Безголов'я - Гуцало Євген

І все в нього віднялось, наче вже й не жив на цьому світі. Онисим Потурнак згадав про пляшку, спрагло ковтнув із шийки, затягнувся цигаркою.

— І від Федора Маковія ти зумів висковзнути. Як в’юн...

— І Федір Маковій? — перевернув у роті мертвим язиком.— Таж то через поліцаїв... Завадили брати Куниці і Стасюк.

— Ха-ха, поліцаї врятували тебе! — Дебелий Онисим Потурнак похитувався на розкарячених ногах.— А Федір Маковій такий, що тому не попадайся! І Микола з Хащуватого завжди сухим із води виходив, а тут — гарячка звалила. Думаєш, за що я скарав? За невиконання бойового завдання.

Очі в Максима Ковтяги стуманіли від жаху і сліз.

— Ти п’яний, Онисиме.

— Ти, батвку, як мала дитина... Ось тому-то я змушений сам навідатись до тебе у гості... Кажеш, не хочеться жити?

— Та ти ж за Гітлера-собаку гірший!

— О-о, це ти вже загнув, бо куди нам до Гітлера,— криво всміхнувся Онисим Потурнак.

У печі спершу засичало, а потім — раз і вдруге — стрільнуло дерево, аж золоті іскри сипнули на припік.

І вже після того, як із печі полетіли іскри, в сінях щось звалилося, загуркотіло. Онисим Потурнак сахнувся до лежанки. Вмить шаснувши до кишені, дістав чорний німецький пістолет. Цигарка сама йому випала з рота й тліла на долівці. Сполотнівши обличчям, то впинався темними очима в двері, за якими таїлась якась погрозлива таємниця, то кидав гострі миттєві позирки на Максима Ковтягу, що непорушно завмер на скрині, мовби нічого не чув у сінях, мовби його не обходило нічого.

Схлипнувши, старий перевів подих і, либонь, хотів сказати щось, але Онисим Потурнак застережливо приклав палець до губів.

У сінях — анішелесь, анічичирк, але там щось принишкло, й пелена остраху в Онисимових темних очах погустішала. Кивком голови та шелестливим шепотом наказав:

— Батьку, подивись, що там...

Старий Максим Ковтяга спершу ліву ногу опустив зі скрині, далі опустив праву ногу, зсунувся сам. А що погляд його мимоволі впав на чужу шапку, яка лежала на долівці, й не міг відірватися, то Онисим Потурнак знову просичав стиха:

— Відчини, що там у сінях...

Максим Ковтяга відірвав погляд від шапки, почовгав до порога бездумно й приречено, бо сам, здається, не відав, що збирається чинити. Біля порога обернувся на Онисима Потур-нака, що згорблено принишк із пістолетом у руці. Далі взявся за клямку, й скособочені двері протяжно заскрипіли. Щілина більшала, і в щілині більшав глухий морок сіней.

З порога ще раз через плече глянувши на застиглого Онисима Потурнака, старий ступив у сіни. Звикаючи до темряви, ледь порушуваної полум’ям із печі, він роззирався по кутках. Ніде нікого. Кутки дихають зимовим холодом. Перевернуто відро біля драбини, що веде на горище.

І раптом щось шеберхнуло під драбиною.

Лишенько, та це ж кіт, вічний волоцюга, що не знає спокою, завжди на всякій шкоді. Впізнавши господаря, треться біля ніг, мурчить. Зігнувшись, Максим Ковтяга взяв кота на руки, погладив долонею по спині. Кіт миттю вирвався з рук, скочив до сінешніх дверей, наче просився надвір, заодно кличучи за собою й господаря.

Поміркувавши, Максим Ковтяга відчинив сінешні двері, й кіт виплигнув надвір, у сніг. На снігу завмер, крутячи пухнастим сірим хвостом, кличучи за собою — у темний ліс, що відкривався за обійстям широко наокіл під нічним зоряним небом. Наче просив розумними мерехтливими очима переступити поріг — і щодуху тікати у світ. А перед тим — зачинити двері на дрючок ізнадвору.

Максим Ковтяга глибоко вдихнув у груди морозного зимового повітря, в якому йому вчулися скупі пахощі весни, що вже була не за горами, причинив сінешні двері й почовгав до хати. Зайшов із опущеною головою і зупинився біля печі. На черені вже вигоріли дрова, тліла купа біло-рожевого жару, то він підклав кілька полінець.

— Хто там?

Старий звів голову,— біля лежанки закам’янів у напрузі Онисим Потурнак.

— Кіт...

Голос у нього сів, тому губи стулились і розтулились беззвучно.

— Що? — аж перекривилося обличчя в того.

— Та кажу, що кіт...

Онисим Потурнак дивився з недовірою, і його рука з пістолетом поволі опускалася нижче пояса.

— Я й не подумав про кота.

Коротко ревнувши гнівним нутряним риком та обачно оббігши поглядом двері і вікна, в яких стояв морок, Онисим Потурнак пружно підійшов до столу — й допив те зілля, що залишалося в пляшці на дні. Потім дістав із долівки цигарку, що була випала йому з рота, став жадібно смоктати — й скоро цигарка зажевріла, й він видихнув хмарку диму.

— Якісь дива з тобою творяться,— мовив зле.— Всяка нечиста сила крутиться біля тебе.

—1 Де ж тепер чиста візьметься...

— Це ти про що, батьку? — Онисим Потурнак уже заспокоївся, проте шкіра в кутиках губів сіпалася, наче в передчутті опіку.— Ти скажи, не люблю загадок.

— А я скажу, все скажу...

— Все скажеш?

— Який ти ірод... Світ іще не бачив таких іродів, а я тебе пригрів. Правду споконвіків народ говорить: хочеш мати ворога — пригрій людину... Я винен, я! Коли б я тебе не пригрів, то моя Марія жила б. Це я в її смерті винен. І тепер я скажу все, не змовчу. А тобі не можна жити на світі, ой, не можна.

— Ну от, немає в мене виходу,— спідлоба дивлячись, мовив Онисим Потурнак.

— Скільки ж ти брехав! Обманював! А я — вірив... І ще ниньки вірив — собі на погибель.— Староста мені казав... Данило Горбокінь...

— Що казав?

— Усе знає... про тебе. Він донесе німцям, тебе знайдуть.

— Староста? Данило?

— А я ходив до нього... Питати...

— Ха-ха. Коли хочеш знати, й староста мені помагав, ха-ха. Не тільки ти з Марією та дідом Кописточкою.

— Бреши, огризайся...

— Аякже! Данило — хитрий: і вашим, і нашим. Думаєш, він у мене такий один?

— Значить, обоє звірі...

— Таке життя, що тільки дужчий звір і виживає... Ха-ха! Бач, надумав від старости чекати помсти!.. Він своє ще матиме, від своєї долі не втече, бо запроданець із запроданців. Бо хитрував — і недохитрувався! Нащо мені такий свідок? І всі свідки? Не буде ніяких свідків.

У Максима Ковтяги вже не було сили плакати, очі пашіли сухим блиском. Стискуючи кулаки, він ступив уперед:

— Вбити тебе треба зараз, бо коли я не вб’ю, то хто здогадається про твою чорну душу, хто вб’є?

— Стій!

— Задушу тебе, ірода...

І простягнув перед собою тремтячі кістляві руки. Онисим Потурнак навідмаш ударив по тих старечих руках, що тягнулись до нього, й Максим Ковтяга заточився, світячи здичавілим зором.

— Задушу, вб’ю, бо не можна тобі жити.

— Кому ж тоді жити, як не мені... Своїми очима подивлюсь, який ти живучий...

Максим Ковтяга, похитуючись, знову ступив уперед, знов простягнув перед собою немічні руки.

И тоді, відступаючи до лежанки, Онисим Потурнак вистрелив. Зупинений пострілом у груди, Максим Ковтяга загойдався, страшно дивлячись виряченими посивілими очима, далі зламався в колінах і впав на долівку.

Впав головою на шапку, що лежала біля скрині.

Рука його права вдарилася об скриню — і стиха озвалася струною стара кобза, що лежала згори.

Онисим Потурнак прислухався, чи тихо надворі, потім вистрелив ще раз у непорушне тіло. Знову прислухався — й знову вистрелив.

И знову струною зітхнула кобза, наче то в її груди стріляли.

Потім Потурнак сховав пістолет до кишені й почав поспіхом зодягати пальто...

Кінь побіг підтюпцем, санки покотилися, погойдуючись на полозках, що провалювалися в сніг. За ніч підморозило, й полозки зрідка поспівували шерехкими дерев’яними голосами. Зірки в небі промінилися біло-голубим льодистим світлом понад тихим лісом, завороженим глибокою передсвітанковою порою. Дорога на Заяр’я — не така близька, та зараз їхати безпечно, до сонця встигне... А там уже відіспиться в землянці, бо зморився, бо в голові гуде.

Як там Федір Маковій? Очуняв чи не очуняв?.. І ще в пам’яті стояв Іван Смола. Гарні хлопці, що й казати, з такими хлопцями — хоч у в'огонь і в воду. Справжні, вірні, покластися в усьому на них можна. Та чи в усьому?

А от — із Максимом Ковтягою? Один щось знає, другий щось бачив. Е-е, слід послати обох на дуже серйозне завдання. На таке завдання, з якого не повертаються, платять життям. А коли повернуться? То для таких надійних хлопців знайдеться ще інша смертельна робота, бо війна — це завжди смертельна робота: або тебе смерть шукає, або ти свою смерть шукаєш...

В голові гуде, але ж крутиться, й звідки вчепилася, га?.. Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота... И сіном запахло в пам’яті, свіжим луговим сіном, і на губах — відчутний доторк прив’ялої трави... Питається сон в дрімоти, де ж ми будем ночувати... Ага, та це ж бо він лежав колись на горищі в Маріїній хаті, мав сховок за комином, і туди, в сховок, до нього вранці залазила пустотлива й весела Ганнуся... Там ми будем ночувати, де хатина білесенька, де дитина малесенька... Він заплющував очі, вдаючи, що спить, а вона зів’ялою травинкою лоскотала йому губи, щоки, чоло, аж поки він пирскав зо сміху, розплющувався, брався лоскотати Ганнусю, а вона радісно щебетала, розказуючи про всякі свої дитячі клопоти. Мабуть, це були найкращі хвилини в його житті, коли все на якийсь час відсувалося і забувалося наче і війни в світі не було... В Ганнусі міцна пам’ять, нічого не забуває, не забуде й того, як лазила до нього на горище, виросте— й розказуватиме йому на погибель, а щоб цього не сталося — слід потурбуватися вже сьогодні, коли народ гине з причини і без причини, коли кінці сховаються в каламутній воді, коли таке безголов’я, коли гріх не скористуватися з цього безголов’я, щоб потім не бідкатися й не каятися... Там ми будем ночувати, дитиночку колихати... Дитиночку колихати і їй котика співати...