Первоцвіт (збірка) - Бурбело Олександра

Первоцвіт (збірка)

КАЗКИ

Барвиста країна

Чи бували ви в далекій казковій країні, яка зветься Барвистою? Там кожен день має свій колір, то ж і звуться дні тижня так: рожевий, білий, зелений, синій, помаранчевий, бузковий і жовтий.

І ось одного зеленого ранку казкар-чарівник Добре Серце, володар тієї країни, убравшись у довгу синю мантію з високим помаранчевим коміром, синій капелюх та взявши в правицю посох чарівника – таку собі ніби зовсім звичайнісіньку зигзагоподібну палицю із зіркою на вершечку, лівою рукою розгорнув товстезну помаранчеву книгу казок і чарів. Чарівник був високого зросту, тримався, як належить, поважно, і був зовсім сивим.

Він чимось нагадував нашого доброго знайомого – Дідуся Мороза (а може, маг і був його молодшим братом?).

Добре Серце таємниче промовив:

– Сьогодні на нас чекає чудова казка! Внученько, принцесо, починається нова казка зеленого дня! На тебе чекають особливі сюрпризи, пригоди та дива.

А далі чарівник заговорив зовсім іншою мовою – мовою магічних слів. Тим часом сонце сходило все вище, зелене повітря світлішало, починався день зеленої казки.

Юна принцеса, внучка володаря казкового краю, сиділа в кріслі під пальмою на ганку палацу і, заглядаючи в чарівне люстерко, намагалася вгадати, яку нову казку принесе їй зелений день.

Красуня чимось дуже нагадувала нашу улюбленицю Снігуроньку – така ж світлолиця, з блакитними озерцями очей. Ось тільки волос-ся мала вогнистої барви. Щоправда, дівчина й сама здивовано придивлялась до нього.

Це був щоденний сюрприз її дивовижного дідуся – учора вона була білявкою, а ось сьогодні її кучері як полум’я.

– Дідусю, моє волосся стало вогняним! – захоплено вигукнула дівчина.

– Так, люба, – всміхнувся казкар. – Цього зеленого ранку ти зі своїми полум’яними кучерями маєш просто неперевершений вигляд і сяєш, як сонце.

Королівна захоплено милувалася яскравими локонами, та ось її увагу привернуло ніжне муркотіння. Опустила погляд і побачила біля сходів симпатичне руденьке кошеня.

– Ой! Кошеня! І таке ж руденьке, як я. Це, звісно ж, подарунок мого дідуся.

І дівчинка вибігла назустріч вогнистому пухнастику.

Кошенятко перебирало лапками, але не могло вийти із зачарованого кола. Це було коло для подарунків

– Іди до мене, Іскринко, – лагідно мовила принцеса і взяла маленьке на руки. – Яке ж ти пухнасте, яке веселе! Тобі, напевно, щось уже відомо про казку зеленого дня.

Котик, який ще мить тому насолоджувався увагою хазяйки, раптом округлив свої зелені очиська й боязко озирнувся. Несподівано пролунав звук, який нагадував гудок поїзда. Пухнастик прищулив вушка і злякано замружився.

– Кого це ти нагляділо?

Принцеса й собі оглянулася. Ось іще один сюрприз – синє слоненя! Воно стояло під її вікном, мов на сторожі її спокою. Малий радісно сурмив, піднявши хобота. Він вітав хазяйку, немов справжній охоронець.

Слоненя було таке ж синє, як довга сукня принцеси, а ось кошенятко мало колір її волосся. Що ж, дідусь-чарівник полюбляв гармонію барв.

Принцеса задумалась: які дива обіцяє ця кольорова гама сьогодні? І чому саме слоненятко і кошенятко подарував їй дідусь-чарівник? Красуня в задумі присіла на сходинку побіля палацу.

– Третій день тижня в Барвистій країні, – пояснив Добре Серце, – присвячений одному з найбільших див світу, яке люди часто не помічають у круговерті буденних турбот. Ім’я йому – поезія. Усі мешканці країни висловлюватимуться тільки віршами. Цієї миті слоненя перетворилося на лицаря-охоронця, а руде кошенятко…

Принцеса не повірила своїм очам – воно обернулося на крилатого коня з вогняною гривою.

– Пегас! Крилатий скакун, що підносить поетів у піднебесся! – захоплено заплескала в долоні дівчина.

– Саме так, моя розумнице, – всміхнувся дідусь. – Мандруй світами, внучечко, тільки повертайся вчасно.

– Домовилися, Добре Серце! Обіцяю, що не підведу!

Швидко минав казковий час зеленого дня. Та ось його барва почала змінюватись. Королівна в товаристві лицаря-охоронця на диво-коні поверталася до палацу.

– Яка захоплююча подорож! – раділа юна мандрівниця. – Цікаво, а які дива чекатимуть на мене завтра?

А день тим часом потроху змінював свою барву. У Барвистій країні не було чорної барви ночі, тому колір одного дня плавно зливався з барвою наступного дня. То ж коли Пегас відлітав на поклик Доброго Серця, небо переливалося вже різними відтінками блакиті, зовсім, як у нас, в Україні. Так, небо над Україною сповнене поезії!

Лесина казка

В Україні, де гори високі, моря широкі, річки глибокі, а ліси дрімучі, жила дівчинка Леся, що понад усе, любила казки та малювання. От і сьогодні вранці тато, допомагаючи доні взутися в зимові чобітки, квапить:

Лесю, час у дитсадок. Донечка ж у відповідь:

– А казку розповіси?

– Добре вже, лисичко Лесю, – погоджується татусь.

Дома дівчинку ще називають Червоною Шапочкою. Це улюблена Лесина героїня, яку дівчинка малює і фарбами, й олівцями, і фломастерами. Картини в дитсадку на виставці красуються.

А які чудові історії вміє вигадувати Леся! І щовечора розповідає їх плюшевому ведмедику. Уже й задрімає дівчинка, а клишоногому симпатязі ніяк не спиться – все згадує неймовірні пригоди героїв.

– Звідки стільки казочок знає Леся? – дивується ведмедик. – Може, вони сняться маленькій красунечці?

Вирішив волохатик підглянути хазяйчині видіння. А йому було відомо, як це зробити:

достатньо взяти за ручку дівчинку й поринути у дрімоту разом із нею...

– Ой, де я? – роззиралася навкруги Леся.

Довкола височів сосновий ліс, повний сонячного світла, пташиного співу та аромату суниць. Ще й червоні шапочки з білими цяточками весело майорять то тут, то там, наче ліхтарики. "Мухомори", – здогадалася мандрівниця. А онде, над самісіньким берегом лісового озерця, примостився найсміливіший із них. Леся й собі підійшла до водойми та, поглянувши на дзеркальну поверхню, зойкнула. На дівчинку хитро позирала справжнісінька лисичка, вбрана в її улюблену вишиванку, сарафанчик і фартушок. А на голівці в руденької яскравів Лесин бантик.

– Хто ти? – здивовано поцікавилася мандрівниця.

– Та це ж ти, Лесю, – зашелестіло хвильками озеро.

– Оце так дивина, – вражено прошепотіла дівчинка. – Отже, відтепер я – справжня руденька лисичка!

Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.

– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!

– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.

– Та що це з тобою? – дивується вовк.

Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:

– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?

Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.

А вовк дивиться та сміється:

– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!

– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.

І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.

Уже й ліс скінчився, а доріжка все вище й вище піднімається. Аж ось нагорі видніється рожева хатинка, стіни якої прикрашені мальвами, а золотистий дах обвитий вінком, "Знайомий будиночок, – наблизившись, лисичка намагалася пригадати, де його бачи-ла. – Та це ж із мого малюнка! Оце так!"

Леся постукала лапкою у двері й чує, як хтось запрошує увійти. Та, зробивши крок, аж замружилася – так яскраво в хатинці. Коли придивилася, то побачила, що на лавці спочиває веселе Сонечко. Руденька, сідай на ослінчик1, – запрошує небесне світило. – Тільки відсунься якнайдалі, дівчинко, бо поруч зі мною дуже спекотно.

Звідки Ви дізналися, що я не лисичка? – дивується гостя. – Невже так помітно?

– Я все знаю, красуне, а цю хатинку особливо люблю – така гарна та затишна! Хочу тобі віддячити за неї. Якщо послухаєшся моєї поради – знову на дівчинку обернешся!

Сонечко таємничо продовжило розповідь:

– Поглянь, від нашої хатинки стежка збігає вниз, аж до того симпатичного будиночка. Там господарює моя приятелька, бабуся Червоної Шапочки, а внучка їй допомагає. От тільки вовк до них унадився. Пригадуєш, хитрун запропонував погратися в лісові перегони? Сіроманець тебе відволікав, щоб часом не завадила дістатися до бідолашних. Поспішай же, Лесю, допоможи бабусі й онучці в біді.

Мчить лисичка, б’ється серденько... Добігла руденька, дивиться: двері відчинені. Приглядається – сіроманець заплутався у прозорій сітці, що спеціально була натягнута навколо помешкання.

– Оце так! – усміхнулася Леся . – Це ж я такий кінець казці про Червону Шапочку вигадала! Ще й плюшевому ведмедику розповідала.

Аж ось на ґанок вийшли бабуся й онучка та радісно до лисички-помічниці гукають:

– Дякуємо за диво-сітку. Спіймався сіроманець!

– Як же впізнали мене? – поцікавилася руденька, нерозуміюче кліпаючи очима.

– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!

– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!

– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.

Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.

Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.

Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколисувати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.

– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.

– Час до дитсадка!

Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:

Татко звично жартує, називаючи мене лисичкою.

А насправді – дівчинка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.

Коли мрiї здiйснюються

Кажуть, що колись давно газети були птахами. Розносили новини по всіх усюдах. А як гарно співали!

Та згодом новин стало так багато, що пернаті вже не могли впоратися з ними. І на зміну їм прийшли паперові птахи – газети. Пташині ж новини й понині розносить, як помітили спостережливі жартівники, сорока на хвості.

А коли наша Україна, в якій це все й діялося, здобула незалежність, тобто стала незалежною державою, новин з’явилося стільки, що газет ставало все більше й більше!

Тож, вечорами, після роботи, дорослі бралися до газет, а діти заздрісно поглядали на батьків, прислухаючись до оповідок, які нашіптував під вікном казковий вечір, закутавшись у чарівний зоряний плащ.

– От нам би дитячу газету, – замріяно мовив Петрусь-школярик до своєї сестрички Настусі–дошколярочки, – та щоб у ній були цікаві казки!

Я читав би їх тобі.

– Хочу казкову газету! – заплескала в долоньки дівчинка.

Минав час.