Писар Імхотеп - Микитин Теодор
А життя без тебе, Ніке, для мене — вічна ніч.
Дівчина схлипнула, притулилася чолом до дерева. Боляче було від думки, що назавжди розлучиться з рідним домом, але ще болючіше — назавжди втратити Імхотепа. Та й що чекає їх у державі бунтарів? Хіба потрібен цим не-освіченим людям учений Імхотеп і еллінка, дочка ненависного всім колишнього начальника філакетів? Що робити?
— Хіба нам будуть раді бунтарі? — висловила побоювання.
— Приймуть як рідних,— упевнено відповів Імхотеп, і його серце забилося жвавіше.
"Моя пропозиція не обурила Ніке. Вона обмірковує все, зважує всі "за" і "проти", бо знає: вороття вже не буде,— констатував юнак, потерпаючи, щоб кохана в останню мить не відвернулась від нього.— О Гатор,— молив богиню,— прихили до мене серце Ніке, і я повірю а твою божественність, пожертвую тобі барана, вола і дебен золота".
— Хіба можна знати, як вони приймуть нас? — не квапилася з остаточним рішенням Ніке.— А може, ти...
— Так, Ніке,— здогадався, що в дівчини на думці.— Я був і залишився одним з них. Доберемось до верхніх номів — і знайдемо своє щастя. Згодом твої батьки примиряться з твоєю втечею, вибачать тобі. Мине небагато часу—у Єгипті відбудуться зміни, і ми повернемося.
Ніке уважно вслухалася в слова Імхотепа, але печальне обличчя і сльози в очах свідчили: боротьба в її душі ще триває.
— Чи ти впевнений, що там торжествує правда? — не визбулася сумнівів.
— Знаю од тих, які вже побували у верхніх номах,— зізнався Імхотеп.
— Чого ж вони повернулися сюди? — здивувалася дівчина.
— Ми повинні знати, що замишляють наші вороги,— скористався словами Бати Імхотеп.— Задля того наші люди кожночасно ризикують життям.
— І ти теж...— здогадалася Ніке. Імхотеп мовчки кивнув головою.
— Тепер ми потрібні там,— запевнив дівчину, ніби вона також належить до змови і її ждуть у верхніх номах.
— Якщо так, то піду з тобою, Імхотепе,— проказала рішуче Ніке.— Моє щастя там, де ти і твої приятелі.
Польовими путівцями, уникаючи людних доріг, простувало на схід двоє невизначеного віку людей — високий, міцної статури чоловік, босий, у набедреній пов'язці і непоказний у старому хітоні й стоптаних сандаліях. Перший вів на мотузку нав'юченого саквами осла, а другий їхав верхи на такому ж клаповухому румаку. Обоє мали дерев'яні калатала в руках. Час від часу вони лякали ними не лише птахів, а й зустрічних фелахів, і ті квапливо сходили з дороги.
Подорожні були прокажені. На їхніх обличчях уже появилися ознаки страшної хвороби: червоно-бурі плями і брунатні, схожі на квасолини, вузли. У вершника були вражені й стопи, а хітон прикривав рани на грудях і спині. Навіть в ослів виднілися сліди прокази, особливо на хребті і боках, що дуже лякало зустрічних. Досі тварини проказою не хворіли. Мабуть, це був новий, ще більш грізний її вид.
Якнайдалі від них! Краще загинути від меча, списа, стріли, укусу гадюки чи болотної хвороби, ніж жити з проказою. Вона руйнує тіло, пустошить душу, затьмарює розум — і життя стає кошмаром.
Раб, каменотес, рудокоп втішають себе надією на волю, фелах — на багатий урожай, з якого землевласник залишить йому бедет або й два ячменю, хворий болотною хворобою — на одужання. Надія допомагає їм зносити голод і знущання, гартує волю, заохочує до життя. Лише прокажені ні на що не сподіваються, нічого, крім смерті, не чекають, бо вона покладе край їхнім стражданням. У них немає ні житла, ні сім'ї. їм заборонено появлятися в столиці й інших великих містах: філакети проганяють їх звідти палицями. Отак, калаталом попереджуючи здорових про свою хворобу, і сновигають Чорною Землею. Виснажені голодом, ранами, гинуть, стаючи здобиччю гієн, шакалів, стерв'ятників.
Тому-то всі, навіть філакети, які виловлюють утікачів-рабів, каменотесів, рудокопів, фелахів, тримаються осторонь від прокажених. У Кеміті їх чимало, бо ця хвороба дуже поширена, вона не щадить ні бідних, ні багатих. Перед нею всі рівні — елліни і єгиптяни, раби і володарі. Хворіли нею навіть окремі нащадки богів-фараонів. Лікарі з "Будинків життя" 51 не знайшли ще на неї цілющих ліків, не допомагають і амулети та молитви жерців.
51 "Будинки життя" — лікарські школи при святинях Амона-,
Сонце стояло в зеніті, коли мандрівники зупинилися на краю великого персикового саду над каналом, щоб спочити. Була пора шему 52, і зір радували золотисто-рум'яні плоди, під якими угиналося гілля. На полях колосилися пшениця та ячмінь, дозрівали кавуни й огірки. Щедро напоєна водою ріки і каналів земля давала щороку два, а то й три урожаї.
*Пора шему — пора дозрівання хлібів.
— Спочиватимемо тут, поки не спаде жара,— обережно допоміг зійти вершникові з осла босоногий,— Ти дуже втомилася, Ніке? — запитав занепокоєно.
— Не я, а мій ослик,— спростувала свого супутника дівчина.— Йти, Імхотепе, важче, ніж їхати. Ти, напевне, збив уже до крові ноги, бо відвик ходити босий.
Ніке казала правду, але Імхотеп, щоб не тривожити її, байдуже махнув рукою.
— У саквах є сандалії, але мені шкода їх більше, ніж ніг,— удавано пожартував.
П'ять днів тому почалася мандрівка, чи, вірніше, втеча. Обоє покинули все те, чим досі було заповнене їхнє життя...
"Якби не Ніке, Бата не відпустив би мене",— згадав Імхотеп приятеля, який залишився в столиці.
їхня втеча, напевне, нашуміла в місті. Може, про неї знає й Філопатор. А втім, Філопаторові тепер не до них: над його головою висить меч Антіоха. В іншому випадку послав би в погоню сотні філакетів і еллінських вершників. Цікаво, як ставляться до їхньої втечі Аарон і Ератосфен — з осудом чи з розумінням? Навряд чи в земному житті Імхотеп ще зустрінеться з ними. Переклад опису Чорної Землі завершено, і гімназіарх ним дуже задоволений. А недописана "Історія Кеміту" в надійних руках молодих жерців Гора, серед яких багато послідовників Меріба. Вони збережуть, а може, й продовжать працю головного вчителя. На жаль, без нього, Імхотепа.
Либонь, невеселі думки огорнули й дівчину, бо вона тихо зітхнула.
— Тобі сумно, Ніке? — спитав Імхотеп.
— Важко на душі стало, — зізналася вона.— Але без тебе було б ще важче, — порадувала Імхотепа.— Батьки не позбулися наміру віддати мене за Феона, лише втеча врятувала мене від нього. Щоправда, я могла б стати жрицею Ісіди, але з умовою, коли б і ти був жерцем її святині, — пожартувала, щоб прогнати смуток. — Та я нітрохи не каюсь за свій вчинок, але хотіла б знати, чи довго ще мандруватимемо?
— До мети ще далеченько,— не приховав правди Імхотеп.— Тебе стомила дорога, але будь мужня, моя Ніке. Нас чекають друзі. Бата повідомив Шамеша про наше прибуття
— Хіба я колись скаржилася на труднощі і втому? — Лише зараз маю волю, бо в столиці і Мехарумі я почувала себе, як птах у клітці. Боюся, щоб нас не схопили.
— Не схоплять: нас бояться і обминають. Я так уміло підробив плями і вузли, що ніхто не відрізнить їх від справжніх, — усміхнувся Імхотеп.
Глянувши у невеличке дзеркальце, дівчина схопилася за голову.
— Оці плями і вузли так спотворили обличчя, що мені шкода себе, — сумно похитала вона головою. — Хіба можна любити таке страхіття? Хочу якнайшвидше стати собою.
"Горе" дівчини так розвеселило Імхотепа, що він мало не вибухнув сміхом: жіноча вдача проявилася навіть у таких складних обставинах.
— Для мене ти завжди така, яку я покохав і кохатиму до кінця життя.
— Ти вмієш розрадити мене,— похвалила Імхотепа Ніке.— Але поки я не змию з себе ці фарби, не смій дивитися на мене.
У затінку дерев спека вже не так дошкуляла, і вони співчутливо дивились на двох фелахів, які, стікаючи потом, вручну черпали з канави воду і поливали невеличку ділянку кавунів. А втім, фелахи для того й живуть, щоб працювати в спеку і холод.
— Зараз куплю в них персиків і кавунів, — вийняв з торбинки обола Імхотеп. — Хай Мін 63 пошле вам щедрий урожай! — гукнув до фелахів.— Хочу купити у вас кавуна і персиків,— поклав на межовому камені монету.
Мабуть, спокуса одержати її перемогла страх, бо фелахи, припинивши працю, не тікали від прокаженого. Хвилину перешіптувалися, а тоді старший підійшов до Імхотепа на відстань кількох мехів б4.
— Можемо продати тобі кавуна, бо це наша арура землі,— співчутливо глянув на Імхотепа.—Заплати за нього два халкої, бо така йому ціна на базарі, а ми не шкуродери, щоб брати більше. За решту грошей, якщо хочеш, візьми ще три кавуни.
53 Мін — бог урожаю.
54 М е х — лікоть — 52 см.
— Нехай буде так, — зрадів Імхотеп.— А оцей обол за персики,— поклав іде одну монету.
— Персики не наші, а елліна Калікрата,— відмовився від монети фелах.— У нього більше арур землі, ніж плодів на цих деревах.. Якби ти прибув раніше, то купив би персиків у його сторожа. Він недавно назбирав їх повен кошик для гостей свого пана — начальника дорожніх філакетів і його підлеглих. Сторож казав, що вони когось шукають, мабуть, утікачів-рабів або таких, як ми, фелахів.
Плями на обличчі Імхотепа приховали його переляк. Значить, Доріон здогадався, куди вирушили утікачі, і тепер філакети день і ніч розшукують їх. Але Ніке не повинна знати, що погоня вже тут, бо впаде у відчай. Треба сказати їй, що сторож — людина небезпечна і треба тікати. Але куди? Самі вони ще могли б пересидіти у густих хлібах до ночі, але куди подіти ослів? До того ж поспіх може викликати підозру у фелахів.
Складалося становище, виходу з якого Імхотеп не бачив.
— Пора й нам додому, бо вже добряче напрацювалися.— Промимривши якесь заклинання проти хвороби, фелах сховав* за пов язкою монету — Візьми свої кавуни, і хай боги повернуть вам здоров я,— побажав на прощання втікачам.
Смакуючи кавуном, Ніке не здогадувалася, що діється в душі Імхотепа. Почувши, що він збирається підправити їй плями ї вузли, впала в розпач. Проте йому так і не вдалося взятись за це неприємне заняття: стежечкою, яка бігла полем до саду, неквапно чвалав на мулі самотній вершник.
— Сторож! — не приховав тривоги Імхотеп.
— Ми пропали! — жахнулася Ніке.
— Берімо калатала і калатаймо щосили, — тривожно промовив Імхотеп.— Наш вигляд і ці застережні звуки так налякають його, що тікатиме куди очі дивляться.
Вершник, проте, не злякався калатання. Він спокійно під їхав до "прокажених", хвилину пильно придивлявся до них — і на його устах заграла усмішка.
— Тікай якнайшвидше від нас: ми прокажені! — щосили закричав Імхотеп.— Хіба ти сліпий, не бачиш плям і вузлів на наших обличчях? Наша проказа така страшна, що навіть осли захворіли нею,— показав на тварин.
— Ха-ха-ха! — несподіваним реготом ошелешив утікачів сторож.— Лякайте своїми четвероногими ослами двоногих ослів.
