Повія - Мирний Панас
Того ж хоч я у руках держала... А ти що? Тьфу!.. А тепер от і сиди — як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться... Дожидайся — діждеш!
— Ну, чого ви в'язнете до мене? — гірко промовив чоловік. — Хто ж, як не ви, і вигризли її з двору?
— Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матері, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я — собака, по-твоему? Га?
— Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокійно не побуде на місці!.. Так і жди: от же тихо, а тут і схопилася буча!.. Хіба у такім пеклі, прости господи, проживеш? Кам'яне — і те не здержало б вашої гризні!
— А що ж, по-твоєму, — мовчати мені їй? Поганці, прийманці — мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужім добрі, та ще й старшинувати буде? Ні, не діжде вона з своїм родом поганим! Мені нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись—яка журба!!! Не первина їй мандри справляти... Звідти, здається, і брали...
— То чого ж ви і клопочетесь?
— Чого? чого? — аж стрибала стара. — Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насміялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жінка жила нарізно від чоловіка? Я б її, сяку-таку поганку, через поліцію додому добула... Я б її до стовпа на цілий місяць, як ту собаку, прив'язала... щодня сирицею маніжила!.. Я б з нгї вибила міські примхи! А він: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! — І, плюнувши, вона мерщій побралася у хату. Чоловік тільки розвів руками і ще нижче похнюпився.
"Ні, не зайду, — подумала Христя, стоячи за коморою. — Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далі", — рішила вона, повертаючи на шлях.
"Отже таки Мар'я поставила на своєму, — лізло їй у голову, — кинула... Ото ж її чоловік. Як жаль його, жінка кинула; а тут — і мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпіла... Не другий же вік старій жити? А втім — бог Знає! — не од добра тікають люди. Видно, залила стара за шкуру сала..." І Христя рівняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. І її вижили з села, і її одірвали від рідної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомічну матір зоставили саму на плач та журбу... Хто тільки в світі не плаче, не проливає сліз кревних? Нащо от хазяйка — у добрі та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарікає на неї... Життя — як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями?
Тяжко Христі такі думки думать одній серед широкого поля; важкі почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє... "Хоч би вже до міста швидше!" — думає, поспішаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонці хрест городянської церкви; ось і ліски забовваніли, наче сизий пояс, розляглися кругом міста. Ще три версти зосталося. Христя зійшла з шляху на обніжок, де серед бурти росла висока гілляста липа, і сіла в холодочку перепочити. З того місця так видно усюди. Змією біжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бік, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорні, жовті, зелені, упираються краями в шлях... Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани — і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизій долині блакитного небосклону; а легенькі тіні, мов непримітні хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квітчатого килиму, стиха пересовуються з місця на місце... Чудовна надивовижу іграшка ясного світу з вечірньою сутениною! Повітря тепле та легке, так і хилить до спокою, так і гне до дрімоти; а дзвінка жайворонкова пісня стиха колише .потомлену думками душу... Затихають болі і образи; німіють лиха і муки; зникають клопоти журливі; почувається несподівана легкість. "От би куди хазяйку, от би де їй, бідній, побути! Тут би забула вона все на світі, все... Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", — подумала Христя, легко зітхнувши, знялася і почимчикувала далі.
Уже сонце зовсім сіло, як вона вступила в широку і людну улицю. Народ З усіх боків бігав, снував; селяни поспішали у базар, на підторжя; крик і гук носився кругом неї.
"Чи то ж то хазяїн звернувся?" — подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, і трохи не впала: крамниця була відчинена... Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальці; серце так трудно заколотилося... Що ж то тепер він їй заспіває?.. Не перейшла — перелетіла вона базар і мерщій повернула у свою улицю.
Ось і дворище... Тихо у йому, аж глухо, нігде живого не видно, тільки комора біліє серед двору. Христя поспішає в хату; їй дивно, що сінешні двері зачинені. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокійним серцем вона мерщій вскочила в сіни.
Через хвилину вона знову вискочила... бліда, труситься і — як пуститься З двору!..
— О боже, боже!.. — шептала вона, біжучи улицею. Прохожі зостановлювалися, дивувалися.
— Чого ся дівчина так перелякалася? куди мчиться? — допитувалися одно в одного і, не дознавшись, проходили.
Вона побігла на базар до крамниці — і тільки біля неї запримітила, що крамниця була зачинена.
— А хазяїна не бачили? — божевільне допитувалась вона у приїжджих.
— Якого хазяїна? Шукай собі!
Христя, вибігавши увесь базар, побігла знову додому. Сонце зовсім сіло, вечірня зоря погасла; над містом спускалася ніч; у хатніх вікнах заблищало світло. Христя неслась, як несамовита. Прибігла до воріт, постояла-постояла, Зітхнула важко і знову побігла.
У дяка в хаті йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посиніла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
— Здорові! — привіталася Христя.
їй ніхто нічого не відказав, та вона і не дослухалася. Як божевільна, вона кинулась до дячихи.
— Паніматко! ідіть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
— З якою хазяйкою? — суворо спитала дячиха.
Христя тільки ламала руки та трусилась:
— Ідіть, Хряста ради.
— Куди — до вас? — гарикнула дячиха. — Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночі піду?
— Тут недалечко, зараз... до Загнибіди, — насилу знайшлася Христя.
— Що ж там у вас?
— Не знаю, паніматко. Я була дома, ходила в село... Приходжу у хату" а хазяйка лежать... такі страшні... Боже мій, боже! — і Христя зайшлася плачем.
— Ото він учора звернувся... Підожди, я зараз, — сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сіни. Сльози давили її, страх трусив усю...
В Загнибіди уже світилося в хаті, як вони увійшли у двір.
— Мені страшно. Я не піду туди... Ідіть ви самі, — тремтячи, каже Христя.
— Чого боїшся? Маленька! — скрикнула дячиха і, як та шуліка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухні вони застали Загнибіду. Похмурий, заложивши руки за спину, він міряв її і вздовж, і впоперек. Свічка стояла на столі і, нагорівши, обдавала хату неясним світом.
— І ти вернулася? — гукнув Загнибіда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так і прикипіла на місці.
— А Олена Йванівна де? — спитала дячиха.
— Нащо вам Олена Іванівна?
— Нужно! — гостро одказала дячиха і пішла далі в світлицю. Загнибіда узявся за свічку, щоб присвітити. УЗЯВ був у руки; потім поставив; зірвав і, повернувшись до Христі, посварився на неї кулаком; а далі — За світло, в кімнату.
Ясний світ освітив пожовкле лице Олени Іванівни, коли увійшов туди Загнибіда. Вона лежала на спині, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очі в неї були закриті; під очима — сині мішки; рот скривлений; Зітхання важке, хрипуче... Все казало — то було посліднє змагання життя зі смертю!
— Олена Йванівна! Олена Йванівна! — стиха обізвала її дячиха. Олена Іванівна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
— І сам не знаю, що з нею, — казав Загнибіда, піднімаючи свічку вгору, щоб ясніше освітити болящу. — Кидав здоровісіньку; вернувся — отак, як бачите! — І він положив свою руку на її руки. — Холоднісінькі!
Боляща розкрила очі, глянула на чоловіка — і заметалася на постелі.
— Не буду! Не буду! — забубонів Загнибіда й одійшов геть.
— Ви б за батюшкою послали, — пораяла дячиха. Загнибіда махнув рукою і, опустившись на лаву, схилився головою на стіл.
—— О нещастя, нещастя! — замовив він.
У хаті стало тихо-тихо, мов у домовині. Боляща розкривала очі, зводила руками угору, потягалася...
— Чорного платка! Чорного платка! — крикнула дячиха. — З^рч'гіі очі...
Христя кинулася в кімнату. Хазяйка металася на постелі, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорні плями: набряклі жили кидалися — бились; корчі гнули руки, ноги; боляща стогнала... Дячиха мерщій схопила з себе платок і кинула на неї. Ще хвилину вона забилася під платком... почулося наче шептання, скрип зубів — і зразу все затихло...
Трохи згодом зняла дячиха платок... Під ним лежала вже не Олена Іванівна, а бездиханний труп з страшно витріщеними очима...
Загнибіда підійшов до нього, подивився і, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула... покинула... Як же мені самому тут бути без тебе?"
Дячиха взяла його за руку і вивела з кімнати в кухню.
— А ти біжи до сусід. Скликай — хай ідуть обмивати. Та забіжи і до старого — хай бере псалтирю читати, — наказувала дячиха Христі. Та стояла як укопана.
— Чого стоїш? Біжи! — гукнула дячиха.
Христя, не знать куди і чого, побігла.
Через годину найшло жінок, бабів... Підтопили в печі, гріли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч і не пам'ятала того нічого. Вона тільки й запримітила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на сині плями та тихо шептала: "Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!" Жінки мовчки хитали головами.
Трохи не опівночі знарядили покійну й положили на столі. Старий дяк став у головах коло ставника і охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увіходили, дивилися на покійну і тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всім не вірилося, що вона померла.
— Молода така, — жити б та бога хвалити — ніт же... — шептали знайомі й незнайомі.
На Христю — як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася поміж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
— Чого ти тут тупцюєшся? Ішла б собі куди-небудь!
Мов п'яна, Христя вийшла надвір і сіла на рундуці.
