Женя і Синько - Близнець Віктор
— Тільки й зриватися назад не хочу. Скільки стягувались, щоб меблі купити, холодильник, телевізор. Скільки квартиру чекали — тепер є своя, ізольована. Люди приходять і кажуть: гарно у вас, не квартира, а просто музей. І все це покинути? І знов починати на голому місці? А потім — село… Я за Женю боюсь. Тут усе на місці — школа, басейн, лікарня. Знаєш, як вона горлом хворіла? Тільки температура — лікаря одразу викликаємо, й душа спокійна. А там?
— Люди ж якось живуть! — вже безнадійно впирався батько. — І не хворіють, і здорові ходять.
Мати ніби й не чула його, вела своє:
— А в школу дітям ходити — півтора кілометра! Уявляєш! Під дощем, по снігу, по весняній воді!
Оце про школу, здається, остаточно добило Цибулька. Він і забув, що сам не раз хвалився: не те що півтора кілометра, а цілих п’ять бігав у сусіднє село, в семирічку, і та дорога для маньківських дітлахів була як свято — повна галасу й сміху. А тепер його чогось злякали оті півтора кілометра. Він аж почервонів, розкритикований жінкою, і краплі поту ще густіше виступили на лобі. Спантеличено хмикнув і розвів руками:
— Та воно так, Галочко! Як згадаєш, скільки там клопотів: дров дістань, хату протопи, сіна накоси. Тут вискочив у магазин — і все готове.
Для Жені це був веселий спектакль. Вона ловила кожне слово, потай усміхалася, знала, що скаже батько і що відповість на те мати. Та ось не витримала — чмихнула вголос:
— О! Ви вже назад! Ви як ті раки! Хвалили-хвалили. свою Маньківку, а тепер уже лаєте.
— Не лаємо! — строго зиркнула мати. — І взагалі недобре встрявати у розмову старших!
Вона різкувато обірвала дочку, проте, мабуть, і сама відчула, що погарячкувала і що коли їхню суперечку послухати збоку, то таки, очевидно, можна розсміятися.
Всім трьом стало ніяково. Замовкли. І мати заходилася прибирати посуд. А батько витер окуляри, прилаштував їх на носа і, набравши поважно-філософського вигляду, узагальнив:
— М-да… Женя, звичайно, має слушність. Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством своїм в селі. Більше того, ми зависли, Галочко, як парашутист на дереві. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали. На місто бурчимо, а в село повертатись боїмося: не той комфорт, та й робота в землі нас відлякує. А от Женя — вона не знає роздвоєності. Бач, уся тут, думками й тілом у місті, і відчуває себе у міському потоці, як риба у воді. Правду я кажу, Євгеніє?
Дочка звела на батька свої глибокі, темно-каштанові очі і, вдячна за те, що він розуміє її, кивнула головою: так, правильно! Їй добре тут! Вона просто щаслива, що народилася в Києві: і Лук’янівка, і засипані жовтим листям парки, і Дніпро, і музей історичний, де вона виліпила з батьком виноградинку, — скільки їй усього треба передивитися, довідатись, відкрити! Мабуть, не хватить для цього й життя. А потім — не тільки надивитися. Щось і самій зробити, щось таке, як робить батько, цікаве й пам’ятне — для себе і для людей.
Женю відправили спати (десята година!), а вона крутилася в ліжку, не могла заснути — все ще була під враженням вечірньої розмови. І скоро нові, доросліші думки почали снуватися в голові. "Звичайно, — у напівсні міркувала Цибулько, — і в Маньківці є багато хорошого. Степ, чиста річечка, луг над водою — бігай де хочеш. От якби київський асфальт та переселити в Маньківку, щоб після дощів машини не плавали там у болоті, а маньківську річку з осокою та переселити до нас на Лук’янівку… щоб те й друге об’єднати… і щоб не село було, і не місто, а гібрид — місто-село: хочеш — їдь собі тролейбусом, а хочеш — босий біжи через луг у школу…"
З думками, що вона скоро виросте і збудує якесь зовсім нове місто, гібридне, Женя й заснула.
СВЯТО МІСЯЧНОЇ НОЧІ
По всьому відчувалося: скоро Новий рік. Хоч до свята й було ще добрих два тижні, на балконах уже зеленіли ялинки, а в місті пахло цукерками й "Київськими" тортами, які розкуповувалися нарозхват. На вулицях панував особливий настрій — діловий, гарячковий, азартно-купівельний. Люди метушилися, бігали по магазинах і святкових базарах, запасалися продуктами, питвом, іграшками для ялинок, а любителі черг з ранку до вечора вистоювали за дефіцитними товарами. І несли додому пакунки, заклопотано вітаючи одне одного з передсвятом.
Готувався до Нового року і професор Гай-Бичковський. Він зрадів морозцеві й першому снігові, що рівним пухким покривалом устелив землю. Поки сніг не згребли й не вивезли за місто, професор поспішав використати його на сто процентів: щоранку виносив у двір тазик з водою і тут же, перед вікнами всього будинку, роззувався й роздягався до трусиків. Вдоволено крекчучи, натирав собі снігом груди, спину, щоки. Міцне, як тумба, тіло його спалахувало гарячим жаром, червоне татаркувате обличчя сяяло від радості. Зігрівшись, професор витирався шорстким рушником і починав розминку: робив кілька різних спуртів — біг на місці. Він так підкидав коліна й молотив ногами, що сніг звивався над ним білою курявою. Потім Гай-Бичковський переходив до розміреного бігу — легким підтюпцем мчав до стадіону і назад. У дворі він зупинявся, кидав собі на спину сніг або натирав розпашіле обличчя — і мчав далі. Чорні труси у нього прилипали до мокрого тіла. А у вікнах будинку мало не продавлювали скло чиїсь розплескані носи й губи — то виглядали дітлахи й мамуні. Вони пересміхалися, когось викликали з кухні: "Дивись, дивись, Кузику, що професор наш виробляє!" Люди собі потішалися, а професор ніби й не помічав того, босий бігав по снігу, пирхаючи білою парою.
Женя стояла під кочегаркою у шубі й валянках. І коли сюди забігав Гай-Бичковський, обхлюпувався водою з тазика, вона мерзлякувато ухкала й щурилась від холодного дрожу. Професор сміявся, ляскав долонями по червоних грудях, що парували, й гукав:
— Займайтесь моржизмом, дорога Євгеніє! Займайтеся, настійно вам раджу. Чудовий вид спорту!
І, голосно регочучи, качався у снігу, а потім виливав собі на голову тазик води, молодцювато підстрибував і обводив вікна, де стирчали розплескані кирпи, гострим насмішкуватим поглядом: ось так, мовляв, треба!
Словом, будинок жив передноворічними клопотами. А в Цибульків наближалося подвійне свято — якраз тридцятого грудня (і пощастило ж людині) їхня мати іменинниця. Дома всі поводились так, ніби зовсім забули про ту подію, — метушня, біганина, якось воно вилетіло з голови. Галина Степанівна, нітрохи не хвилюючись, достукувала на машинці спішну роботу для радіо (але тишком-нишком напекла вже своїх улюблених тістечок з горіхами!). Женя з батьком теж ходили спокійно-байдуже, однак встигли пошептатися на кухні й домовитися: кожен готуватиме для матері свій сюрприз. Про те, що батько вигадає щось несподіване, Женя не сумнівалася. То він приносив макет з пластиліну (човен, а в ньому фігурки матері, батька й Жені — все це дуже схоже й дуже смішне), то вирізав з дерева чудернацьких звірів, то випускав домашню газету. А що придумати їй? Купити на базарі квіти? Це не сюрприз. Сісти і зв’язати рукавички, як в’яже Віола Зайченко? Не вміє вона і навряд чи навчиться, бо то складно. А що?
Про те "що" й думала Женя у ліжку, обкутавшись теплою ковдрою. На вулиці стояла тиха морозна ніч. Білим сугірком іскрився сніг на даху сусіднього будинку. Ліхтар світив у незашторене вікно. І, як ще один ліхтар, непорушно висів у небі холодно-прозорий місяць. Легким контуром вимальовувались на ньому вулканічні хребти й моря, про що в народі колись казали: брат підняв брата…
Настала пора світлих місячних ночей. І Жені, мабуть уперше в житті, чомусь не спалося (така надворі краса!), хотілося думати про щось хороше й тривожне, і навіть складалися в голові якісь пісенні слова, схожі на ті, що в "Мцирі". Женя шептала їх, дивувалася й з радістю відчувала, що виходять римовані рядки:
Затихли трамваї, і сплять сніги,
І місяць, і тиша навкруги…
Справді, чутки засніжена тиша стояла надворі. Місячне сяйво не лилось, а немовби загусло в холодному повітрі. І ліхтар дрімав по коліна в снігу, закутавши голову жовтим курчачим пухом. І тіні уклались на ніч за стовбурами дерев. Тиша й непорушність у всьому. Дрімота. Тільки стривай — що то стукотить? Цок-цок!.. Там, за вікном, на бляшаному карнизику, щось швидко процокотіло. Звук був такий, наче вдарили в цинк тугі краплини дощу. Але який дощ? Надворі припікав гарний морозець. Женя прислухалась: зараз, мабуть, ще затарабанить. Ні, за вікном стихло. А проте — чуєте? Це вже в маминій кімнаті щось прошелестіло, наче пробіг там вітерець. Зацокотіла раптом машинка. Хтось прогнав по клавішах туди й назад — і задзвенів у кімнаті мелодійний перестук молоточків, що били по голому валику. Може, справді вітер? Та ні — й вітру нема. То почулося: кругом тиша й сон.
Женя заплющила очі, в голові поплив теплий туман, ще б якусь мить — і вона міцно-міцно заснула б. Але тут знов озвалось бляшане підвіконня. Хтось затарабанив часто й лунко. Чи дражнився, чи з морозу просився у хату. Сон прогнало, і Женя крадькома, щоб не рипнули під нею пружини, підвелася. Стала, сховалась за штору й одним оком глянула у вікно. Глянула й стиха розсміялася: то її Синько! Бешкетує, бавиться чортеня! Мабуть, ото він ганяв на клавішах "Ундервуда", а тепер витанцьовує на цинковому підвіконні. Пригнув голову й серйозно виторохкує копитцями, підскакує і б’є себе в груди, а хвіст стирчить у нього хвацько, як знак запитання.
— Синько, що ти робиш? — легенько постукала Женя у скло. — Ти що, змерз, що танцюєш на морозі?
Синько, побачивши Женю, анітрохи не збентежився, навпаки — вдарив копитцями ще сильніше, задріботів, застрибав, і його сіра тінь так і замелькала у місячному сяйві. Потім він підскочив, майнув, як білка, перед вікном, перед Жениним носом і зник у сонній тиші, а через деякий час у кімнаті пробіг вітерець, зашелестіло — то Синько випірнув із вентиляційного віконця, що темніло під стелею і після крутого віражу опустився Жені на плече. Він був холодний, як крижинка, весь дрижав — чи від холоду, чи від збудження.
— Синько! Змерз, бідолаха?
— Мені жарко! Я веселюся!
— А чого тобі так весело?
— Бо… А хіба ти не знаєш… A-а, та ти й справді не знаєш! У нас сьогодні велике свято.
— Яке? До Нового року ще три дні.
— Е, ні! У нас своє свято — карнавал місячної ночі.
— Йди зігрійся трохи, а тоді розкажеш.
Дівчинка згребла його з плеча й посадила на руки.
