т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Пристав, батюшка і Глюзінський поїхали обідати до батюшки, наказавши Кавунові негайно бігти до них, як тільки на Широкій Могилі з’явиться дим.

Козолупові не сидиться. Він то встане і, приставивши руку над очима, вдивляється в далечінь, то йде до дядька вниз.

Дядька звуть Трохимом, а жінку його Мотрею. Вони з Ясиноватої. У них дома зосталося п’ятеро дітей, з яких найстаршій Меланці чотирнадцятий рік. Як помре стара, хай господь милує, що тоді? А в старої грижа. Терпляча вона, стара, довго не піддавалася, а це взяла та й не видержала.

Козолуп спочуває, потішає, але йому стає нудно. Він вертається на могилу й знов заводить розмову з Кавуном про те саме.

Кавун мовчки понуро слуха, йому вже остогидло базікання цього п’яного, пришелепуватого чоловіка.

- Ні, ти це ізобрази! - кричить з захопленням Козолуп: - Четверик коней! Га? Та ти думаєш, що таке кінь? Так собі, худоба, як той казав? А, братіку, брешеш. Кінь тоже, брат, знає, какой у тебе тембер. От, скажемо для блізіру, посади тебе за фізгармонію. Бачив фізгармонію?

- Я з вами свиней не пас! - раптом несподівано з хмурою зневагою кидає Кавун.

Козолуп непорозуміло змовкає і, кліпаючи очима, якийсь час мовчки дивиться в одвернуте лице стражника.

- Ето проти чого? - нарешті промовляє він.

- Проти того, що начальственому лицю тикать не полагається,- дивлячись, як біжить широченна пляма тіни по хвилястому житі, одповідає Кавун.

- Ах, покорніше звиніть! - поспішно і з полекшенням скрикує Козолуп.- Понімаю... Очень... звиніть. Тольки я, знаєте, проти того за фізгармонію, що, скажемо, сяде за неї один чоловік і сяде другий. Єсть тембер і той тобі так заграє, що душу по сльозинці йому, сволочу, оддай і то мало, а другий... хоч плюнь та розітри. От така сама, брат, штука і з конським предметом. Ти думаєш як?

- А перекинете ви архирея...- раптом з легкою посмішкою пускає Кавун.

Козолуп від несподіванки на мент замирає. Потім схоплюється на коліна, люто б’є себе кулаком у груди й скрикує:

- Я перекину?

- Та вже ж не я.

- Я перекину?!

- Та не я ж, кажу.

Козолуп з безмежним здивованням озирається навкруги, немов кличучи ввесь степ послухати цього чудного, божевільного чоловіка. Далі безнадійно й з призирством махає на нього рукою, сідає й починає закурювать.

Недалечко дрібно й безсило, як прив’язаний за нитку до небесного шатра, б’ється в повітрі кобець. Кавун байдуже слідкує за ним.

Степ хитається, переливається і біжить за обрій, де зблідле від спеки небо зливається з гарячим синюватим туманом землі.

Козолуп робить цигарку й весь час здивовано й ображено хмикає. Щоб він перекинув! Ха, цього йому ніхто не казав. Ну-ну!

Він умить одклада цигарку й хмуро лізе в кешеню. Вийнявши напівпорожню пляшку, мовчки витягає затичку й підносить до рота. Але тут же скидується і простяга її Кавунові.

- Для любопитства ковтнуть трошки?

Кавун повертає своє понуре з важким носом лице, уважно дивиться на горілку й одвертається.

- На начальственім посту не полагається тетім заніматьця...- крізь зуби цідить він і спльовує.

Козолуп стискує плечима і п’є сам. Потім обережно ховає пляшку в кешеню і, як ні в чім, знов починає розмову про те ж саме.

________

Тіні стають все довшими, але вже в другий бік лягають. Там, де стояла бричка з панами, холодку нема і сонце блищить на клаптиках сіна та недокурках.

Трохим сидить на возі, звісивши ноги в рудих задеревенілих чоботях, і тоскно водить очима навколо. Не їде архирей. Ах, горенько, горенько. А доктор наказував на рано бути. «Та гляди,- казав,- не гайся, бо може померти, сам винен будеш.»

Атож, сам доктор так сказав, спасибі йому. Над вербами прожогом пролітають дві дикі качки і, тонко та дзвінко розрізаючи крилами повітря, зникають у тому боці, де видно на горі біленькі хатки Болотянки з двома вітряками збоку. Хати в розквітчаних садках похожі на наречених в білих фатах, а млини, немов піп та дяк, благословляють їх, розставивши руки в широких рукавах.

Трохим глибоко зідхає і, нахилившись до Мотрі, пильно й сумно вдивляється в неї. Сіре лице з пукатими баньками очей, покритих синявими віками, непорушне. В куточках губ замерли мушки з золотисто-зеленими спинками. Дихає чи ні?

Трохим легко змахує мух і дивиться. Губи ледве помітно ворухнулися. Ну, слава богу й за це.

- А що, ще жива стара? - чується голос за спиною.

Трохим підводиться: стоїть той самий чоловік, що в архирея за кучера буде.

- Дякувать богові, жива ще. Жива, бог з нею. А як далі буде - не знать. Того вже сказать не можу. Ой, не можу, та не можу. І хотів би чоловік сказать, та не сила його.

- Нічого, дядьку, ти не внивай. Поклади упованіє на мене. Вєрно. Я доложу архиреєві. Я поговорю з ним про тебе. Архирей у бога не то, що ми. Ти молись хоч сорок дней і ночей та й нікоторого означення. А архирей руку возложив, шепнув богові пару слів і стара твоя хоч танцюй. А що ти собі думаєш? Вєрно.

Трохим теж не сумнівається в цьому, та от біда: чи доживе стара.

- Доживе! - глибоко переконаним голосом завіря Козолуп. В такий день, коли він буде везти самого архирея, щоб якась там баба не дожила.

- Об’язательно доживе, ти про це й голови не клопочи собі. Як можна! Це ж, брат, як на долоні тобі написано. Ти що собі думаєш, що це так собі, як той казав, спроста повстрічались ми тобі на дорозі: я, значить, та архирей? Тут, брат, сам бог так тобі підстроїв. Ага! А ти б собі как думав? Е, чоловіче, у бога ходов много...

Мотря ворушиться й скрипучим, зусильним голосом говорить:

- Дай боже здоровля за... добре слово. Хай господь не оставить... за ласку...

Вона силкується розтулити смажні сухі