Лицем до села - Вишня Остап
І нема вже трави, а є тоді сіно… А сіно те з соломою перемішають, кинуть у ясла… І тертимуть колись зеленобуйну траву кобилячі або волячі зуби…
А потім упаде вона кізяком у хліві, зберуть її докупи, поллють водою й міситимуть із неї "цеглу".
Горітиме потім та цегла й димом піде або зостанеться попелом на вгороді, де й вікуватиме, аж доки не засурмлять сурми архангельські і не сяде "Оченашу" на престолі і не скаже:
— Товаришу Іване Кіндратовичу Недодериматня, а якої ви трясці не вгноювали попелом ріллі своєї?.. Не знали, що попіл для вгноювання штука хороша? А про те ж у газетах раз у раз писалося!
— Оче нашу, скаже Іван Кіндратович Недодериматня, — що єси на небесі… якби воно знаття?!
І скаже "Оченашу":
— Вхопить Івана Кіндратовича Недодериматню й увергнути його в піч огненную… Додрать йому матню його од пояса до пояса й посадити його, грішного, на стерні його! Хай коле йому стерня його завжди, нині, й повсякчас, і на віки вічні.
І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі:
— Ааамінь!
Травицина кар'єра…
Сіріє колись зелена трава, попеліє, жовкне, хилить голову свою й чекає смерті…
* * *
Коли в'яне зелена трава, тоді клепають коси. Тоді пробують коси на палець, гострять коси брусом і мантачать…
Тоді по ярмарках і в кооперативних крамницях довго вибирають коси, беруть їх за пупець, б'ють носком об землю чи об лавку і довго до дзвону прислухаються…
Дзвоном коса по селянських барабанах б'є і розказує майбутньому хазяїнові, чи тверда вона, чи м'яка вона, чи уходиста…
Тоді м'яка коса дзвонить довгим, слабеньким:
— М'яакккаа!
Дзвоном сильно-дзвінким і коротким б'є тверда коса:
— Я така!
Одкладається м'яка коса й береться тверда коса, клепається й на кісся набивається… Тоді на луках скрізь:
— Дзеньдзень! Дзеньдзень! Траву косять…
* * *
А коли гурт чоловіка в п'ятдесят на луці вишикується!!
"Обчеську" валять!
Як ото в пісні співається:
Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,
Гей, нуте, косарі,
Що не рано почали…
Тоді мантачать!..
Ах, як тоді мантачать!
Тоді так мантачать, що не косовиця перед вами, а мантачиця.
— Мантачиш, Іване?
— Та затупилася!
— Котрий раз? Дзеньдзень! Дзеньдзень!
При гуртовій косовиці який прекрасний струмент мантачка! Як вона тоді потрібна! Як вода, як повітря! І живіт.
— Що ти, Дмитре, тричі сьогодні обідав, чи, може, Мелашка недовареним нагодувала?
— А що вже, повашому, й піти не можна?
— Ми думали, що вмер… А дід Остап:
— Для колехтивної роботи, я вам іскажу, дольжен буть народ сознательной… А то він тілько те й робить, що мантачить або за кущем сидить.
Коли в'яне трава… Коли попеліє трава,
МАШИНИ!!!
Ви коли-небудь сиділи біля брусниці, над перевернутою косою після того, як пройшли в житі ручку?
Держали коли-небудь за носок косу й човгали мокрим бруском по дзвінкій косі?
Навхрест так:
— Човг-човг! Човг-човг!
Не сиділи?
Інтересне, я вам скажу, почуття, особливо коли це не перша ручка, а так п'ята або шоста підряд… А жито, як дріт, а ручка аж он до тої межі, а перед вами косар добрий, не поденний, а косархазяїн, що в його навіть матня на вас іззаду скепсисом віє…
Ви знаєте, де тоді у вас болить?
Ні, краще все по черзі.
Так от, коли ви сидите після п'ятої ручки біля брусниці (знаєте, що таке брусниця? Це така "ваза", а в ній вода для бруса й пісок для мантачки) і ото брусом тільки — човгчовг! — так голова ваша ніби на мотузці "в унісон" отому "човгчовг" тільки: "кивкив".
Сама голова… Самохіть…
Дихаєте ви так:
— Хихи! Хихи! Хихи! А потім:
— Хииии! Знову:
— Хихи! Хихи! Хихи! Хииииии!
Мокра у вас голова… мокра шия… Тече з лоба на ніс… З носа капає під ніс… З голови" котяться струмки на шию, за шию, там вони з'єднуються з власними "джерелами" на спині, на попереці, на грудях, на череві й уже великими ручаями течуть далі і пливуть униз вашими власними ногами й упливають у мать сиру землю…
Ви підіймаєте сорочку й полою везете себе по обличчі, по шиї, встаєте, робите отак:
— Фффу!
І п'єте з тикви воду.
Знаєте, що таке тиква? Це така ніби "братина"… Сама вона широка, а горло в неї вузеньке. Вона полив'яна, а в ній вода, й стоїть вона під копою…
Ви коли-небудь пили воду з тикви після п'ятої ручки?
Не пили?
Так підіть тоді кудинебудь і випийте, коли у вас спрага, стакан "мазаграну" (так, здається).
Добрий "мазагран"?
Так вода з тикви в сто раз добріша.
Ви п'єте її не з бокала, а навхилки, але то нічого…
Нічого навіть і те, що вода поллється на груди вам. Цього ви не боїтесь, — плям на "шифоні" чи на "піке" у вас не буде. На гарячі груди вам литиметься вода, а враження таке, як у вас там у Харкові, коли "найдорожча й найкраща" до вашого серця свою наманікюрену ручку прикладає…
Отака вода з тикви після п'ятої ручки.
Та не тільки після п'ятої, а й після першої… і після другої… Після кожної…
Не траплялося з вами ніколи такого?
Шкода!
Ви б тоді знали, що таке жнива, й не питали б у мене:
— А де ж воно болить після п'ятої ручки?
Болить воно зразу отут — у правім плечі… Й отут — у лівім плечі…
Смика в лівім лікті, бо:
— КіссяІ Кісся до себе! На п'ятку, на п'ятку більше! П'яткою беріть!
Коли ви кінчили шосту ручку й станете після того прямо, тоді зігнуться не дає. Поперек ваш як дошка…
Коли ви скінчили шосту оту ручку й сядете, зігнувшись, вам випростатись не дає… Поперек у вас, як арка… Дугою в вас поперек!
Тремтять у вас руки, тремтять у вас ноги, тремтить у вас черево, нігті навіть у вас тремтять…
Серце ваше як дзвіночок, а печінка як чавун… Гуде…
— Жнива…
* * *
Дурниці, кажете?
Ніколи коси в руках не держав, три ручки пройшов і хекає під копою…
Ні, високоповажані…
Борис Степанович (а про Бориса Степановича тут кажуть: "То добрий косар"), — так Борис Степанович казав оце:
— Оце перед обідом піднажав — так насилу додому прийшов… І не зігнусь, і не випростаюсь, і отут мені смикає…
Виходить, що не дурниця…
А ще як підскочить жито, прекрасною зеленою березкою переплетене, і коли ви на всю косоньку махнете, а потім на покіс її вигоните. Тягнете на покіс.
Знаєте, що та березка з вас тягне?
Тягне вона з вас руку, рука тягне груди, груди тягнуть печінку, печінка тягне дванадцятиперсну кишку…
І все це тягне і кладе разом з прекрасною зеленою березкою і з достиглим житом на покіс.
А вже як положили все це на покіс, тоді ви глибоко зітхаєте і зітханням тим втягуєте в орбіти ваші очі, що за цей час гнучким рогом полізли на високий ваш лоб…
* * *
Ах, як лежиться під копою після п'ятої чи шостої ручки!.. На стерні ж, а немов на перині… А Андрій Васильович:
— А чи три махи викосите так, щоб лягти й витягтись?
— Не пробував. Може, й укошу, тільки сам витягнусь…
— А я викошу! Тяжкувата робота…
— Як помахаєш день, а потім сядеш галушки їсти, візьмеш ложку, вхопиш галушку та до рота… А рука тільки: кидь!
І викинула галушку "на покіс". Сама ручку гонить…
— Та даймо ж машину! Та, пробі, даймо машину! А то тільки: кидь! кидь!
КОЛИ ЧОРНА ЗАПАСКА НОЧІ ПОЛТАВСЬКОЇ ЛУГ ОБГОРТАЄ (Елегія)
Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай…
Це понад Пслом…
Попід гаєм тече річка,
Як шкло вода блищить,
Долиною широкою
Кудись вона біжить.
Це — Псьол…
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже.
Це і по той бік Псла, і по цей бік Псла…
Ой у лузі трава росла,
Трава росла високая, шовковая.
Це в лузі понад Пслом.
Коли чорна запаска ночі полтавської вкриє луг зелений, тоді сплять у траві в зеленій коники, тоді пахнуть гостро васильки, тоді дрімає й не цвірінькає жовтобрюшка, тоді тільки перепел почувши перепельчине солодке "хавав! хавав!" — спокушає стару перепелку молодецьким "жить ідьом"…
Тоді молодий парубок, вертаючись із тьмяної комори, сумно в перепелів дзвін услухається, чеше парубоцьку потилицю й говорить пошепки:
— Патьпадьомкав і я б оце, коли б не аліменти… Здох би він йому.
Тоді — кіч…
Тоді трава вогка й легка, тоді коса в траві йде тихотихо, тоді тихотихо падає трава під гострою косою й лягає зеленим покосом на мать — сиру землю.
* * *
Тоді — ніч… Тиха ніч… Зоряна ніч… Ах, такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, так манить до себе шовкова трава— Чужа трава…
Ах, такої ночі взять косу гостру, пройтись лугом, вдихаючи п'яний аромат лугових квіток, вибрать невелику балку, де по пояс трава, розмахнуться й пройти двітри ручці…
Бо такої ночі хазяїн тої трави, що в невеликій балці, спить, працею зморений…
А викосивши, швидко-швидко згребти траву в рядно й швидко-швидко, вдихаючи аромат лугових квіток і озираючись на всі чотири боки, городами та стежками прибігти додому…
Ах, такої ночі!..
* * *
Ах, такої ночі!..
Такої ночі, коли не стрибають коники, коли гостро пахнуть васильки, коли вогка трава шовкова, коли коса тихо-тихо в траві йде, коли трава тихо-тихо падає зеленим покосом на мать — сиру землю, — такої ночі тихий спокій на душу спадає, мрії очі застилають і лагідна думка заколисує сторожкість твою… Тоді плечі напівсвідомо тягнуть косу, бо ніч тоді зачаровує.
— Косиш, сучий сину?
— Кошу…
— Чию траву, ідоле, косиш?
— Та я…
Тоді не стрибають коники, тоді не пахнуть гостро васильки, не шумить трава шовкова, не б'є дзвоном перепел… Тоді болять боки, тоді й червона кров капає на мать — сиру землю…
Тоді серед п'яної ночі терпке й тоскне: — Ох! Ох! Їй-богу, більше не буду!
Ах, такої ночі можна заприсягтися й перед потрощеним кіссям.
* * *
І випливає місяць золотий над запаскою ночі полтавської.
Місяченьку бліднолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не світи, бо вже немає
Того, хто так мене тут одлатав.
* * *
А трава шовкова шумить:
— Косіть чужу траву, не захоплюючись…
Коснув і озирнись. Коснув і озирнись…
Коли чорна запаска ночі полтавської луг обгортає…
"У КОЛЕХТИВИ!"
Як треба "колехтив" подивитися, так для цього проситься вісімнадцятилітню кобилу з лошам і гарбу. Кобила в гарбу запрягається, лоша ззаду теліпається, на гарбу три нас чоловіка сідається і сильно ту кобилу за віжки смикається:
— Ннно!
То ми в "колехтив" поїхали…
Перед тим у Володимира Панасовича питається:
— Ви ж дорогу знаєте?
— Знаю.
— Нно.
"Колехтив" — та це але за Пслом гора висока, така гора висока, що гніда кобила разів сім зупиняється, доки порожню гарбу на ту гору витягне…
А потім уже проста дорога, степом… Так отією дорогою простою аж до Куп'єватого, тобто аж до колективу.
Праворуч од вас Броварки, село таке над Пслом, — так ви туди не їдьте, бо то буде вбік.
Ви їдьте просто і вже як доїдете до шляху, що з Манжелії на Федорівку, так тоді вже Володимир Панасович скаже:
— А от уже і я не знаю: чи отак слід їхати, чи отак? Верніть цоб, — здається, отуди…
Ви повертаєте "цоб" і їдете, аж доки не визирне з жита баба.
— Бабусю, куди тут на Куп'євате?
— А чого ж ви сюди їдете? Вам же отам була дорога, туди б і їхали! Воно, положим, можна й сюди, та це круга дасте верстов із двадцять.
