Первоцвіт (збірка) - Бурбело Олександра

Дошколярики та й школярчата частенько вередували перед сном без вечірньої казки. Газети співчували дітям, але ніяк не могли цьому зарадити.

І ось одного разу вночі, коли вже всі спали, стурбовані паперові птахи – українські газети злетілися на таємну раду. Що тут зчинилося! Усі хотіли висловитися і так шурхотіли сторінками – хоч вуха затикай! Тільки й чулося:

– Бідні діти! Чудові казки… Що ж робити?

– Я знаю! – виділився з гамору тоненький голосок невеличкої нової газетки, у якій описувалися фантастичні події.

Усі притихли й недовірливо поглянули на неї:

– Чула я, продовжувала газета, – що є казкова країна, де живуть усі казки світу. Править нею вічно юна красуня-королева, яка славиться своєю добротою. Вона допоможе дітям.

– Але ж, – зашелестіли схвильовано крилаті, – чи можна потрапити в казкову країну?

– Вона міститься в позачасовому просторі, який обминають потоки часу, тобто казкова країна належить вічності.

Усі задумалися: вічність – це те, що було, є і завжди буде! Але ж як сягнути її? Учасники таємної ради з надією обернулися до оповідачки.

Але любителька фантастики згорнула свої крильця–сторіночки й замовкла – вона не знала дороги в казкові краї.

Знову знявся лемент:

– Що робити? Як бути?

Тут почувся радісний голос газети, в якій друкувалися різні винаходи:

– Здається, збулася моя мрія, і я, нарешті, зробила власний винахід! Нам потрібна машина часу, а зробити її можемо з матеріалів, вміщених на наших сторінках. Тільки слід відбирати те, що стосується минулого чи май-бутнього. Так ми, газети, зможемо мандрувати в часі!

Який тут зчинився шум, шелест, шурхіт сторінок! І як тільки роботу було зроблено, ніби хтось раптово увімкнув яскраву електричну лампу. Сяяв літній день, виблискували сонячними зайчиками краплинки роси на квітках. Довкола мирно спілкувалися між собою герої різних казок, казок з усього світу!

Ось Вовк розповідає Червоній Шапочці смішинку, і казкова дівчинка весело сміється. Усі дружать між собою, зігріті любов’ю Великої Королеви Казок. З високого трону вона вже помітила мандрівників і лагідно запитала:

– Чим я можу допомогти вам, шановні газети?

А коли дізналася, в чому річ, пообіцяла:

– Буде казкова газета для юних читачиків! Обов’язково буде!

Зраділи мандрівники і тільки встигли подякувати та попрощатися, як яскраве світло згасло, ніби хтось його вимкнув. Газети були знову дома. Займався світанок. Починалося свято дев’ятої річниці незалежності України. Його відзначали всі – і дорослі, й малеча.

У дітей же було ще одне свято – день народження довгоочікуваної газети "Казковий вечір"!

– Вона схожа на чарівну пташку-чарівницю з яскравими паперовими крильцями-сторінками, на яких стільки чудових казок! – з любов’ю погладила свою газету Настуся і нетерпляче смикнула братика за рукав: – Читай же швидше!

– Почекай хвилинку, мене захопив цей цікавий кросворд, – радів хлопчик.

З того часу щороку в День незалежності відзначаємо ще й іменини "Казкового вечора". Це чарівний день, коли казки збуваються.

Чарiвна мiць

В одній чарівній країні казки жили, як зайченята, під кущиками. Добре там, затишно, а забажається прогулятися, то мандрують у гаї та поля чи в дитсадки, школи, домівки... На те вони й цікаві оповіді, щоб до читачів горнутися та вільно світом подорожувати.

Якось хлопчик, на ймення Марко, пас корівку Марушку в лузі край лану стиглої пшениці. Туди позліталося чимало казочок – бавиться з непосидами малий. Раптом насунула чорна, як нічка, хмара й затулила сонце. Роззирнувся пастушок:

– Біда! Град або злива понівечить стиглу пшеницю й пооббиває золоте зерно.

На щастя, за мить з’явився рятівник казковий Вітер:

– Сідай, Марку, на крила – полетимо відганяти хмару.

– Чи до снаги це нам? – тамувало острах хлоп’я.

– Разом здолаємо потвору! Тільки нашіптуй чарівні історії, аби сила зростала – я ж із казки! Тож, уперед!

Хлопчик погладив корівку:

– Марушко, не бійся й чекай на мене!

Малий умостився на спину казковому гостеві, вхопився за кучеряву гриву, і сміливці полинули аж до неба. Пастушок про домовленість не забуває – чарівні історії розповідає, одну цікавішу від іншої. Могут-ньою силою наливаються Вітрові крила.

Але тут відчайдух озирнувся навсібіч: хмарі кінця-краю не видно! І страховисько поряд – блискавками виграє та громами забавляється!

Від остраху занімів казкар – і почали вони з Вітром падати. Ось уже чути, як під ними поле шелестить колосом.

– Допоможи, Марку! – у відчаї заблагав крилатий.

Неначе прокинувся хлопчик, схилився до знесиленого казкового товариша і таку історію розповів, що той миттєво налився небаченою міццю та й зринув у піднебесся. Вітер дмухнув на потвору, змахнув крилами – і хмара неохоче позадкувала, невдоволено гуркочучи громами та метаючи з-під набурмосеного чола блискавками.

– Му-у-у-у! – долинуло з осяяного сонечком лугу.

– Ти справжній козак, Марку! – привітали пастушка казки, а пшеничка вдячно вклонилася сміливцям.

Вітер усміхнувся хлопчику та його вірним товаришам:

– Нехай щастить! А мені вже час повертатися додому!

– Це куди, друже?

– У Карпати. На Говерлі моя домівка, Марку. Ще поба-чи-мось!

Новорiчна пальма

У будиночку було тепло й затишно. Поруч потріскували дрова в каміні, й тіні від вогника витанцьовували на чистенькій підлозі. У кутку красувалася пишно вбрана ялинка, а поруч на канапі сиділа білява дівчинка з кішечкою на руках. Марго – так величала любу внучку бабуся – зробила невеличку паузу в оповіді своєї нової казки й зазирнула у вікно, де починала передноворічний танок хуртовина. Дівчинка завжди розповідала магічні історії пухнастій улюблениці Риті.

Річ у тім, що вони приходили уві сні, і щоб брати участь у нових захопливих пригодах, потрібно переповідати комусь попередні. Ось тільки цей "хтось" повинен уміти зберігати

таємниці. Саме такою й була Рита.

Кішечка уважно слухала, мружачи сяючі зелені очі, й тихенько муркотіла:

– Яка хор-р-р-роша істор-р-р-рія... Хор-р-роша...

– Трава там смарагдова, як твої очі, Рито, – всміхаючись пухнастій, продовжувала Марґо. – А море – наче величезна волошка!

Цієї миті за вікном заспівала хурделиця, вибілюючи все навколо до Нового року.

– Бачиш, Рито, завірюха – справжня Попелюшка: прибираючи, танцює і співає, – замилувалася дівчинка й, підхопивши кішечку, закружляла кімнатою.

– Ля-ля-ля...

– Мур-мур-мур...

Раптом казкарка замружилася, наче від сліпучого сяйва: вона знову опинилась у яскравому сні... Аж ген веселка розкинулася над дивовижними заростями.

– Марґо, де ми? – почула дівчинка, здивовано зиркнула на свою пухнасту супутницю і поцікавилася:

– Рито, ти вмієш розмовляти?! Оце сюрприз!

– Виявляється, що так... Може, ми у твоєму сні? – замуркотіла кішечка.

– Хто це?! – раптом злякано зойкнула дівчинка.

Прямо до ніг мандрівницям викотився коричневого кольору пухнастий клубочок. А потім із нього з’явилися довгі руки, хвіст, ноги та кумедно усміхнена мордочка.

– Та це ж ... мавпочка, ось хто! – заплескала в долоньки дівчинка.

Раптом до вертлявої підлетів червоно-синій папуга какаду, і вони про щось швидко заговорили, перебиваючи одне одного. Марґо тільки й розібрала вигук про новорічне свято. Потім пернатий і мавпочка обернулися до мандрівниць та стурбовано поцікавилися:

– Чи не підкажете, як зустрічати Новий рік?

Не встигла Марґо й рота розтулити, як Рита вже замуркотіла і про сніг, і про ялинку, і про прикраси...

– А пальми у вас ростуть? – поцікавилася дівчинка.

– Ще б пак! – зраділи папуга й мавпочка.

– Оце й буде ялинка!

І нові друзі подалися шукати найкрасивішу пальму. Аж ось і вона: на березі океану з простягнутими врізнобіч вітами-долоньками, ніби і справді чекає на прикраси.

Тут мавпочка й папуга тихенько між собою перемовилися і зникли – тільки листочки зашелестіли.

Марґо з Ритою здивовано перезирнулися, а вже за мить нові приятелі прибули до "ялинки" з численними родичами.

Ураз мавпочки повисли на пальмових вітах веселими гірляндами, а папужки вкрили крону1 різнокольоровими прикрасами.

– Оце так Новий рік! – сплеснула в долоні вражена Марго і... прокинулася.

Рiздвяний зайчик

Хто не знає, що Дід Мороз на новорічні й Різдвяні свята прибуває до нас, у зачаровану сніговіями Україну, з далекої кришталево-крижаної Лапландії? Срібнорогі крилаті олені несуть його сани білими пустелями Півночі, і над закованими в іній лісами, і над засніженими містами та селами – ви ж бачили, як він пролітав над вашим будинком? Тоді за вікном роїлися легким вихором сніжинки.

– Ой! Що це?! – скрикнув Андрійко, розглядаючи прикраси на ялинці. – По-да-ру-нок… Марійко, він отут тільки-но з’явився!

– А це, – безтурботно озвалась Марійка, – різдвяний подарунок твого улюбленого Діда Мороза!

Шестирічний Андрійко усміхнувся старшій сестричці-школярці:

– Ось бачиш, а ти не вірила в чарівника Мороза!

Марійка не встигла відповісти, бо мама покликала її на кухню ліпити вареники.

І з сиром, і з маком, і з вишнями… Смакота! Та ось уже начинки немає, а невеличкий шматочок тіста залишився.

– Нічого, донечко, зліпимо з нього вушко, – каже матуся.

– А можна, – озвалася Марійка, – я зайчика виліплю? У школі навчилась.

Голівка, довгі вушка, спинка, коротенький хвостик, прудкі лапки…

– Яке гарненьке зайчатко! – замилувалась мама. А воно – ой! – лапкою змахнуло борошно з вушка.

– Щось я сьогодні стомилась, спочину хвилинку, – присіла на стільчик мама. Марійка ж прихопила зайчика і – до ялинки! А там уже тато з Андрійком іграшкову снігову гірку з санчатами лаштують – від Діда Мороза, як каже хлопчик. Тато ж тільки руками розводить: виходить, так.

Раптом сніговій відчинив кватирку, і в кімнату залетів вихор сніжинок, закружляв навколо ялинки – біла борода, вуса, біла шапка і шуба, тільки очі блакитні…

– Дідусь Мороз! – разом скрикнули діти, а тато кинувся зачиняти кватирку:

– І справді, як морозно!

– Запрошую вас, дітки, на новорічний бал! – проказав дідусь-чарівник. – А це вам дороговказ. І Марійка відчула в долоньці снігову грудочку, яка чомусь не танула, хоча й іскрилася сріблом справжнього снігу.

Дід Мороз уже помандрував далі, вони ж з Андрійком стояли під ялинкою, взявшись за руки, і здивовано дивилися на срібний сніговий клубочок.

Після вечері діти чи не вперше не просили батьків читати їм казку.