Женя і Синько - Близнець Віктор

Бен! Ось він, у дворі, живий і цілісінький. Бен, у майці і в шортах, стоїть і криво осміхається до дітвори, а на його щоках, на лобі, на руках блищать латки мазуту.

— Мати-богородиця! Бене, синочку! — кинувся Андрон Касянович до хлопця. — Слава богу, живий, знайшовся!

Дід змахнув кулаком сльозу, почепив сітку на руку й, бурмочучи, подався вперед, щоб пригорнути й поцілувати кохане дитя.

— Громадянине! — почувся зненацька суворий оклик. — Не підходьте! Це арештовані!

Дід, спантеличений, закляк на місці і тільки зараз помітив: міліція у дворі! Так, аж три міліціонери, і поруч машина (всюдихід ГАЗ-69), і понуро глипають на людей Бен, Вадька Кадуха та ще два пацани-арештанти в трусах. "Бен! Що таке? Навіщо конвой?" — нічого не міг второпати старий; настовбурчив брови і забігав очима по кислих фізіономіях лук’янівських дружків, що огиналися й переступали з ноги на ногу. А потім глянув дід на міліцію. Двоє у повній службовій формі, з козирками, насунутими на саме надбрів’я, стояли виструнчившись по боках півголої замурзаної команди. А третій міліціонер, товстий рябуватий старшина, вигрібав якесь добро із машини. Покректав і викинув на асфальт жмут яскраво-оранжевого брезенту ("Парашут! Парашут!" — закричали діти, що плутались під ногами в дорослих). Виклав старшина новенькі добрячі спінінги, виставив банки з варенням, хлоп’ячі манатки — кеди, футболки, коробку з черв’яками, сірники, сигарети. Все це поскладав на купу. Потім виволік із машини важкий, нерозшнурований тюк згорнутої сіро-зеленої пругкої гуми ("Човен! Надувний! І покататись не встигли!" — з жалем позирав Бен через плече міліціонера на гумовий тюк: це ж дурне діло — спійматися з усім барахлом і навіть не розшнурувати, не покататися на човні. Охломони!)

— Бене, хлопчику! Що ти наробив? Де ти був? — простогнав дід, уже ясно відчуваючи якусь біду, і знов шарпнувся вперед, простягаючи руки до Бена.

— Ніззя! Не підходьте! Сказано — арештовані! — перепинив його вартовий.

Підвівся старшина, що вигрібав з машини добро, і хоч був рябий, конопатий, з товстими м’ясистими щоками, але видно, чоловік добрий і некрикливий.

— Ви хто? — спитав він спокійно діда. — Знайомий? Чи родич кому?

— Дід! — хрипко вимовив Андрон Касянович. — Я йому за батька і за матір. Ось цьому, Бенові!

— Поганий ви батько й мати, — флегматично зауважив старшина. — Хулігана виховали.

— Ви що? Що ви говорите? Мій Бен — хуліган?

— Хуліган і злодій. Полюбуйтесь, — і старшина показав рукою на купу майна. — Це він і його дружки вкрали. У вашому ж таки дворі. В професора.

— Як? — дід розплющив посоловілі очі й одразу пополотнів ("Мати-богородиця! Де валідол?"). — Як? Мій Бен украв?!

Андрон Касянович заточився і вже напівпритомний тицьнув комусь у руки сітку з кефіром. Добре, що за спиною стояла якась дівчина (то була Женя Цибулько), вона підсунула лавку, і дід, наче ватяний, пронизаний холодним дрожем, опустився на дошку. Він чув, як дівчина гукала у вухо: "Вам, діду, води? Може, вам води?"

Дід замотав головою. В очах його плив туман, але старий все-таки побачив: повно крутиться жінок і дітлашні. Весь двір збігся подивитися: — злодіїв привезли! І шепіт над головою: крадіжка, міліція, хулігани, у танк полізли, зараз такі діти, що дивись…

"Який сором! Яка ганьба на мою стару голову!" — німо простогнав дід, і серце його затерпло, зайшлося, пронизане холодними голками.

Коли дід отямився, Бена й міліції вже не було. Стояла над ним купка стурбованих жінок. Вони тихо й тривожно перемовлялись: "Не смикайте!.. розстебніть!.. йому погано". Чиїсь м’які ласкаві пальці пробігли попід шиєю і розстебнули коміра військової сорочки (це була дідова слабина — він любив носити гімнастерки).

— Серце, — винувато пробурмотів Андрон. — Серце підводить. Пробачте.

І намірився встати, але ті ж ласкаві руки перепинили: не спішіть, не треба, посидьте трохи…

З цієї хвилини і до самої ночі дідове життя скидалось на пекло: він кудись ходив, дзвонив, щось вимагав, комусь пояснював. І все це — ніби в тумані, в чаду, в напівпам’яті. Перша кара звалилась на діда, коли він дізнався, що коханого Бена, Вадьку Кадуху та ще двох спільників міліція забрала з собою. Друга кара — коли знову приїхали два міліціонери, і вже прямо на квартиру Кущолобів. Без розмов, спокійно й діловито витягли вони з-під дивана акваланг та мисливський пояс із патронташем. Виявилось, що то речі професора Гай-Бичковського, викрадені з підвалу.

Ковтаючи валідол, старий потягся на пошту і дав телеграму в Карпатські гори, в Яремчу. В телеграмі було три слова: "Скоїлось нещастя, приїздіть". Після цього дід обв’язав голову мокрим рушником і звалився в ліжко. Однак довго не влежав, став дзвонити в аеропорт, допитуватися, коли прилітають літаки з Івано-Франківська або з Ужгорода.

І коли він дзвонив, стогнав, пересварювався з дівчиною із довідкового бюро, у кімнату ввірвався Бенів батько — тугий, міцно збитий чоловік років тридцяти п’яти, низькорослий, з великою лобатою головою, що була вкрита шапкою чорного кучерявого волосся.

Батько негайно викликав із гаража машину. І кудись поїхав.

Був пізній вечір, власне, початок ночі. Андрон Касянович лежав коло відчинених балконних дверей (щоб поступало свіже повітря), дивився на повний місяць у небі й думав про смерть. Думав спокійно, хазяйновито, як думають люди про переїзд на нову квартиру. "Значить, так, — промовляв до себе Андрон. — Гроші відклав, на похорон і поминки стане. Костюм є (біла сорочка й темно-сині шерстяні штани). Свічки купив, проситиму, щоб поставили в хаті. Можна вмирати…" Як не прикидав старий, а далі жити не було сенсу. Все його життя вкладалось у Бена: для нього і за нього вчив граматику, розв’язував дроби, навіть осилив трохи англійську мову. А головне — душу вкладав, останні сили, все, що знав, — про геройські діла, про нальоти, про відчайдушних людей. І от віддяка — злодій, крадіжка. Ні, не професора — його, Андрона, пограбовано, пограбовано нагло й дощенту. І як тепер жити? В якого Сірка позичити очей, щоб вийти у двір, зустрічатись з людьми?

В ту хвилину, коли дід твердо й остаточно сказав собі: "Так, треба вмирати", у коридорі з грюкотом відчинилися двері й почулись швидкі кроки. Зайшов батько, важко й грізно посопуючи. Він штовхав поперед себе Бена.

У старого серце зайшлось дрібним схвильованим стукотом.

— Бен! — проказав воскресаючи дід. — Повернувся! От слава богу! Всіх відпустили?

— Ні! — холодно кинув батько (відчувалося, що він страшенно розлючений). — Не всіх. Отого взяли, Кадуху. Зачинщика. Слідство ним займеться. В колонію, мабуть, відправлять.

— А Бена? Бен же разом. Як же це так? — заворушився в подушках дід.

— Лежіть! — роздратовано мовив батько. — При чому тут Бен? Воно ж теля малолітнє! Воно ж дур-рне (батько ляснув Бена в потилицю, і той аж присів, накрився чубом і гірко зашморгав носом). Воно ж, дурне, потяглось за Кадухою, за старшими, на повідку пішло. Ач, в танку їм закортіло покататися! Та я т-т-тебе! пок-к-ка-таю! — батько знову розвернув плече.

Бен пригнувся нижче, одвернув голову й закляк у цій позі, напружено чекаючи ще одного удару, "волейбольного" — зверху вниз:

— Я ж казав: не тре, — зачмихав Бен, витираючи соплі, — а Кадуха, той, а він тоді це — підбив…

— Розказуй! — гримнув батько. — Можеш міліції очі замилювати, а не мені. Підбили його! А хто підбив тебе в підвал лізти, грабіжництвом серед ночі займатися? Хто, питаю?

— Я ж говорив, а він той, а він каже…

— Уй, мовчи! — скрипнув зубами Кущолоб і засопів, шаленіючи від того, що цей вгодований патлатий бевзь, його син, пригнувся й прищулився, як жалюгідний цуцик. — Ану стань! Не гнись! Бандит!

І Кущолоб, уперше в житті затопив з усього розмаху в рідну синову пику. Хлопець умить зблід і заплив на щоках прозеленню — від страху й несподіванки. Гупнувся головою об стіну і заревів на всю квартиру.

— Що ти робиш? Навіщо дитину б’єш? — застогнав Андрон Касянович, адресуючись до зятя, і, обкутаний рушником, спробував був підвестись.

— А ви лежіть там! Ви краще лежіть мовчки! — повернувся з перекошеним обличчям розлютований Кущолоб і кинув на діда нищівний погляд. — Це ваша робота! Ваше виховання! Ви потурали! Ви довели всю сім’ю до ганьби й позору!

Натоптаний низькорослий чоловік увесь побагровів і обрушив на діда цілий шквал убивчо-злих, жорстоких, роздратованих слів. У сліпому гніві не помічав того, що старий вгруз у подушку, геть приголомшений, напівмертвий, що очі у нього заклякли, а на обличчі застиг вираз скорботного й непорозумілого здивування: за що мені така дяка? За які гріхи?

СЕРЕД ВЕЧІРНІХ ВОГНІВ

Дівчина закінчила п’ятий клас. Хіба це не подія? І не просто закінчила, а перейшла у шостий (чуєте: в шостий!) з похвальною грамотою. Отож дома не обійшлося без "Київського" торту, без вечірнього чаю, де говорилося про канікули, про Маньківку, про те, що, можливо, гуртом поїдуть у Крим або на Кавказ ("На Кавказ! На Кавказ! — застрибала дівчина. — Туди, де Лєрмонтов був").

А під кінець вечері Галина Степанівна мовила:

— Ну йди, Женю, прогуляйся на вулиці.

Ні, то треба було чути, як воно вимовилося: "Йди прогуляйся". Спокійно, стримано, як про щось абсолютно звичайне. "Прогуляйся!" Так говорять тільки дорослій людині, цілком самостійній, котрій до того ж надано повну волю дії.

Чудово! В такий вечір саме прогулятися.

Женя покрутилася перед дзеркалом і пожалкувала, що недавно зробила коротку стрижку. Ні, спортивна зачіска їй не личить. Це й дівчата в класі кажуть. Треба відпускати косу. Бо, по-перше, без коси якось підкреслено відстовбурчуються вуха. Вуха, звичайно, кругленькі акуратні, але краще б їх приховати. А по-друге, зовсім відкривається худа, тонка шия, і обличчя тонке й вузькувате, а очі великі, широко розплющені, і тому вигляд у неї не те що витрішкуватий, а трохи наче здивований. От якби коси… І Женя уявила себе з білим бантом у довгій косі, а ще у світлій блузці, в чорній спідничці з поясом, у білих туфликах. Гарно! Можна було б узяти на руку кофтину, бо вечорами на вулиці досить прохолодно. І гукнути б йому: "Не сердься. Гайда трохи прогуляємось…"

На мить уявила: теплий вечір, каштани, і йдуть вони вдвох… з "генералом". Поруч.