т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Знаєш що? - раптом таємно нахилилась до мене Поля й очі її поширились несподіваною думкою.- Ми повинні їм помогти втекти.

Я мовчки витріщився на неї.

- Так-так!.. Коли ми... Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же... Слухай, це надзвичайно... Ох, господи, як би це було... Ні, ти подумай...

Спинити її стрибаючі слова - все одно, що перехопити камінці, що сипнув би хто-небудь з гори. Я чекав, коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.

- Ну? Що ти скажеш?

- Це неможливо,- сказав я.

- Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.

І вона почала висипати в мої вуха все, що думала. Єсть декільки способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти,- це одно. Можна витягнуть уночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, звязати сторожу й вивести «їх». Можна передати пилки, «вони» перепиляють ґрати й утечуть через стіну. Нам це все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми - недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми - вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми - Іуди, падлюки, лицеміри, себелюби.

Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку ціну рішилась це зробити; може, навіть, тут у мене тільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки, взагалі, не визнають, а Поля тим паче. Вона мислила по якимсь невідомим мені законам. Коли ти їй пробуєш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає «нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у почтмейстера картуз з кокардою». От і сперечайся.

Правда, тоді - не криюсь - я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований цими «народами й ідеалами», що теж не міг розумно й об’єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити «їх», зробити щось «значне й важне».

________

І от ми стали готувати те «значне». Ми більше не сварились з Полею за дурниці і обоє тільки й думали про тих двох.

Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, «конспіративно». Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг «них». Найближче стояв, розуміється, Макар Авдієвич. Поля могла бути абсолютно певна, що він її батько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі непокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.

Що ж до Макара Авдієвича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. «Вони» ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, инакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.

Далі, «вони» поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не «на витяжку» стояти перед ними й що-хвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.

Взагалі, це не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі «політики»,- його тюрма не якась сільська буцигарня! - але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Це одно наказаніє господнє, а не арештанти.

Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, це не аптекарські ученики.

- Ну, а як вони? Що вони роблять?

- Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити. Книжки їм заборонено давати. І взагалі такі накази про них...

Тут Макар Авдієвич схаменувся й одмовився балакати про «них». З губернії наказано, щоб ні «вони» ні про кого нічого не знали, ні про них ніхто нічого.

Ми кільки раз підступали до нього, але все кінчалось цим самим.

З цього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер «важних» одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдієвича.

Тоді ми потихеньку почали пробувати ґрунт біля дозорців. Їх було четверо коло «важних». Самі камери були на різних кінцях коридору: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за «старших».

Курка був маленький, руденький, похожий на патлатеньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити як-раз в ту хвилину, коли найменше цього чекаєш.

Струк, навпаки,- високий, товстий, тупий і через тупість страшенно впертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав: «прости господи».

На них стояння біля «важних» вплинуло так, що вони стали ще усерднішими й цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць зверх звичайної платні.)

З ними ми постановили бути обережними. Але Замойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойченко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля «государствених» рішуче закрутило йому голову. Він тепер инакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його звали «двустволкою».

Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Він вертався саме од «важних». Я ввічливо зупинив його й запитав:

- Ну, як же там ваші «тайні»? Мовчать?

Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:

- Прошу не касатьця. Воспрещено государственим приказом.

І важно проплив повз мене.

Але я вжив иншого методу і Замойченко пом’якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю й розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру і я просив його до себе на «румочку водки». За «румочкою» він зовсім скинув,