Безголов'я - Гуцало Євген

Впала, звалилася?.. Чому не рятуєте? Спускайте мене швидше в колодязь! Людоньки, та що ж тут у селі коїться?.. Маріє!

Охриплим голосом закричав у похмуру глибину колодязя, а звідти лиш луна вдарила.

— Я стану в відро, а ви мене спустіть журавлем до Марії.

— Жердина може обірватися,— відраяв Никандр.— І ти пропадеш.

Тим часом глухонімі Павло та Петро гайнули через садок до себе додому й принесли два мотузки.

— Мене перев’яжіть! Мене спустіть! — У Максима Ковтя-ги сів голос, і він уже не так говорив, як жалібно кигикав.— Хутчій, хутчій...

— Хай хлопці, вони легкг,— наполіг Никандр.— Опустимо когось із хлопців, а він уже там перев’яже мотузком...

Перев’язали Павла, моторнішого та кмітливішого, і в шестеро рук заходилися опускати хлопця в колодязь.

— Стережися там, стережися,— бубоніла згори Домка.

Так, наче глухонімий син міг почути свою матір чи відповісти.

І коли перегодя почувся сплеск води, вони перестали попускати мотузок, причаєно мовчали, аж поки знизу долинуло булькотливе, горлове дудніння: то глухонімий Павло подавав знак, щоб уже тягнули його назад.

Туман заслав очі, туман сповив голову, все довкола закутав туман, і Максим Ковтяга відтепер усе бачив у густому тумані.

Спершу витягнули мотузком із колодязя глухонімого Павла, хлюпотіла вода, дригоніли зуби, одразу гайнув додому перевдягнутися. Й поки, обриваючи руки, витягували з колодязя Марію, він уже встиг повернутись і став поряд із глухонімим своїм братом Петром, вони дивилися в четверо пильних чорних очей, наче без їхніх широко розплющених очей нічого не могло відбутися.

Марія в тумані появилася з колодязя, обличчя в неї туманилося, вода туманна дзюркотіла з неї.

Максим Ковтяга хотів озватися до дочки, але навіть кигикнути жалібно не зумів, бо голос умер у грудях.

І все далі коїлося в густому тумані — і брали втоплену Марію на руки, й несли через обійстя до хати, й вкладали на ліжку. Домка, схожа на туманну мару, хотіла стулити Марії руки на грудях, але руки задубіли.

— Хай розмерзнуться,— прохрипів Никандр.

То Домка підклала подушку під Маріїну голову, а потім, повагавшись, підклала й другу подушку. Відтак, здавалось, Марія заснула, спить глибоким сном, але чому ж тоді біла подушка довкола її голови тьмяніє, підпливаючи водою? І не тільки водою, а й розквітаючи кров’ю, бубнявіючи пелюстками кривавих квітів?

— Хто ж бачив, га?

То він обізвався чи хтось інший обізвався в хаті?

І Домка залебеділа сухеньким голосом, що шарудів, наче золотий пісок:

— Бачила, що в Марії гості якісь, але й не роздивилася добре тих гостей... Одне чи двоє... Виносила помиї до хліва, то бачила біля воріт у неї і санки якісь, і коня отакого, як це ти приїхав, Максиме.

Глухонімі брати Павло та Петро, перезирнувшись між собою, щось стали розказувати руками й пальцями, а також глухо погухкуючи обрубаними голосами.

— О, щось знають! — мовив одноногий Никандр.

Мати дивилася на хлопців та слухала, що кажуть, бо ж таки розуміла мову своєї крові, хай навіть і глухонімої.

— Вони теж бачили гостей у Марії,— переповіла те дитяче казання.

И далі слухала, що близнята розповідають.

— Може, вони бачили все, що тут коїлося,— тупнув дерев’янкою протеза Никандр.— Тільки ж як розкажуть? І неграмотні, бо війна в школу не пустила.

Знову озвалася Домка:

— Либонь, оті гості попросили в Марії води, щоб напоїти коня, бо вона з відром подалася до колодязя.

Біля дверей на ослоні й справді не було відра, хоч стояло там завжди. Либонь, потонуло в колодязі. Отже, хлопці таки щось знають. Максим Ковтяга і хлопців-близнюків бачив у тумані, якого не меншало і який не рідшав. їхні руки плавали в тумані, пласкі обличчя сіріли в тумані. Йому все ще не ві-рилось у те, що сталось. Йому здавалось, що дочка лише на якусь часинку прилягла в ліжку, перепочине й зведеться.

— Що кажуть діти?

Справді озвався чи тільки хотів озватися?

— Ніч стояла темна, Марія пішла брати воду... її там і порішили, в криницю кинули... Але ж дивіться, в хаті не пограбовано. За віщо? Хто ж на неї мав таке лихе серце? А Марійка ж така добра та ласкава, хоч до рани тули. Ганя залишилася сиріткою, а де ж Ганнуся, де вона?

— Дитина в Бездушних,— прошамкотів Максим Ковтяга.

— А це ж її батько Василь десь воює на фронті... Хто ж йому тепер живу вісточку пошле в смертельне пекло?

Хатній поріг переступили обоє Бездушних, Степан та Ониська, поставали біля печі, як із хреста зняті, поглядаючи на покійницю.

Максим Ковтяга вдарив .себе кулаком у груди:

— Безголов’я страшне, світ западається... Перед ким вона завинила, така безневинна?

— Не дай нікому такої смерті,— тупнув дерев’янкою в долівку одноногий Никандр; примостившись на ослбні біля вікна.

— За віщо? Хто? — рвав волосся на голові очманілий від розпачу Максим Ковтяга.— І не від снаряда, і не від бомби, й не від міни... А в чому ж винувата Ганнуся, що лишилась без матері? Скажіть!

А що вони могли сказати? Стояли туманами в тумані.

— Хлопці потім тягнуть мене з хати, а я не знаю, чого вони хочуть. А таки послухалась, бо як не послухаєшся. Ведуть мене до чужого колодязя, а я не знаю, чого ведуть. Щось розказують, а втямити не годна. А потім в колодязь глянула, й хоч темно, а таки вгледіла. Я кричати, але й кричати страшно, то я до дядька Никандра. А в хаті вже нікого не було, пропали гості і з хати, і з обійстя.

Озвалася червона, як варений рак, Ониська:

— Чула її душенька, щось чула... Бо чого привела Ганнусю до нас? Щоб у нас дитина переночувала? І Ганнуся, либонь, своїм серденьком почула, що лихо з матір’ю, бо сама хутенько зібралася — і додому, до матері... А потім чогось аж у діда в лісі опинилася, а дід не близько, далеченько дід...

Щось тут вона бачила, бо то вже страх великий погнав її до діда... Але не говорить, мова однялася в дитини.

— Якби ж знаття, якби знаття,— бубонів Степан Бездушний, сяючи розпеченим чавунцем гарячого обличчя.— Тепер часи такі, що всякі люди вештаються, що горе та біда не сидять на місці.

Глухонімі брати-близнята Павло та Петро знову дружно заходилися розказувати руками і пальцями, обличчями, щось вигухкували глухими голосами. До них пильно придивлялися та приглядалися, водночас запитально позираючи на Домку, щоб мати переповіла ту химерну дитячу річ.

Каганець на кзинці кліпнув, гніт затріщав, полумінець гойднувся, тіні полохливими хвилями скочили по кутках — і темрява затопила хату.

До вузеньких віконець уже припадав каламутний досвіток.

Максим Ковтяга вийшов із хати, аби надворі погамувати внття-скімлення, що рвалося з грудей. Зуби цокотіли й не мож-можна було стиснути міцно. Під хлівом сів на поцюкане сокирою поліно, поклавши руки на гострих колінах, погойдуючись. Досвіток зводився понурий, попелястий іній важко сірів на гіллі дерев. Пролетіла ворона, понуро каркнувши, наче то гілка тріснула, відламана морозом.

Затуманеним від сліз поглядом і далі все довкола бачив у гіркому тумані.

Спроквола чапаючи, кутаючись у таку-сяку зимову вдяган-ку^ на обійстя заходили люди, приголомшені страшною звісткою, хоч уже стільки всяких страшних звісток начулися за останні роки, а скільки ще судилося почути — як не сьогодні, то завтра, то післязавтра. Привидами нипали через подвір’я, привидами поглядали на вбитого розпачем Максима Ковтягу, привидами зникали в сінях. Наче прагнучи навіч таки переконатися в тій страшній чутці.

А він дивився на них — і не впізнавав, і зараз йому хотілося самому бути вкинутим у криницю, бути втопленим, бути вбитим, аби дочка жила, аби тільки не звідувати такого горя.

— Максиме... Діду Максиме!

Голос пролунав, наче батогом ляснуло. Та голова як упала на груди, то й висіла.

— Ковтяга! — ще голосніше ляснуло.— То чий кінь?.. Де на коня розжився?

Сп’яв голову на плечі — хто це стоїть перед ним? Халяви чобіт густо намазано дьогтем; вишневе пужално весело та дрібно тремтить у руці; карабін через плече; з-під смушевої шапки репане-порепане, як перестиглий кавун, одутле обличчя, на якому розсядистою бульбою кочевряжиться ніс.

— Геть із глузду зсунувся?.. Де коня доп’яв?

— Не знаю...— схлипнув.— Не мій кінь.

— Тьху... батіг мов із клоччя...

Все те — вишневе пужално, намазані дьогтем юхтові чоботи, смушева шапка — по рипучому сніжку подалося до хати, а Максим Ковтяга знову звісив учаділу від горя голову на груди. Хто це? А-а, та це ж, либонь, Горбокінь Данило, староста їхній сільський. А може, не Данило, га? Ні, таки Данило, бо й шапка його смушева на кудлатій голові, бо й голос його, Данилів.

А чого він розсівся, коли сидіти негоже? Треба йти до гурту, треба опоряджати покійницю Марію. Проте ноги віднялися, й не було сили звестися з поліна, так наче зрісся з деревиною.

А й справді, чий кінь, чиї сани?

В пам’яті трохи розвиднилося, згадався хутір у лісі, нічне безсоння, стодола, удар у потилицю — й зразу ж усе розтануло, бо від самого спомину заболіло в потилиці, біль пригасив усе.

Ранкове сонце пробилося крізь каламутну млу й тепер висіло над селом, наче великий полотняний цідилок із сиром, набряклим сироваткою.

Поблизу вихорилися голоси, як снігові остюки.

— За що її так, га? І,не за гроші, й не за статки.

— Хе, статки! Статки таке — зараз є, а вже бомбою накрило — й нема. Яке життя людське — такі самі статки.

— Бачили Марію, що водилася з кимось.

— Марія водилась? Та вона ж бо...

— Е-е, Марія потайна, крилася. Тепер уже й не скаже, з чим і крилась... Може, дружки за якісь діла...

— Людоньки, та не повір'ю, щоб Марія, свята жінка...

Запахло дьогтем, перед Максимом Ковтягою гойднулося

вишневе пужално.

— Максиме... Агов, діду Максиме! — ляснув батогом лункий голос. І поблизу на обійсті перестали гомоніти.— Ну, вже не вернете, чуєте? Де той світ, а де цей світ. Маєте думати за похорони, за домовину та й за такі-сякі поминки... Кого підозрюєте?.. Що з Марією отак?..

Максим Ковтяга туманів із заплющеними очима.

— Ну, чого мовчите, як поліно? — з веселою злістю насідав Горбокінь Данило.— За що з Марією поквиталися? Хто поквитався? Які вороги? Бо тільки вороги, звісно. За добро отак не віддячують, значить, хтось мав зуба на неї. Хто?

Рипнув протезом одноногий Никандр Братиця:

— Не було й нема в Марії ворогів, усе село знає...

— А-а; не було. Десь та взялися... Слухайте, Бездушні.