т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Мінасов же, дійсно, підбадьорювався й любовно поглядав на мене,- я давав йому велике задоволення. Він просто любувався мною й хіхікав радісно, щасливо.
А я теж хіхікав про себе.
Я вже винайшов спосіб. Коли він засне, взяти карафку, розмахнутись зо всеї сили і гепнути його просто по виску. Смерть буде моментальна. Приємно було би розтягнути її, подивитись ще в наповнені передсмертним жахом паскудні очі, але... не можна, не варто рискувати.
Треба тільки не пити в той день води, щоб карафка була повна. Правда, вона солідна, казенна, але все-таки, хто знає якої міцности жандармська голова.
________
Я постановив: - цеї ночи. Сил більше немає. Ще кілька днів і мені кінець.
Моя постанова надала моєму вигляду, мабуть, ще більше виразности, бо коли в той вечір прийшов на свою чергу Мінасов, він аж руки потер, дивлячись, як я крутився по хаті.
- Гуляєте? Га? - спитав він хриплим від утоми, але уважним і задоволеним голосом.
- Гуляю! - радісно відказав я, не ховаючи радости, а, навпаки, підкреслюючи.
І його моя радість ще більше потішила.
- Гуляйте, гуляйте. Головка як ваша? Горить?
- Горить! - щасливо засміявся я і, раптом зупинившись проти нього, таємниче додав:
- А знаєте, я думаю, що мені хтось підмінив голову на казан з киплячою кашею...
Це його страшенно заінтересувало.
- Та невже? - скрикнув він.- Як же то так сталося?
- А так. Я спав удень, а хтось прийшов і взяв тихенько мою голову, а мені начепив гарячий казан з кашею. І замість мозку, тепер у мене сама гаряча каша... От штука!.. Ха-ха-ха!..
- Ха-ха-ха!..
Ми обоє весело реготались і дивились один на одного гарячими, хитрими і пильними очима.
- Так ви собі тепер так і гуляєте з кашею?
- Так і гуляю. Раз-два! Раз-два!
І я почав марширувати по хаті. А Мінасов дивився за мною й щасливо сміявся.
Потім на мене раптом упала втома. Я сів і сперся головою об стіл.
- А ваша голова часом не спалить столу? - вмить заклопотано спитав жандарм.
Я злякано підвівся й подивився на стіл. Ні, він був цілий.
- Не сідайте більше, ходіть,- порадив мені жандарм.
- Ходити? Добре, я ходитиму.
І я почав ходити. Я ходив, співав, говорив усе, що мені приходило в голову, а Мінасов слухав, піддержував мене і непомітно для себе починав куняти. Голова його якось відразу, як перерізана на горлі, впадала на груди і він на хвилину засинав. Потім, пробуджений моїм стуком або криком, підводив її, слідкував за мною і знову засинав.
Годині о другій стало зовсім тихо на станції. Останній поїзд пішов, грюкнули останні двері під низом, замовк дзенькіт телеграфа, тиша ночи залила усі куточки. Тільки я ходив під кам’яною шапкою і з гарячою головою, з нелюдським напруженням вів свою останню справу.
Жандарм уже спав, не чуючи нічого: ні стуку склянки об карафку, ні топота моїх ніг, ні мого кликання. Рот йому роззявився і рідкі, злегка почорнілі зуби вишкірялись, як у здохлої собаки.
Я кільки разів зупинявся, брав карафку і робив пробу. Заносив руку високо над головою й прицілявся. Так, помилки не буде: карафка впаде як-раз своїм масивним кінцем йому на висок, Тільки хрясне подла голова!..
Хай ще трохи, хай сон заволодіє цілковито станцією.
Сказати, що я думав в той час про волю, про те, як і куди бігти, про те, що з того вийде,- я не можу. Нічого я не міг думати. Те все вийде само собою, мусить вийти.
Та, власне, і про це я не думав. Я нічого, краще сказати, не думав. Я знав тільки одно: ось я зараз візьму карафку, розмахнусь і станеться щось таке, що мусить статися. Більше нічого. І тоді голова не буде гаряча, не буде страшних пароксизмів у грудях, не буде безсоння. Я буду спати, спати, спати. Я покладу голову на руку і спатиму, як в дитинстві, затишно й щасливо.
Жандарм щось зі сна пробурмотів. Я зупинився й похолов: він виспиться і тоді не можна вже буде. Чого ж я ходжу? Чого чекаю?
Я затих. Рука моя, як самостійна жива істота, незалежно від мене, помалу й бережно про стягнулась і взяла,- не як звичайно беруть, щоб налити води, а вивернувшись, ніби наміряючись лити воду з дна. Затичка трималася міцно, але я старався все-таки тримати карафку горизонтально, щоб не було сильного напору води. Бо при одній пробі вода вже випхнула затичку й розлилася по підлозі.
Жандарм знову ворухнувся, солодко почмокав губами й засопів знову. Голову він умостив ще краще для мене, немов спеціяльно для цього й ворушився.
Я підняв карафку, весь дрижачи, ступив на крок ближче й нахилився до сонного. Зблизька лице його було просто страшне,- змучене, блідо-зелене. Але я впився у нього й нахилявся все ближче та ближче. Його дихання вже легким теплим духом доходило до мого лиця.
І вмить... щось кинулось мені в очі. Пам’ятаю, зразу чогось в грудях пройшов страх, невідомо чого, сліпий безглуздий страх. І той страх якимсь побитом вискочив на мене з лиця жандарма!.. Я ще ближче нахилився, вдивляючись в його лице. Яка знайома шия, груба, мужицька, прорізана глибокими зморшками! А брова... Ні, не брова, а очі... І не очі, а щось коло очей, якась рисочка, якась маленька рисочка, коло очей, чи коло брови, чи на виску...
Я швидко одхилився: він похожий на батька! У тата так само випинався на брові маленький вихорчик!
Пам’ятаю, я з якимсь незрозумілим, містичним жахом одсунувсь, поставив
