Женя і Синько - Близнець Віктор

Женя повернулась, вистромила голову з теплого свого кубла: вікно зашторене, нічого не видно, кімната затоплена сонним нічним мовчанням. Безшумно, щоб не порушити тишу, вона просунула руку вниз, за край ліжка, І от — кінчики її пальців торкнулись до чогось холодного, до вушка… Що це? Чашка! Та ще й обхлюпана водою!

— А-а! — зраділа Женя. — Баламут мій прийшов, Синько! От спасибі, що приніс води. Це з крана?

— З крана.

Женя взяла чашку. І хоч кажуть — до вуха не понесеш, але по темному вона таки поїхала кудись убік, хлюпнула на подушку, зате потім випила воду з радістю й прицмокнула.

— Добра вода! І як ти вгадав, що мені саме такої хотілося?

— Бо я телепат.

— Хто, хто?

— Телепат, — хихикнув Синько з темряви. — Або той, що вгадує чужі думки. Аж з того кінця землі можу вгадати.

— Ай! — сказала Женя. — Ти як заведеш свої телепації, то я й до ранку не засну. Візьми чашку та йди. Пізно!

Вона потрясла Синькові лапу, але той чогось не йшов, терся й важко кректав біля ліжка. Тоді Женя перегнулась І в потемках чмокнула його у теплу долоньку, що пахла грибною сушкою, а чортик, видно, тільки цього й ждав — весело тупнув копитцями і з дрібненьким перестуком задріботів до верей.

"ЧИ БОЇТЕСЬ ВИ ГРОМУ?"

ДВІ ВІДПОВІДІ НА ОДНУ АНКЕТУ

Відчинилися двері, і в клас просунувся величезний яскраво-коричневий портфель, в якому транспортують, можна подумати, бойові ракети. За портфелем з’явився молодий енергійний товариш з усмішкою на лиці. Він пройшовся перед учнями діловим поквапливим кроком, умостив свій дирижабль на кафедрі. Жвавим оком окинув клас і промовив:

— Дорогі п’ятикласники, дозвольте відрекомендуватися!

Учні не звикли до таких церемоній, вони безладно прогули, а Бен встав і козирнув, дозволяючи власникові портфеля назвати себе.

— Старший науковий співробітник Інституту психології Олег Артурович Грицюта, — скромно, але з почуттям власної гідності оголосив той і легким поклоном голови в одну і в другу сторону віддав честь учням.

Дівчатка зашарілися, приємно вражені й усмішкою, і галантністю представника науки. А хлопці зустріли бадьорого товариша з деякою настороженістю: що він притяг у портфелі? Часом не контрольну роботу — на закуску, під кінець навчального року?

Проте Грицюта відразу ж розвіяв тривожні догадки.

— Товариші! — поплескав у долоні, як це, роблять у дитсадку, вимагаючи повної тиші. — Зараз ми проведемо з вами знаєте що? Ми проведемо ан-ке-ту, — і підніс руку, коли заскрипіли парти й учні спантеличено заворушилися. — Не шуміть, не дивуйтеся, зараз я поясню, що це за звір і з чим його їдять.

І Грицюта запевнив, що нічого страшного не станеться. Просто він роздасть бланки, де надруковані запитання, а учні — кожен на свій розсуд і лад — мають відповісти на запропоновану анкету.

Учений психолог розстебнув свій дирижабль, витяг з його нутра пачку анкет. Пішов поміж рядами, роздаючи наліво й направо складені вдвоє аркуші. Дехто при цьому захвилювався, став простягати руки: "А мені, а мені!" Проте всім вистачило.

Далі Грицюта зауважив, що це не контрольна робота, не диктант. Абсолютно ніяких оцінок — ні за зміст, ні за грамотність. Більше того: відповіді зберігатимуться у повній таємниці, можна навіть не вказувати своє прізвище. Так що повна воля: хто що хоче, те й відповідає. Єдине прохання — писати щиро, відверто, нічого не вигадувати і не приховувати.

— Ясно? — спитав Грицюта.

У класі прокотилося хвилею:

— Ясно!.. Кахим! Не штовхайся!

І от лягли чисті сторіночки анкет перед кожним п’ятикласником. Хвилина чи дві тиші, а потім веселе перешіптування, Віола сказала: "Тут без міліції не розберешся", хтось уже зосереджено засопів і зашкріб авторучкою.

Женя розгорнула анкету і зразу глянула на її кінець. "Ого! Аж сорок вісім запитань! Щоб серйозно відповідати, — у два дні не вкладешся". Взялась читати спочатку, і вже перші запитання здивували й збентежили її, бо перед очима замиготіло:

Чи серйозна ви людина?

Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Чи легко ви плачете?

Чи швидко забуваєте образи?

Запитання вихоплювались, як авто з-за повороту, і Женя спочатку розгубилася. Їй подумалось: це гірше ніж контрольна — граматику можна вивчити, правила підзубрити. А тут що не пункт — то несподіванка. І найгірше те, що в книжку не підглянеш, а самій якось не доводилось замислюватися над такими речами: чи серйозна вона людина, чи легко плаче і чи швидко забуває образи?

Здається, найпростіше про сльози. Ще в дитинстві, назвавшись Стасиком, вона мовчки ковтала сльози, терпіла, не хникала навіть тоді, коли налітала орава і Женя простяглась на сходах чи на асфальті, роздираючи лікті й коліна. Був і гостріший момент: якась тітка в магазині причинила їй дверима пальці — одразу запікся кривавий синяк, мати кинулась до неї перелякана, а Женя стояла біла як стіна, сльози бриніли на очах, а проте вона не зарюмсала. Страшно боліло, та ще страшнішою була думка: хтось із хлопців, із дворових уїдливих шпінгалетів побачить, як вона розревлася. Від думки, що будуть сміятися, вона отямлювалась, сльози панічно ховались назад, і навіть біль затихав, стискуючись у маленький пекучий клубочок. Отже, з цим пунктом біль-менш гаразд. Але далі: чи серйозна ви людина? А що взагалі — бути серйозною? Скласти руки і сидіти на уроках з дерев’яною фізіономією? (Бо ти активістка!) Стояти збоку, коли весь клас з’їжджає на перилах і тобі кортить промчатися за всіма? Чи бути серйозним — це щось інше: не вискалювати зуби тоді, коли іншому боляче, як вискалюється Кадуха з хлопцями, коли хтось заюшиться кров’ю?

А що відповісти на такі головоломки:

Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Кинувши листа в поштову скриньку, не перевіряєте, чи опустився він?

Чи можете ви різати птицю?

Про поштову скриньку — це здорово! Женя пригадала: було і з нею таке! Давненько, правда, але було — кинула вона бабі Паші новорічне поздоровлення і не тільки постукала рукою по скриньці, а й приклала вухо, послухала, чи опустився конверт, і їй раптом здалося, що всередині щось шарудить, і вона тоді подумала: може, то перешіптуються листи, виказуючи один одному домашні секрети?

Дівчина перебігла поглядом анкету; запитання траплялись дуже цікаві (скажімо: чи не тікали ви з дому?), і вона то усміхалася, то зосереджено м’яла собі вухо, згадуючи своє життя — школу, Маньківку, подорожі в Пущу, а весняне сонце підіймалося все вище, заглядаючи в клас, і від сонця, від тиші й млості дехто за партами сонно куняв, дехто з нудьгою позирав у вікно, і в очах снувався мрійливий туман: ех, оце б на вулицю, та надути м’яча, та з ходу — під перекладину! Словом, у дрімоті й зітханнях збігали хвилини, і молодий енергійний товариш з інституту змушений був ще раз поплескати в долоні:

— Дорогі п'ятикласники! Не гайте, не гайте часу! Залишається двадцять хвилин.

Женя змахнула долонею сонні мікроби, що витали перед очима, взяла авторучку і бігцем, густими дрібненькими буквами, аби тільки побільше вмістилося, зашкрябала в анкеті. Вона й не бачила, що через плече їй заглядає Бен. Він раз у раз просовував патлату голову й для сміху (бо за ним спостерігали дружки) висолоплював язика. Підглянувши, що там розписує Цибулько, він робив швидкі помітки у своїй анкеті. Женя відповідала — і Бен слідом за нею. Йому сподобалась ця гра: своїми відповідями перекривляти (а коли треба — й контратакувати) свого давнього таємного друга-суперника.

Продзеленчав електродзвінок. Женя на півслові поставила крапку і віднесла недописані аркуші Олегові Артуровичу. За нею встав Бен, козирнув психологові й демонстративно поклав свою анкету поверх Цибульчиної. Так вони, анкети-суперники, і помандрували разом до Інституту психології. Там їх у пізню вечірню годину, коли найпродуктивніше працює наукова думка, розклав перед собою товариш Грицюта і з глибоким інтересом почав співставляти:

1. Чи серйозна ви людина?

Бен: О'кей!

Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати.

2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?

Бен: Бойовий!

Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура.

3. Чи легко ви плачете?

Бен: Хай плачуть мої вороги!

Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу.

(Примітка науковця. Слова Бена виписати до крилатих виразів).

4. Чи швидко ви забуваєте образи?

Бен: Нікада і нікому!

Женя: Нікому й ніколи! Даю здачі.

5. Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?

Бен: Замість відповіді малюнок чи то собаки, чи то кота, якого він тягне за хвоста.

Женя: Темряви — ні, собак — трішки, грози (тобто директора) — більше.

6. Чи можете ви різати птицю?

Бен: І бегемотів!

Женя: Не пробувала.

7. Чи не боїтесь ви залишитися дома самі?

Бен: Хай бояться мої вороги!

Женя: Ні, не боюсь. А один, що називає себе генералом, тікав, як заєць, від свистка мого Зайчика.

(Примітка науковця. Не по суті та й незрозуміло).

8. Чи хвилює вас вигляд крові?

Бен: Малюнок пістолета, що стріляє в череп.

Женя: По-моєму, дурне запитання.

(Примітка науковця. Ця дівчина надто зарозуміла).

9. Чи дратує вас те, коли скатерка висить на столі трохи нерівно?

Бен: Єрунда! Не в цьому красота жизні, як говорить мій друг.

Женя: У нас такого не буває. Хіба раніше, коли худий наш Хтось ганявся за чортенятами.

(Науковець:?!)

10. Чи важко вам тривалий час залишатися на одному місці?

Бен: Повний вперед! Я не якась Жабуліна, щоб цілісінькі дні убивати над задачами.

Женя: Не люблю дуже кручених, таких як Бен, що не помічають інших. А ще більше не люблю сонних тетер.

11. Чи вірите ви в свої сили, в свої здібності?

Бен: Здібності, як говорить мій друг, хорошо, але солідний папаша краще.

Женя: Я вірю! Я вірю, що виліплю щось… не тільки виноградинку, а щось таке — велике, гарне, як птах…

(Примітка науковця. Вельми туманно і неконкретно).

12. Яке горе чи нещастя перенесли ви у своєму житті?

Бен: Один мій кращий друг (не буду називати його по паспорту) украв у мене семизарядний англійський пістолет. У мене від потрясіння аж вискочив прищ на губі.

Женя: У нас дома траплялось нещастя (далі щось написано й закреслено, можна тільки прочитати слова: трибуна ООН… гості… на сходах…).

13.