Стріла часу - Бердник Олесь

Потім на екрані з’явилося небо, а на його тлі — голубуватий корпус космольота. Корабель повільно опускався в центрі космопорту, гальмуючи падіння могутніми вибухами двигунів. Страшні вихори підняли хмари пилу, в повітря полетіли кашкети, капелюхи, екран затягла жовта імла.

Горовий інстинктивно відхилився од телевізора, похитав осудливо головою.

— Занадто експансивно поводять себе американці! Так і до каліцтва недалеко.

Його перебив голос диктора, який знову вплівся в шум юрби.

— Уважно дивіться, дорогі глядачі! Курява розходиться. Ми вже бачимо корабель. Він приземлився! Ура, ура! Ви чуєте привітальні крики?! В корпусі відчиняється люк! Слідкуйте уважно! Зараз вся Америка, весь світ побачить фею Космосу, незрівнянну золотоволосу Барбару!

До корабля підповзли спеціальні ліфти на колесах. В отворі люка з’явилося кілька постатей. Супроводжувані бурею привітань, вони ввійшли в кабіну ліфта і спустилися вниз. Ось вони вже на полі космопорту. Нестримний потік людей, змітаючи лави поліції, мчить до героїв, оточує їх, на хвилі рук викидає вгору, понад головами. В центрі екрана на мить з’явилося усміхнене, щасливе обличчя Барбари. Вона зірвала з себе пілотський шолом, махає ним в повітрі…

Горовий стиснув кулаки, щоб стримати хвилювання. Серце тривожно і боляче забилося. Що з ним? Чому? Знову образ цієї дівчини ятрить душу минулим болем! Та тепер вже ненадовго. Через чотири дні — політ, все забудеться, як забулося далеке, нужденне дитинство!

Горовий різким рухом вимкнув телевізор, встав з крісла. Товариші здивовано поглянули на нього.

— Що з тобою? — запитав Гнатенко. — Ти не цікавишся передачею?

— У нас є важливіші справи, — підкреслено сухо відповів Горовий. — А тут, крім шуму, нічого не розбереш!..

Діжа багатозначно перезирнувся з друзями, але промовчав.

— Що ж ти пропонуєш? Адже ми завершили всі справи на Землі. Лікарі забороняють нам відлучатися…

— Далеко, — уточнив Горовий. — А я пропоную з’їздити до діда Данила. По-перше, це зовсім рядом, а по-друге, ми його вже можемо не побачити після повернення. Ну як, згода?

…Через годину всюдихід-амфібія, минувши густі хащі заповідника, виїхав до рукава Дніпра. Підминаючи соковиту траву, машина наблизилась до знаменитого горба, де стояла хатинка старого куговщика Данила. Тепер на тому горбі побудували трьохкімнатний будиночок, де жив молодий хлопець-диспетчер сигнальної лінії на Дніпрі, який замінив кілька років тому діда Данила.

Космонавти вийшли з машини і поволі рушили до будинку. Недалеко від нової споруди приліпилася під вербою знайома халупа діда. Вона дивилася підсліпуватими вікнами-очицями на Дніпро і, здавалося, плакала добрими сльозами жалю за минулим, яке безжалісно спливало і спливало в невідомі далі разом з журливою річковою хвилею.

— Стоїть, — щасливо засміявся Горовий. — Стоїть, як милий пам’ятник нашій юності…

— Не дав дід зруйнувати, — обізвався Леонід. — Хотіли старого перевести в цей будинок. Не захотів… Каже, до мене гості приїжджають, давні знайомі, і ви ні чорта не розбираєтеся в психології. Навіть бюрократами назвав! Ну, представники пароплавства, звичайно, посміялися, махнули рукою і залишили діда й хатину в спокої…

На ґанку будинку з’явилася постать молодого хлопця. Він соромливо обтрусив поли піджака від неіснуючих пір’їнок і підбіг до космонавтів.

— Ви до діда? Він лежить…

— Що з ним? — стурбовано запитав Леонід. — Захворів?

— Так. І дуже тяжко. Вже не піднімається…

— Чому ж ви не сповістили?

— Він заборонив. Каже, хлопцям треба готуватися до відповідального польоту, і нічого їм витрачати час на мене.

— Ех, непоправний! — з досадою крикнув Леонід і кинувся до хатинки. Троє друзів поспішили за ним.

В хатинці було темно, на вікнах звисали непрозорі запони. Чувся голос диктора, мерехтів примарним сяйвом екран телевізора. В тому освітленні виднілася кучма діда Данила. Він, підмостивши подушку під голову, дивився телепередачу, влаштувавшись прямо на долівці. Почувши кроки людей, дід трохи підвівся.

— Слава тобі господи, побачив ще голубчиків моїх! Відчиняйте вікна… Це я передачу про вас дивився, а тепер хай їй грець! Ви в натурі краще всякої передачі!..

Горовий вимкнув телевізор, Леонід зірвав запони з вікон. Проміння сонця весело заграло по стінах, по долівці, затрушеній цар-зіллям і чебрецем.

— Чого ж це ви не сповістили про свою хворобу? Що з вами? — напав на діда Леонід.

— Не кричи, розбишако! — щасливо посміхаючись, відповів дід. — Краще поможи підвестися… Ось так… Ноги чогось одмовили… Та вже ж, слава богу, до ста підбирається! Василь! Здрастуй, синаша! Нагнись, почоломкаємось! Еге, брат, у тебе вже сивина на скронях!

— Старію, діду! — сумно сказав Горовий.

— Та що ти чорти-батька-зна-що мелеш! — розсердився дід. — Вам тільки жити починати, а вони лазаря співають! Ось я вже на стертий віхоть схожий, а й то ще підстрибую!.. Ну, підходьте й інші! Де ви, літуни?

Дід Данило розцілувався з Гнатенком і Діжею, витер на щоці, між кущами сивини, скупу сльозу.

— Вибачайте, хлопці, що не можу прийняти вас, як в минулі роки… Сили нема, не можу риби спіймати. Мед випили, а вулики я продав! Несила мені з бджолами возитися… Бджола любить догляд, а я… як пень…

— Ну для чого ви, діду, таке говорите! — образився Горовий. — Ми до вас в гості перед відльотом прийшли, а не бенкетувати!..

— Що ти розумієш, хлопчисько! — махнув рукою дід. — Хіба не приємніше було колись… пахуча юха, здоровий Данило, шипучий мед і весела розмова! А тепер… ну та нічого! Давайте побесідуємо хоч так… Ведіть мене, діти, надвір… до верби… Струхлявіла вже, а все ж стоїть… Мабуть, разом зі мною згине!..

Горовий і Леонід допомогли вийти діду з хатинки, обережно повели до столітньої верби. Там, на свіжоскошеному сіні всі розсілися, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат лугового зілля. Дід повернувся обличчям до ріки, закліпав повіками, прислухався.

— Чуєте, Дніпро дише?

— Ви, діду, не заговорюйте нас, — сердито сказав Горовий. — Ми вас категорично запитуємо: чому не сповістили про хворобу? Адже ми змогли б прислати хороших лікарів!.. Що за непотрібна скромність?

— Ось що, діти мої, — строго відповів дід. — Щоб мені більше про це не нагадували… Які там лікарі! Старому шкарбану сто років, а вони йому лікарів збираються привозити! Труну мені треба готувати, а не лікуватись…

— Ви що, може й труну самі собі вистругаєте? — скипів Леонід.

— Чого ж! Якби сила — стругав би, для чого ж людям клопіт чинити? Досить того, що нести мене будуть та закопувати… Ну, ну, не сердьтесь! Я правду кажу, хоч і жартую… Знаю, що й вилікувати мене ще можна, і трохи продовжити життя. Знаю, знаю, читав! Та тільки не треба! Вас усіх не дождуся з другої зірки, а самому скніти не хочеться. Втомився!..

Хлопці пригнічено мовчали. Вони розуміли, що дід Данило ховає за балакучістю свій сум, горе і біль прощання.

— Чого ж мовчите? Хіба поніміли? Чи наперед ховаєте мене? Ну, не звертайте уваги на мене, на мою балаканину… Ви краще скажіть, нічого не захопили міцного? Га? Перехилимо по стаканчику на прощання!

— Захопили! — весело стріпнувся Гнатенко. — Зараз, діду!

— Ну то неси! А я тим часом свій подарунок вам підготую!..

— Який ще подарунок? — зацікавився Леонід.

— Ага, закортіло! — засміявся дід, розгладжуючи густючий хвіст біло-зеленої бороди. — Потерпи…

Гнатенко миттю справився до машини і назад. Він приніс пляшку спирту, кільце ковбаси, відкрив бляшанку з фруктами, нарізав хліба.

— Оце мені подобається, — весело озвався дід, хитаючи пляшкою біля вуха. — Все як колись… Над головою шумить верба, співає хвиля, а навколо старі друзі, діти мої… Наливайте… Це що, спирт? Тим краще! Ну дай боже, щоб усе було успішно! Вертайтеся здорові, сини мої, з Центаври! Ого! Аж загорілося всередині… і в ноги вступило! Добрячий спирт! А тепер я свій суприз покажу… Дніпр! Дніпр! Де ти?

З-за хатини вискочив, дзвінко гавкаючи, пухнастий білий цуцик з чорною латкою на грудях і, підстрибуючи, помчав до діда. Він скочив старому на коліна, облизав бороду, запитливо подивився на космонавтів, ніби дивуючись, що це за люди.

— Де ж сюрприз? — здивувався Горовий. — Чи не оце цуценя?

— Воно! — згодився дід. — Правда, гарне? Дніпром звати. Заберете його з собою в другий світ!..

— Хм, — озвався Діжа. — Чи випадає нам брати собаку з собою?

— Що значить: чи випадає? — образився дід. — Хіба можна від друзів одмовлятися? Собака — це друг! Може, він вам згодиться! А ні — просто нагадає рідний край, Дніпро широкий і мене, якщо я вам не в’ївся в печінки!.. Ну як, берете?

— Обов’язково, діду! — розчулено сказав Горовий. — Спасибі! Знатний подарунок!..

— Ну втішив старого! Значить, і в політ візьмете?

— Візьмемо, даю слово!..

— Отож то! Це все одно, що я побуду на Центаврі!.. Ну, наливай ще по одній!..

Слова діда перебив чийсь вигук біля будинку. Всі дружно оглянулись. Хлопчина-диспетчер біг до верби, махаючи в повітрі білим папірцем.

— Що трапилося? — занепокоєно крикнув Горовий.

— Спішна телеграма з космодрому. Наказали негайно передати!..

Горовий схопив папірець, похапливо прочитав текст:

"Політ відміняється. Вашому екіпажу повернутися на космодром. Москва командирує Вас і Діжу в розпорядження Всесвітнього Конгресу Науки…"

Космонавти широко розкритими очима дивилися на Горового, неспроможні вимовити й слова. Тишу порушив голос діда.

— Що сталося, хлопці? Куди вас викликають?

— Невідомо, — тихо відповів Горовий. — Але щось трапилося надзвичайне, якщо відміняється політ! Ну, товариші, мерщій до машини! Прощайте, діду, нам треба їхати!..

— Прощайте, сини! — тремтячим голосом сказав дід. — Дніпра ж не забудьте!

— Беру! — крикнув Василь-старший, підхоплюючи цуценя на руки. Воно загавкало, пориваючись до діда.

— Нічого, звикне, — сказав дід, махаючи рукою навздогін космонавтам.

Всюдихід помчав по піску, піднявши хмари куряви. Дід жадібно прислухався до затихаючих звуків машини, яка везла назустріч тривожній долі чотирьох людей і одне цуценя — найближчих, найрідніших старому Данилу істот…

ЗМАГАННЯ ВІДМІНЯЄТЬСЯ

Барбара колишеться на гребені велетенської юрби, завмираючи від хвилювання і невимовної радості. Сотні рук обережно передавали її все далі й далі від космольота, бо кожен хотів хоча б доторкнутися до героїні, яка переборола жахливі простори Космосу, прославляючи розум і трудові руки американського народу.

— Досить! Досить! — кричала дівчина, махаючи руками.

А юрба шаленіла, впивалася тріумфом зустрічі.