Первоцвіт (збірка) - Бурбело Олександра

– Дивина! – переглянулись батьки. – Що ж, на добраніч! Нехай вам, любі, сняться казкові сни!

За вікном світилися сніги. Марійка прокинулась від холоду. Це сніговий клубочок скотився їй до плеча.

– Не розтанув, – зраділа дівчинка.

– Пора на бал, – почувся чийсь тонесенький голосок.

– Хто це? – здивувалась Марійка. – Це ти, зайчику? Ти умієш говорити?

– Так, умію. Та не гаймося, сідай мерщій мені на спину! – пропищав довговухий.

– Як ти підріс, – здивувалась дівчинка, – і став таким пухнастим!

– Андрійку! – гукнула сестричка, але зайчик її заспокоїв. Мовляв, брат полетів з Дідом Морозом на санях, а її пожаліли будити – так усміхалась уві сні! – нехай же додивиться сон.

– Що ж, – погодилась Марійка, – справді поспішімо!

І ось уже тільки сніг хмаринкою летить за ними з-під зайчикових лапок та іній часом легкою фіранкою майне перед ними! А сніговий клубочок попереду котиться, сяє, як невеличка місячна грудочка, шлях вказує.

Чи довго, чи ні вони так мчали полями, гаями, долинами, а тільки ось і зупинився клубочок на просторій лісовій галявині.

Чи так воно було, чи ні? Ліс довкола як чудова картина на стінах намальована. Сніг на галявині як килим, витканий з білої вовни. А де ж школярка Марійка? Стоїть на галявині принцеса в смарагдовій сукні – наче струнка ялинка. А поряд – ой! – зайчик закрутився дзиґою і став казковим принцом.

– Хто ви? – здивувалась принцеса.

– Я принц із казки про Попелюшку.

– А де ж Попелюшка?

– Це ви. Такі карнавальні костюми приготував для нас великий чарівник Дід Мороз. Та ось і він!

Оглянулась Попелюшка, а довкола і принци, і принцеси, і звірята лісові, і птахи небачені. Серед них Дід Мороз з рицарем заморським у золотих обладунках.

– Вітаю з прибуттям на карнавал! – посміхнувся привітно Дідусь Мороз. – Розважайтеся ж, радійте разом з усіма Новому 2020 року!

– Чому дві тисячі двадцятому?

– Довгим був ваш шлях сюди, мила Попелюшко, ви мчали не тільки через простори землі, а й через роки в майбутнє! – пояснив чарівник Мороз.

Заграла музика, і закружляли в повітрі легкі сніжинки, закружляли в танку гості майбутнього – і люди, і звірята, і птахи.

Попелюшку запросив до танцю юний рицар, лице якого було принцесі знайомим.

– Хто ви? Чому мені здається, що я вас знаю? – запитала вона.

– Чарівник Мороз не змінив моє ім’я – Андрій.

– Андрійку?!

– Марійко?..

І вони весело розсміялися, здивовані і щасливі.

– Скільки радості, добра і злагоди чекає на нас у майбутньому! – усміхнулась Марійка.

– А тепер признайся, ти вже віриш у Діда Мороза? – згадав давню суперечку Андрійко.

Але відповідь сестри розтанула в звуках нової мелодії. Карнавал дзвенів, переливався хвилями музики, радості, веселощів. Та ось крони дерев зайнялись рожевим сяйвом ранку. Золотий іній осипався з віт, і кожен з гостей майбутнього одержав подарунок – каблучку. Та тільки примірили їх гості карнавалу, як почали повертатися додому. А навздогін їм линув голос чарівника Мороза:

– Щасливих Різдвяних свят!

Прокинулась Марійка вранці, а вікно так гарно розмальоване памороззю. Що це? Простора галявина, обрамлена деревами в інеї, сніжинки, різдвяний зайчик – чудова картина! На підвіконні ж дрімає справжнє зайчатко – тільки чомусь воно біле-біле, пухнасте, наче із снігу.

– Подарунок Діда Мороза! – здогадалася дівчинка. А поряд дві помаранчеві краплини – то розтанули чарівні каблучки із золотого інею.

Святковий букет

Жила-була собі дівчинка Василинка. Ніколи не журилася, а сміятися вміла так дзвінко, наче то лунав чарівний дзвіночок. Люди любили сміхотунку і називали лагідно Веселинкою.

Більше за все цікавили дівчинку казки, що їх оповідала донечці матуся, як тільки випадала вільна хвилинка. Та Веселинці цього було замало. Отож, коли батьки передплатили їй газету "Казковий вечір", дівчинка навчилась читати та й взялася сама до казочок.

Минав час. І ось дізналася завзята читачка, що цього літа в улюбленої газети іменини! Зраділа Веселика, дзвіночком задзвенів її веселий сміх:

– Знаю, знаю, що подарую іменинниці – квіти з чудового лужка за нашим садочком!

Там щоліта розцвітали поміж трав білі ромашки, яскраві гіацинти, дикі гвоздики, маки, запашні квіти чебрецю, материнки, сині і рожеві дзвіночки і багато інших, які знала й любила Веселинка. Ясна річ, вона не збиралася зривати своїх улюбленців – хотіла намалювати їх. Але чомусь лужок не поспішав зацвітати.

– Потрібен дощик, щоб рослинки набралися сили для цвітіння, – пояснила неня.

Що ж робити? Як допомогти лугові розквітнути?

Неподалік віддзеркалювала безхмарне небо річка Південний Буг.

Недаремно кажуть, що назва Буг походить від слова Бог – чарівна річка! Отож, синьоока, почувши про турботу Веселинки, здійняла зі своїх рясних хвильок легеньку хмаринку, яка полинула на крилах теплого вітерця до лугу.

– Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику!.. – радісно заплескало в долоньки дівчатко.

Хмаринка розсипалася по траві маленькими іскринками, але тільки ледь-ледь зросила траву.

– Мало нас, мало нас, – шепотіли вони.

– І тільки дівчинка торкнулася їх долоньками, як і сама стала меншати й меншати і скоро пірнула з головою в різнотрав’я.

– Ой, де це я? Що зі мною? – здивувалася вона своїй пригоді. Її голосок звучав так тихо, що його почув тільки блакитний метелик, погойдуючись на вершечку травинки:

– Ти доторкнулася до зменшувальної дощинки – вона одна така була в хмарці – і стала малесенькою Краплинкою.

– Краплинка, – вперше зітхнула дівчинка, – але я не можу напоїти квіти, щоб вони розцвіли.

– Не сумуй, – заблискотіли іскринки-дощинки. – Тобі допоможе Сонечко. А зараз нумо гратися в піжмурки!

Веселинку-Краплинку не довелось умовляти – вона ж бо любила ігри. Які тут веселощі почалися! Дощинки блискотіли в травах всіма барвами веселки, сяяли оченята їх нової подружки, і дзвенів дзвіночком її веселий сміх.

Але дощинки все меншали, меншали, і ось усі десь поділися.

– Де ж ви сховалися, дощинки, я не можу відшукати, – розгубилася Веселинка-Краплинка.

– Ми поспішаємо до Сонечка, воно кличе на — а — с — с, – почувся тихий шепіт понад лугом, – линь з нами!

– Полетіли, – підставив крильця блакитний метелик.

Веселинка-Краплинка зраділа запрошенню, і вони знялися у височінь. Метелик ледь чутно шурхотів крильцями, злітаючи все вище і вище. Луг перетворився в зелену крапочку, а річка – в тоненьку синю рисочку, а потім вони зовсім зникли з очей. Довкола була тільки блакить. Та ось, нарешті, мандрівники побачили золоту оселю Сонця.

До неї вели осяйні сходи, що легенько погойдувалися в повітрі.

– Ось тут я відпочину і почекаю тебе, – метелик сів на нижню сходинку. – Біжи ж, не затримуйся, Краплинко, і, які б дива не побачила, не забувай про наш спраглий лужок.

Кинулася веселунка по сходах до променистого палацу, а Сонечко їй назустріч:

– Знаю твою скруту, Веселинко! Та це горе – не біда. Можна йому зарадити!

– А як? – усміхається гостя.

– Ось опущу свої промені нижче до Південного Бугу, зігрію його цілющу водичку – здійметься пара, збереться в дощову хмару і попливе з вітерцем понад лугом.

Піде рясний дощ, і незабаром луг заквітує – ти тільки усміхнись до нього. А зараз ходімо до моєї оселі, подружко.

– Подружко? – зашарілася Краплинка.

– Так, ми друзі, адже ти, Веселинко, теж зігріваєш світ своєю усмішкою, – пояснило променисте і повело дівчинку до просторої зали, стіни якої були мапою світу з багатьма прапорцями.

– Це прапори усіх держав. Якщо десь потребують моєї особливої уваги, прапорець яскраво спалахує і я приходжу на допомогу. А прапор України знайдеш?

Очі дівчинки розбігалися та ось натрапили на улюблені кольори – жовтий і блакитний. Прапорець виблискував ніжними барвами.

– Україна скоро відзначатиме свято своєї незалежності, – поважно зауважила україночка.

– Отож, з цієї нагоди хочу щось подарувати тобі, – і Сонечко повело дівчинку до іншої кімнати. Яких див там тільки не було: золото, самоцвіти і ще багато-багато усіляких дивовиж!

– Ой, – спохватилася дівчинка, – та на мене ж метелик очікує.

– Що ж, поспішай, але подарунок вибери, – посміхнулося Сонечко, – чого хочеш?

– Ось цю веселкову стрічку на згадку, і для метелика вона не важка.

– Бери, Веселинко! Ця стрічка чарівна і принесе тобі щастя, – засяяло Сонечко.

Попрощалися, як добрі друзі, і ось Краплинка вже квапиться до метелика. Ще мить – і вони спускаються на землю. Ось і лужок, а над ним синя дощова хмара. Метелик швидше заховався під лопушок, а Краплинка загукала радісно:

– Спасибі тобі, Сонечку!

Сипонув дощ, розправилися стеблинки, листочки, а дівчинка підросла і знову стала такою, як раніше.

Ішов дощ, розцвітали квіти. Веселинка поспішала приготувати олівці, фарби, щоб намалювати святковий букет.

Країна навпаки

У далекій казковій країні-невидимці, яка звалася Навпаки була собі дівчинка на ймення Сльозинка, яка, звісно ж, навпаки, не любила плакати і журитися. Щодень дівчинка розсипала іскринки сміху, які здавалося розквітали веселоокими квіточками. І ось одного разу дізналася від весняного легету1 Сльозинка, що в іншій казковій країні-невидимці живе її тезка царівна Смішинка, яка насправді усе сумує та плаче.

– Ой, та це ж ніби моя сестричка-навпаки! – здивувалась Сльозинка і попросила Вітра принести до неї названу сестру.

Хоча казкові країни і невидимі для сторонніх, але вітер знав заповітні стежки до них. Одного ранку Смішинка прокинулася на незнайомому квітчастому лузі.

– Ой! – здивувалась принцеса, – де я?

– Ти в країні Навпаки! – засміялась порядблакитноока красуня. – Тепер, якщо тобі заманеться поплакати, то слід сміятися!

Це видалося Смішинці таким кумедним, що вона й справді розсміялася… вперше в житті! Їй здалося, що від її сміху навколо розцвітають чудові квіти.

– Дякую, незнайомко, ти відкрила для мене диво сміху! Це так чудово – бути веселою! – раділа принцеса. – Твоя країна усміхається квітами! – продовжувала вона.

– Сміх має велику силу! – відказала Сльозинка. – Нашою країною правив злий чаклун, але жителі країни висміювали зло, а чаклуна стали називати найдобрішим, і він не втримався перед спокусою стати справді добрим. З того часу наша країна зветься Навпаки.

– Ой! – спохватилась Смішинка. – У моїй країні живе Хрящик Невмирущий, Баба Яга, Змій Горинич та й ще чимало усякої напасті, яка й засмучувала мене до сліз.