Женя і Синько - Близнець Віктор

Чи буває, що ви говорите про речі, в яких гаразд не розбираєтесь?

Бен: Нікада! Будь-яку річ я розберу по кісточках.

Женя: Буває, що говорю. А хіба є люди, які цього не роблять?

14. Чи не тікали ви з дому? Чому?

Бен: Три спроби невдалих. На четвертий раз втечу і навіки. Чому — військова таємниця.

Женя: Так, хочеться втекти, а точніше — кудись податися. Таємно. І далеко-далеко.

(Примітка науковця. Дивна одностайність!)

15. Чи любите ви тварин?

Бен: Люблю їх, паразитів, а вони від мене драпають.

Женя: Це мій секрет!

(Примітка. Незрозуміло: що — секрет? Те, що вона любить, чи те, що не любить тварин?)

16. Коли на вас кричать, чи відповідаєте ви тим самим?

Бен: Ха — ха!

Женя: Насуплюсь і мовчу.

17. Чи заступаєтесь ви за учня, по відношенню до котрого хтось вчинив несправедливо?

Бен: Клянусь — все, що я роблю по відношенню до інших, то справедливо!

Женя: Якщо мене й луплять гаврики, то тільки тоді, коли я заступаюсь за інших.

18. Чи завжди ви берете квитки для проїзду в трамваях і тролейбусах?

Бен: Хі-хі!

Женя:……..

(Примітка науковця: Що означають ці крапочки?)

19. Кинувши листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви і т. д.

Бен: Так! Було раз! Зірвав коло пошти ящика, приніс додому, хотів розламати й перевірити… Батько нам’яв вуха.

Женя: Люблю послухати, як упаде на дно конверт, як просто щось зашарудить.

20. Що вам найчастіше сниться?

Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи.

Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг.

21. Чи пробували ви складити вірші?

Бен: Тільки оці: "Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни…"

(Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!)

Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю.

22. Часто ви мрієте? Про що?

Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено).

Женя: У мене є мрія чи, може, сон… Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок).

Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію:

"Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження".

Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть…

Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.

Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.

— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!

Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.

А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.

— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.

Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. "Ша!" — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. "Порядок!" — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.

— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!

Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.

— Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я!

Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення?

"Ні, не сюди!" — обмираючи від страху, прошепотів патлатий.

Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням.

— Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці.

Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку.

Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?

Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.

— Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю.

Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей?

Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово "крадуть" було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце.

Украли — втопився — під трамвай — у лікарні… У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості.

Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках.

Тоді Андрон, більше не в силах тягати ноги, подзвонив у міліцію. Так і заявив: пропав онук, прошу оголосити розшук.

А Бен, коханий вражий онук, був у цей час далеко і від Стадіонної, і від міліції, і від дідових тривог.

ЛІТНІ МАНЕВРИ. ПЛАН ЗАХВАТУ Т-34

І тут, за межами Києва, не було спокою Дніпрові: сновигали моторки, на вершечках хвиль пролітали глісери, один за одним тяглись у гирло Десни пасажирські катери, обліплені, наче мурахами, голим загорілим людом. А коли проносились схожі на реактивні літаки "ракети", за ними збурювалась така крута хвиля, що вона гналась до самого берега і з шерехом, з білою піною котилася по піску. Легенька хвиля, стишена на мілизні, цілувала Бенові п’яти. Тоді Бен задирав довгі клешні, а виліплений із мокрого піску танк загороджував од води грудьми, ліктями, розчепіреними пальцями.

Хвиля відкочувалась назад, і Бен — уже з деякою злістю — починав товкмачити своїм співбесідникам:

— А я кажу: то не макет! То справжній Т-34! На ходу, з мотором! Тільки на постаменті стоїть. Коли ми були на екскурсії, я ще до одного солдатика підкотився, до курсанта, і спитав, і він мені точно виклав: танк бойовий, готовий "к действію". Наливай, каже, бензину і жми — для переконливості Бен витяг з-під зжужманої футболки книгу Яцека Маховського "Історія морського піратства", а з книги (яка і підказала йому велику ідею втечі) вийняв групове фото: на броню знаменитого танка Т-34 вилізла група хлопчаків і дівчаток з їхнього класу, а вище всіх, коло башти, стоїть не хто-небудь, а персонально Бен Кущолоб, стоїть як переможець і розтягує усмішку до самих вух.

— Ну що, викусили? Справжній танк чи з фанери? — Бен зневажливим поглядом обвів кислі фізіономії Кості Панченка і Родьки Зінчука. — Ви мухомори! З вами тільки мух ловить, а не в серйозну операцію встрявати…

Демонструючи повне своє презирство до людських вагань і боягузтва, Бен одвернувся, сказав: "Ха! З ними балакать!.." — і з байдужим виглядом розлігся на піску. Та довго не міг влежати, крутнувся на живіт і знову заходився товкмачити:

— Ну дивіться! Ось тут траншеї, — Бен провів пальцем пряму лінію на вогкому піску. — А це — село, де наші форсували Дніпро, — на піску з’явився кружечок. — А за селом, якраз над траншеями, і стоїть наш танк…

— Наш! Прямо в кишені лежить! — уїдливо пирхнув Костя Панченко й поляскав себе по мокрих плавках.

— Ти, Костомахо, заткнись! Ще раз дзенькнеш — і той, — Бен дуже виразно кивнув на той берег Дніпра, що означало: ми нікого не держимо, можеш видчалювати звідси, хоч зараз.

Домігшись уваги, Бен схилився над піщаною картою і далі розгортав свій план: найгеніальніше те, що недалеко від танка починається справжній ліс, гущина, і наче для них, для нальотчиків, спеціально постелена рівна грейдерна дорога. Отже, захоплюємо танк, блискавичний марш-кидок на Пущу-Водицю, кілька кругів лісом (з громом і гулом), а якщо погоня — кидаємо Т-34, драпаємо напролом до трамвайної лінії, а там спокійненько — по квартирах…

— Ну, як? По-моєму, план шикарний? — спитав Бен і ще раз оглянув мовчазне товариство.

Його слухали двоє — Зінчук і Панченко, а Вадька Кадуха вмостився осторонь, спиною до Бена, тим самим підкреслюючи, що на Бенове пустодзвонство він хотів би начхати.

Кадуха обгорнувся піском, сидів напружено, спершись на лікті, шкіра клаптями облазила з його худющих сутулих плечей, і він неспокійно позирав на безлюдний берег, на кущі, звідки виглядала гострим верхом чудова, веселого оранжевого кольору палатка, рядом з якою, на шпагатині, сушилися Вадьчині штани.