом і луком. Привезли в са.квах харчі і бурдюки на воду.
— Це Рехмір, фелах Калікрата,— відрекомендував товариша Сенмут.— Коли ми переходили у верхні номи, він
хворів і не міг іти з нами. Тепер чекає нагоди, щоб перебратися туди,— показав рукою на схід.
Слова Сенмута свідчили, що Рехміра ніщо не зупинить від утечі.
— Я сказав Калікрату, що в саду багато роботи і сам я з нею не справлюся, ще й гієни не дають спокою: всю ніч треба їх берегтися,— продовжував Сенмут,— Отож Калік-рат дав мені Рехміра на поміч. Хлопець знає пустиню: він меткий лучник — господар-еллін, полюючи на газель, часто брав його з собою. Ну, збирайтеся в дорогу. Мандрувати будемо ночами, пустинею, але так, щоб не віддалятися від Гапі більше ніж на двадцять —тридцять стадій: кожної третьої ночі ми повинні запастися водою, бо інакше загинемо від спраги. Поки Калікратові стане відомо про нашу втечу, ми вже будемо далеко.
Густіли сутінки, коли втікачі вирушили в дорогу. Смуга врожайної землі, яку щороку в пору виливу напувала ріка і живили води каналів, була завширшки десять — п'ятнадцять стадій, і втікачі ще до півночі досягли пустині. Стояла ніч, пустиня жила своїм невгамовним життям. Слух утікачів уловлював гавкіт шакалів, регіт гієн, далекий рев якогось великого звіра — може, блудяги-лева. Чоловіки пересувалися пішки. Лише Ніке їхала на своєму ослику. Йти їм було важко. Пісок тер ноги, і Сенмут та Імхотеп вийняли з саков сандалії, щоб узутись. Рехмір доброзичливо насміхався з них — назвав білоніжками. Він не знав сандаліїв, і його стопи зроговіли, як копита мула. Взуття лише заважало б йому.
Час від часу вони минали посріблені місячним світлом голі скелі, де куняли стерв'ятники. Ці неприємні птахи нагадували їм, яка їх чекає доля, якщо тут заблудяться.
— Навіть дорожні філакети нікого не переслідують у пустині. Легше знайти драхму на вулиці в Александрії, ніж людину в цих пісках,— мовив Сенмут.— Заблудишся — пропадеш.
Проводирі на хвилину-дві зупинялися, обмінювалися спостереженнями, уточнювали напрям.
Гасли зорі, з-за обрію викочувалося багряне сонце, коли втікачі зупинилися біля скелі, в підніжжі якої чорнів отвір печери. Може, цю печеру природа створила, а може, колись її видовбали люди.
— Спочинемо тут, поки буде спека, а надвечір рушимо далі,— з полегшенням сказав Сенмут.
Печера була така велика, що в ній помістилися і люди, і тварини.
Кісточки дактилів, в'язанка очерету в кутку і старий латаний бурдюк свідчили, що тут хтось бував — може, мисливці на газель, а може, теж утікачі. Хто знає, коли вони залишили печеру і чи повернуться сюди знову?
— Мабуть, не з вельмож,— дивлячись на ветхий бурдюк, зробив висновок Сенмут.— Прибудуть голодні — нагодуємо, спраглі — напоїмо.
У саквах провідників було чимало всякої їжі, а в бурдюках води, навіть прихопили з собою невеличкий бедет ячменю для тварин. Свого ослика Імхотеп нав'ючив кавунами, персиками. Люди, мули і осли мали що їсти й пити. Чоловіки швидко поснули. Та й Ніке, хоч і не звиклу до кам'яного ложа, теж зморив сон.
Надвечір утікачі знову вирушили в дорогу.
Якось Рехмір уполював молоду газель, яка, шукаючи тіні, забрела цід скелі. А вночі він і Сенмут крім бурдюків з водою привезли ще й великі в'язанки сухого очерету, щоб спекти дичину. Вранці всі смакували м'ясом, навіть шакали та гієни були ситі: для них залишились кістки, тельбухи, шкура. Минали дні і ночі, утікачі наближались до заповітної мети. Голоду і спраги вони не відчували. Рехмір і Сенмут під час вилазок по воду поверталися не з порожніми рухами: привозили овочі і фрукти з садів і городів, що красувалися над Гапі. Це були крадіжки, але виправдані обставинами.
Людей гнітила одноманітність пустині, долала втома. Особливо гостро відчувала втому Ніке. Дівчина не раз засинала на хребті ослика, падала з нього.
Але найдошкульніше дорога вплинула на тварин. Ячмінь закінчився, і вони голодували. Тепер годували їх молодим очеретом і осокою. Від такого корму вони схудли, знесиліли і швидко втомлювалися.
Одної ночі Сенмут і Рехмір повернулись голіруч: дорожні філакети нишпорили в очеретах, і вони мало не потрапили їм до рук. Весь день люди і тварини терпіли спрагу. Осли жалібно ревли. Довелося зав'язати їм морди, щоб не навели на слід погоню.
Лише наступної ночі вилазка була вдала, і всі ожили.
Піщана пустеля врешті закінчилася, почалася гамада 55, йти стало ще важче, особливо ослам і мулам, які збивали об каміння копита, але Сенмут безжально підганяв їх:
— Ще трішки потерпіть— і вас чекає соковита зелена травичка.
Якось уранці, після томливого нічного походу, Сенмут пильно став придивлятися до скель, що маячили вдалині.
Гамада — кам'яна пустиня.
— Гляньте на них,— збуджено проказав він,— За ними вже наша вільна країна, завтра будемо серед своїх,— проступила радість на його худорлявому обличчі,— Наші вартові звідти стежать за околицею, чи, бува, не появляться гопліти Філопатора. Завжди мусимо бути напоготові. Власне, туди можна б добратися ще й нині, але день буде дуже жаркий, — звів очі до неба,— і ми всі геть охляли б.
— Хіба конче нам ждати наступного ранку? — запитала Ніке.— Адже там ми були б поза небезпекою.
— Серед друзів,— підтримав її Імхотеп.— Ще одне зусилля — і позбудемось усіх лих,— задивився на скелі, ніби хотів побачити Шамеша і Менхепера.
— А якої ти думки, Рехміре? — звернувся до молодого фелаха Сенмут.— Ти знаєш пустиню, її підступність краще за нас, бо супроводжував на ловах Калікрата.
— Вистежував газель,— уточнив Рехмір.— Тварини навряд чи доберуться туди.— На них лише шкіра і кості. Та й що буде з Ніке, якщо пристане її ослик?
— Піду пішки,— не злякалася труднощів дівчина. Сенмут замислився: щось подумки вирішував.
— Хай буде по-вашому,— порадував усіх.— Спочинемо, а як пригасне спека, то ще нині скінчимо нашу подорож. Але навряд чи там зрадіють, коли побачать тебе, Імхо-тепе, і твою Ніке,— журливо похитав головою Сенмут.
Мабуть, сталося щось непередбачене. Може, Сенмут помітив на скелях лише йому зрозумілий знак?
— Ти ж казав, що Шамеш і Менхепер чекатимуть нас. Адже ж послали нам назустріч тебе і ще чотирьох розвідників,— розхвилювався вражений Імхотеп.
— Це правда,— відповів Сенмут.— Але ж вони не знали, що ви обоє прокажені. Таких, як ви, навіть батьки злякалися б,— посміхнувся.— А втім, я знайшов спосіб допомогти вам,— зрадів власній хитромудрості,— Води в нас залишилось два бурдюки, швидше змийте з себе оцю гидоту.
— Ну й перелякав же ти нас,— дорікнув провідникові звеселілий Імхотеп,— Отак, Ніке...— запнувся на півслові.
Дівчини біля нього не було: як бистронога газель, вона помчала до бурдюків.
— Воду на всякий випадок ощаджуй! — знаючи трохи жіночу вдачу, кинув їй навздогін Сенмут.
Невдовзі повернулася Ніке, така весела і життєрадісна, ніби багатоденні знегоди анітрохи не втомили її. "Нещасна прокажена" знову стала молодою красунею. Змив із себе машкару й Імхотеп. І вони дивилися одне на одного закоханими очима, їхні обличчя променіли радістю.
Того ранку нікого з утікачів не брав сон, ніхто з них не відчував утоми. Всі чекали, коли, нарешті, в дорогу.
— Пора, — глипнувши на сонце, проказав Сенмут.
Імхотеп ледве стримував себе, щоб не бігти, а м'якосерда Ніке покрикувала на охлялого ослика, щоб швидше рухався. До скель залишилося не більше п'яти-шести стадій, як раптом Сенмут зупинився, приклав до чола долоню.
— Нас доганяють! — викрикнув збентежено, показуючи рукою на силуети вершників.— Швидше до скель! Тварин залишимо. Плигай зі свого ослика, Ніке!
Зібравши останні сили, втікачі помчали до рятівних скель. Та їхні намагання були марні: філакети оточили їх біля самого підніжжя. Щоб узяти всіх живими, переслідувачі не користувалися мечами і списами.
За тим, що діялося внизу, пильно стежили з висоти воїни Шамеша. Боячись влучити у своїх, вони не стріляли з луків. Деякі уже спускалися узбіччям — виручати прибулих.
Намагаючись очистити дорогу до скель, Рехмір натягнув тятиву — і його стріла уп'ялась у тіло найближчого ворога.
