Химери Зеленого Змія - Ячейкін Юрій

Юрій ЯЧЕЙКІН

ХИМЕРИ ЗЕЛЕНОГО ЗМІЯ

Пародії

Угода

Роберт Шеклі

Містер Махлін бовванів сам-один в спорожнілому барі. Бармен зник десь у внутрішніх закапелках.

Містер Махлін простягнув руку, щоб узяти пляшку зі столу, й нараз застиг. Щось його зупинило. Певно, в пляшці не лишилося й краплі. Але таке неодноразово траплялося і в минулому, та його ніколи не турбували такі дрібниці. І все-таки дивне відчуття не зникало. Ніби перед тобою не пляшка, а щось таке, чого ти неодмінно маєш берегтися.

Містер Махлін був людиною не з лякливих. Він рішуче потягся до пляшки. За її тьмяно-зеленим склом щось нечутно вовтузилось.

— Господи, чорт! — жахнувся містер Махлін. Він підніс пляшку до своїх короткозорих очей і переконано додав: — Хай мене заїздить Ендорська відьма, коли це не чорт.

Тим часом біс у пляшці підстрибнув, ухопився за вінця широкої шийки і до пояса виважив своє треноване тіло. Потім зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу. Його хвіст тремтів від збудження.

— Дозвольте відрекомендуватися, — ввічливо мовив він. — Мене звуть Меф. Я працюю у відділі пропащих душ, підвідділ комівояжерів-душогубів.

Містер Махлін охнув і заморгав.

— Природно, наша зустріч видається вам надприродною. Але нічого дивного тут нема. Ви ж самі бачили, як я виборсався з вашої пляшки.

— Так, — промимрив Махлін. — Гадаю, ви й справді виборсалися, коли на те ваша ласка. Але чому саме з моєї?

Меф осміхнувся.

— Скажімо так: у мене не було вибору. Адже ви в барі сам-один... Отже, хазяїне, мабуть, залагодимо гендель, га? Виконання замовлень гарантується в строк обумовлених зобов’язань. По руках? До речі, згадана вами Ендорська відьма навіщувала, що ви охоче погодитеся занапастити свою безсмертну душу.

Безутішна туга охопила містера Махліна. Він був самотній. Він був беззахисний перед одвічним ворогом роду людського.

— Що ви можете запропонувати? — запитав він, аби відтягти фатальну хвилину.

— О! В нас чудовий і цілком приступний прейскурант. Решту ваших днів ви можете провести в ролі промислового короля або фінансового магната. Ми можемо перетворити вас у зірку екрана або, коли бажаєте, в папу...

— У того самого? — жахнувся містер Махлін.

Меф самовдоволено осміхнувся.

— А чи нема у вас чогось... простішого? — нерішуче запитав Махлін. — Ну, скажімо, жива вода або еліксир молодості...

— Хочете схитрувати? Домовитись на певний вік, а тоді помолодшати? Будь ласка, хитруйте. Ми терплячі. Девіз нашої фірми — клієнт завжди правий. У нас широкий вибір не лише живої води або еліксиру молодості. Ми маємо килими-літаки, чоботи-швидкоходи, шапку-невидимку, самограйну дудку... Обирайте будь-який товар і висувайте будь-які умови: ми не ловимо клієнтів на гачок рабських контрактів. Клієнт сам визначає власну долю...

Містер Махлін замислився.

— Ну-ну, сміливіше, — заохочував його Меф. — Не такий страшний чорт, як його малюють. До того ж пекло — це зовсім не те, про що ви звикли гадати. Більш довершеного творіння по той бік хаосу вам не знайти. Просторові феномени, морально-етичні ефекти, вдале вирішення проблеми червоного зміщення...

— А є у вас нерозмінний долар? — ґвалтовно заскочив його містер Махлін.

На стіл перед ним м’яко лягла зелененька купюра.

— Цей?

— Так.

Містер Махлін негайно накрив кредитку бувалим у бувальцях капелюхом.

— То ось моя умова, — сказав він, — ви одержите мою грішну душу, коли я проп’ю цей нерозмінний долар.

Чорт з тихим зойком відчаю булькнув у пляшку. Містер Махлін насунув капелюх на голову і впевнено заволав:

— Гей, бармене!

Він мав причину випити. Він мав ґрунтовний привід надертися до чортиків. Адже він уклав угоду на безсмертя!

Ранок вечора мудріший

А. Стругацький, Б. Стругацький

Хлопці стояли навкарачках і зосереджено дивилися У воду.

— А все-таки це пляшка, — сказав, мало не торкаючись набіглої хвилі своїм смаглявим, горбоносим обличчям Роман Ойра-Ойра.

— Охолоджена, — зауважив я, коли по лікоть вмочив руку в крижану воду.

— Вдаримо по банці! — загорлав брутальний Вітька Корнєєв. — Сашко, знімай штани!

Сонце сідало вже котру добу, низько повиснувши над полярним обрієм. Ще кілька діб — і на цілих півроку тут запанує ніч.

— Світить, а не гріє, — сказав я, ще раз занурюючи свіжозаморожену руку.

— Лізь, тобі кажуть! — вкрай озвірів нетерплячий Корнєєв. — Гартуйся, як сталь!

— Ну-ну, хлопці. Витягнемо пляшку корчем....

Розумник у нас Роман!

Витягати пляшку корчем заходився Вітька.

— Це як у казці! — з ідіотською глибокодумністю горлав він. — Одна банка на трьох! Класика! Розчавимо, смикнемо, тобто приймемо! Сашко, які синоніми ти ще знаєш?

— Наріжемося, налижемося, надеремося, насмокчемося, набухаємося...

— Ух-х-х, алкаш! — у захваті вигукнув брутальний Корнєєв. — Поліглот, а не філолог!

Штопора ні в кого не знайшлось. Вітька тарганив корок великими, мов у вурдалака, зубами. Від натуги Вітька почервонів, на лобі в нього повільно набрякала крислата венозна жила.

— Отак солідні люди заробляють інфаркт, — тихенько мовив Ойра-Ойра.

Раптом з сухим пістолетним звуком корок вистрибнув, і пляшка з пожежним виттям почала фонтанувати. Димом без полум’я. Вітька з відразою стежив за цією несподіваною вулканічною діяльністю пляшки.

Нерозважливий Роман штовхнув мене в бік:

— ДИВИСЬ, зараз буде цікаво...

Завихорені клуби диму щільнішали, конденсуючись в матеріальний образ. За хвилину перед нами стовбичив напівдикий джин у старезній ганчірці на стегнах. Ледве матеріалізація завершилась, як він гепнувся на коліна і почав канючити:

— О зірки душі моєї! О володарі моїх думок! Чого ви хочете? Ваш відданий раб Абдул-ібн-Хамід виконує будь-яке ваше бажання!

Всім стало тоскно, як у бюро добрих послуг.

— Нехай лізе назад у пляшку, — сказав Ойра-Ойра.

— Іди ти! — люто сіпнувся брутальний Корнєєв, а джинові наказав: — Устань на ноги, дурень! Ану, двинь гуртожиток на два крила — одне крило чоловіче, друге жіноче.

— А жіноче навіщо? — запитав Роман.

— Я одружитися хочу! — прогарчав Вітька.

— Ідейка непогана...

— Я з поганими не сунуся.

Джин вдарив чолом об землю і мовив:

— Слухаю і підкоряюсь, о мій господарю!

Миттю просто з-під землі виріс шикарний, мовби в народної казки, терем, скібно рублений та міцно збитий. З усілякими різьбленими витребеньками.

— Ти що сотворив? — набурмосився брутальний Корнєєв. — Знущаєшся? Хто житиме тут без сантехніки? Нам що, вечорами скіпочки палити? Тарганам щиглі давати тобто?

Од Вітьчиної критики Абдул-ібн-Хамід весь позеленів. Різьблений, гарної ручної роботи терем провалився крізь вемлю. У повітрі майнули розкішні варварські гареми, староримські луперналії і навіть Версальський палац в епоху занепаду феодалізму. Брутальний Корнєєв усю цю сиву старовину обпльовував та облаював:

— Типове не те!

— Та не кричи ти на Абдулку, — зморщився Роман.

— Він сам Хамід! — осатанів Вітька.

— Та кинь ти... Зажени його в пляшку.

— Ану, марш у пляшку! — загорланив Вітька.

Абдул-ібн-Хамід трусився, як осиковий лист, бив лобом об землю, тужно посипав смолячі кучері золою і пилом, але лівти в пляшку не бажав.

— Варто було б його заклясти в пляшку. Віть, ти які ваклинання знаєш?

— Всі! Але дідька лисого його заклянеш, коли він уявлення не має навіть про залізобетонні конструкції. Темнота! Чобіт! Чавун! Неук допотопний! Бракороб нещасний!

Абдул-ібн-Хамід злякано нітився, від чого суттєво зменшився в розмірах. Звісно, Роман це негайно помітив, хоч дивився зовсім в інший бік.

— А втім, усе може трапитися, — задумливо промимрив він. — Хлопці, а що коли вшкварити по термінології?

Він ліг на живіт, оперся ліктями в пісок і, пильно вдивляючись в очі джина, стиха мовив:

— Панель.

Абдул-ібн-Хамід зіщулився, як сачок на екзамені з опору матеріалів.

— Шлакоблок. Стабілізатор. Квартсекція. Паркет. Розкладачка. Каналізація. Ліфт. Дзвінок...

Нещасний Абдулка-ібн-Хамідка танув буквально перед очима. Сучасні знання розвіювали його, як древній міф.

— Туалет! — радісно заревів брутальний Корнєєв. — Унітаз! "Еврика"!

Загнали-таки Абдулку в пляшку. Ув’язнили безталанного. Вітька поплював на мозолі і закинув чаклунський посуд далеко в сине море.

Деякий час ми тупо позирали на пустельні хвилі, куди щойно шубовснула пляшка. Нараз безодні водні розверзлись, і з дна морського шугонув дим без вогню. У повітрі майнули й одразу розтанули різьблені тереми, варварські шатра, багатодахові пагоди, антична будівельна класика і навіть Версальський та Букінгемський палаци епохи занепаду.

— От шкода — розбилась! — люто промимрив добряга Корнєєв. Я вже зрозумів, що брутальність у нього — то обмовне, несерйозне. Типове не те тобто.

— Ой хлопці! — тихенько ахкнув Роман Ойра-Ойра. — Але ж пляшку відкоркували антиподи з Атлантиди!

Ми (Вітька і я) очманіли.

— Так, — десь за нашими спинами озвався чемний голос директора нашого НДІ дволикого Януса. — Байдикуєте. Цікаво, про що я з вами вчора розмовляв?

Ми силкувалися вигадати, що б то йому відповісти.

Вирішили відповідати рано-вранці — ранок вечора мудріший. Доведеться дволикому півроку чекати відповіді. Ну, це вже зовсім-зовсім інша справа...

Липень 2001. П’ята експедиція

Рей Бредбері

Позаду лишились невимовні прискорення в яскравих спалахах нечутного полум’я, пронизливі незгасні очі страхітливих галактик, гострий холод постійно гамованого жаху — шістдесят мільйонів миль чорнокольорової космічної безодні. Перед ними були перша, друга, третя й четверта експедиції, але доля їхніх попередників не була їм відома. Від Землі до Марса крізь безкраю зоряну пустелю простяглася п’ята така ж слабенька, зелена ниточка життя.

Трійко землян — капітан Уайтхілл, штурман Чатауей і лікар Гіббонскі — прошили похмуру невагому порожнечу й тепер знову звикали до дивного відчуття планети.

— Було б непогано розчавити банку і трохи розважитися, — хмуро висловив спільну потаємну думку Сем Чатауей.

Лікар Гіббонскі негайно видобув літрову пляшку з шаленим дев’яностовосьмиградусним напоєм. Але Джефф Уайтхілл пити заборонив.

— Якщо нам хочеться випити, то пити ні в якому разі не бажано, — пояснив капітан. — Невідомо, що трапилося на цій планеті з нашими попередниками.

Вони вийшли з ракети й завмерли приголомшені. Невимовно чарівний світ чужої планети стрічав їх шовковими дотиками м’якого червоного рясту, ласкавим теплим подихом сплячої ночі і незнайомими, ледь вловимими, але зовсім-зовсім не страшними шерехами.

Розріджене, п’янке повітря хмелило голову.