т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
- У став?! - з жахом шепче батюшка.
Глюзінський ліниво й зневажливо посміхається під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу, вусами. Мабуть, він зневажає й архирея, й цього жалюгідного попа, й пристава, з якими вліз у компанію.
- В самий ставок завіз, анафема! - сміється Зеленкевич; - чи од страху, чи перестарався, чорт його знає. А пристава змістили. От тобі й головою ручався!
Козолуп вибачливо посміхається.
- Ми не спужаємся. На день по три архиреї возив. От тільки, вашескородіє, нащот півкварти - звольте милость, як обіщали, побезпокоїтьця.
- А без цього не можеш? - з цікавістю і не без спочуття питає Зеленкевич.
- Нікак нєт, вашескородіє, без півкварти ручательства не даю. Це по совісті. Как півкварти не буде, амінь, без темберу повезу. Більше теж не треба. Ну, щоб з тембером - нада півкварти.
Батюшка від хвилювання не розуміє і пристав поясняє йому. Потім вийма наготовлену пляшку горілки й дає Козолупові.
- На, бери... Я держу своє слово. Але гляди, брат, як що трапиться, такий тембер тобі пропишу, що й себе додому не довезеш. Чекай тут, нікуди не ходи, а то наклюкаєшся десь. А як проїде архирей, зараз же до батюшки.
Козолуп дуже охоче хитає головою, робить страшенно уважний вигляд, а сам тимчасом обережно хова горілку в кешеню. Потім непомітно одходить під верби, вибиває затичку, любовно обтирає пляшку й солодко п’є.
________
Сонце вже давно перетягнуло за косарський обід. Тіні від лоз, де стоїть бричка Глюзінського, скорочуються; Глюзінський починає позіхати й подивлятись на годинник. Батюшка все частіше й частіше витирає піт білою з рожевими яблуками хусткою.
Раптом на греблі чується стукіт коліс. Всі озираються й чекають. Незабаром у зеленім коридорі старих дуплястих верб з’являється селянський віз, запряжений парою шкапенят, похожих на дві тарані. На возі сидить дядько з широкою добродушною бородою, а за його спиною лежить хтось.
- Ну, от чортяка їх таки несе! - говорить Зеленкевич,- що ж там той йолоп Микитенко? Сказано йому дурню, нікого не пропускать по цій дорозі. Ей, ти там! Куди? Завертай назад! Назад к чортовій матері!
Зеленкевич кричить і махає рукою, але дядько їде собі далі. Він теж щось говорить і посміхається.
- Козолуп! Піди, брат, турни його к чортам собачим звідси. Хай другим шляхом їде... Ну, сволоч народ! Як-раз йому тоді треба їхать, як не можна.
Козолуп хапливо зводиться, біжить до дядька, мотаючи хвостом фрака, й зупиняє коней:
- Повертай назад! Чуєш, що тобі приказують. Лізе.
У дядька зелений, розплесканий, як шапка старого гриба, картуз і сині, добрі очі. Він не перестає посміхатись і лагідно говорить:
- А мені господин урядник, спасибі їм, дозволили. Вперед преп’ятствували, то правда, а потому согласились. «Їжжай, кажуть, як їхнє благородіє господин справник»...
- Восхітітєльно,- нетерпляче строго згоджується Козолуп.- А господин пристав тобі приказують: звертай назад і шабаш. Поняв?
Дядько охоче хитає головою, все дуже добре розуміє і знов говорить:
- Ну, я й поїхав. Ато ж. Думаю: просить буду господина пристава, а вони, спасибі їм, і дозволять. Мені в Задрипане. Стара моя заслабла, так на операцію везу, хай господь милує. Бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував на рано буть. А вже, горенько наше, й нерано. Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: «як господин пристав постановлять»...
Зеленкевичу надокучило чекать і він кричить:
- Ну, що ж там? Козолуп!
Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад.
- Ніззя. Не приказано. Ето архирею без надобності... У тебе жона, у мене бабушка, а їм нада проїхать. Другим шляхом шкандибай. Мало тобі дорог? Ач, рисаки які... Ну, ти, паршива, ще мені тут щулиться!
- Козолуп!! - чується сердитий крик пристава.
Козолуп злякано кидає коней і підтюпцем біжить до брички.
Тоді дядько замотує віжки на люшню, зліза з воза й розгладивши сорочку на грудях, з батогом в руці іде за Козолупом. На возі він здавався вищим, тепер - це коротконогий, крем’язний і незграбний чоловік.
Кроків за десять від панів він скида картуза і з тою ж посмішкою - не то ласкавою, не то сумною - низько уклонившись, починає викладати приставу своє прохання.
Пристав сердиться, виясняє, дядько охоче згоджується, але знов таки провадить своє. Почувається, що хоч би тут з’їхались пристави зо всієї губернії та разом з губернатором почали йому товкмачити, він все так само буде посміхатись, згоджуватись, а потім говорити своєї далі.
Але, зрештою, діло все ж таки виясняється: їхати цею дорогою дядькові ніяк не можна. Иншим же найближчим шляхом, то правда, вийде верстов з двадцять крюку. З цим нічого не зробиш: що правда, то правда.
Але от що до прохання дядькової слабої баби - почекать край дороги проїзду архирея та попросить у його благословення - так це... що ж... це можливо. Так, край дороги, он там біля деревинок, можна.
- Тільки щоб мені деревин не порушить, а то викину разом з старою твоєю он туди жабам у болото. Чуєш?
Дядько кива головою, сміється на жарт пристава і йде з картузом і батогом у руках до воза. Поставивши коней збоку на поважній дистанції від деревинок, він тихо переказує своїй старій про результат балачки. Лице баби вимучене, без крови, аж сіре. Здається, коли проколоти на ньому шкуру, то з його потече рідка, білувата водичка. Губи потріскані, сині; баньки очей темно-жовті. Вислухавши чоловіка, вона з усиллям вдячно христиться й терпеливо заплющує очі.
________
