Женя і Синько - Близнець Віктор

Він одразу притулився до неї й примружив зелені очі — так любив, щоб його приголубили.

— Ну-ну, так що у вас за свято?

Синько задер мордочку і з кумедно-серйозним виглядом зашепелявив:

— Колись ми збиралися в лісі, на галявині, душ сто, а то й більше, й танцювали. О, які то були карнавали, які ігрища! Аж ліс гудів! А як мій дядько Синтюх Безбородий на сосну вилазив і копитом вибивав на місяці, як на бубоні…

— Вигадуй, вигадуй, — усміхнулася Женя.

Синько перескочив на своє місце — на підвіконня, а Женя ковзнула під ковдру, де ще зберігалося її тепло, їм добре було так і зручно перемовлятися — вона з ліжка, а він з вікна.

Чортик чомусь посмутнів, задер мордочку і з нудьгою втупився на місяць. Про що він згадував зараз — хтозна. Може, й насправді у нього була велика рідня, бородаті дядьки й діди, і в ці світлі місячні ночі вони справляли гуртом веселий шабаш у лісі? Хтозна. Видно було, як від спогадів очі в Синька загорілися ще дужче — глибоким зелено-морським вогнем.

— Слухай, Синько, — кинула Женя, щоб повернути його думки на інше. — Це добре, що ти прийшов. Допоможи мені. Післязавтра у мами іменини. Який сюрприз придумати?

Синько вишкірив на неї зуби і деякий час німо сидів, тільки морщив свою хитру волохатеньку морду. Потім стукнув кулачком по підвіконню й сказав:

— А я знаю, що ти хочеш! Знаю!

— А що? Скажи! Ти завжди вгадуєш мої думки.

— Ти хочеш того, сама не знаєш чого, щоб було таке — чортзна-яке. Правда?

— Ай, відчепись! Я з тобою серйозно, а ти…

— І я серйозно! Зараз принесу. Посидь!

Він цокнув ногами й свічкою знявся вгору. Кімната була вщерть налита молочно-голубим сяйвом, і в тому сяйві тільки заіскрився за чортиком слід, наче пролетіли з мерехтінням сніжини.

Де він був і скільки блукав — Женя не уявляла собі. Тепла м’яка дрімота знов почала підкрадатися до неї. Та от колихнулася штора, і Синько, як грудочка холоду, гупнув на ліжко. Покректав, відхукався з морозу і тицьнув їй у руки щось тверде й холодне — наче мерзлу картоплину.

— Що ти приніс? Я не бачу.

— От не баче, сліпко! Дивись! — Чортик розтулив долоньки, і в його жмені холодним вогнем заряхтіля жарина. Світло упало на той клубочок, що він приніс. І клубочок виявився… знаєте, чим? Цибулиною. Звичайною невеличкою цибулиною, внизу висіла навіть китичка корінців, а до них поприсихали клубочки землі.

— Цибуля, — розчаровано протягла Женя. — Що з нею робити?

— А ти не спіши! — буркнув Синько. — Посади у горщечок, це раз. Постав на вікно, це два. І третє — поливай теплою водою. Тоді побачиш…

— Добре. Я так і зроблю. Тільки ти не хитруй, а покажи, що в тебе за вогник. Ну, чого набурмосився?

— Бо не можна! — сказав Синько й сховав кулачок за спину.

— Це мій секрет.

— Покажи! В тебе й так багато секретів!

— А будеш мовчати?

— Питаєш! Ми ж з тобою давно домовились.

— Ну тоді… Тільки тс-с-с! Дивись: це маленьке бугало. Мій вогник, що передав мені дід (я тобі вже розказував). Ось…

Він розтулив жменю, а там — світлячок. Живий, опалово-синій. Він світився, наче крижинка. Здавалося, той світлячок був холодний, з морозу, і міг розтанути в червоних долоньках Синька.

— Гарне бугальце! — прошептала Женя.

— Тс-с-с! Мовчи! Слухай, що далі казатиму. У ньому, в цьому маленькому бугалі, моє життя. Там, всередині, заховане. Дід казав: якщо я загублю бугало і якщо хтось знайде його й розтопче, я вмру…

— Ти що? Це вигадки!

— Еге, вигадки. А я боюсь. Підстав вухо, по секрету скажу: я ховав своє бугало в лісі, в Пущі-Водиці, в одному корчі. А там, я вже казав тобі, пісок почали копати, кар’єр. І куди я не кидався по лісу — скрізь газети й консервні банки. То я сюди прибіг, у місто, і тут заховав бугало — близенько…

— Де? — нашорошилась дівчина.

— Ні! Цього я нікому не скажу! Я останній Синько. Якщо вмру, більше Синьків не буде.

— Не бійся. Поки ми вдвох, ти ніколи-ніколи не вмреш. Я тебе захищатиму. Добре?

Синько буцнув її головою — жартуючи; на його мові це означало: спасибі.

Місяць тим часом сховався за димар сусіднього будинку. Була вже, мабуть, пізня година. Женя покрутила в руках цибулину, подумала, куди сховати, і поклала її поруч, біля подушки, витиснувши кулачком ямку.

— І я одного боюсь, — зітхнула вона крізь дрімоту.

— Кого? Бена?

— Та ні! — злегка пересміхнулася. — Снився мені той Бен! Ми з ним посварились. Навіки!.. Я боюсь іншого. Післязавтра у нас мамине свято. Знаю, гарно буде: гості, музика, сміх. А тільки тато… Вип’є трішки, візьме когось за полу і як заведеться!

— Не бійся! — таємниче шепнув Синько. — У мене ліки для нього є. Одворотне зілля.

— Яке, яке зілля?

— Одворотне. Порошечку такого натовчу.

— Ні, ні! — злякалась Женя. — Не треба ніякого порошечку. Ти такого натовчеш, я знаю!

— То давай інакше зробимо. Я сяду на серванті в куточку, щоб мене ніхто не бачив, і дивитимусь за твоїм Цибульком. А в мене око таке — за ким дивлюсь, той сидить смирно-смирненько, як заворожений, і на трибуни його не тягне. Домовились?

— Згода! — кивнула Женя.

Синько махнув їй лапкою: на добраніч! Підскочив і шмигнув у вентиляційне віконце, за ним тільки пронеслись сріблясті морозні іскри.

А Женя глянула на білі сніги за вікном, на сонні дерева, на місячне світло, що лилося з-за даху будинку, зітхнула, повернулась на правий бочок — і заснула.

…І от сіли гості за стіл. Спустився з третього поверху професор Гай-Бичковський, осяяв кімнату червоним рум’янцем. Притягла свою радіолу Ізольда Марківна, сказала: "Громадяни, у мене такі пластиночки — закачаєтесь!" (Після візиту вона підтримувала тісні зв’язки з Жениною матір’ю). Вмостилась Ізольда біля професора, а поруч посадила свого чоловіка — похмурого плечистого атлета, стриженого під бокс (отого, за яким ганявся кабан у лісі). Далі красувалась товста, пишнощока Стелла — друкарка з маминої роботи — та ще кілька дівчат із бюро (серед них притулилась і Женя). Сиділи й татові друзі — солідні дядьки-реставратори поруч зі своїми не менш солідними дружинами. А в центрі столу — мама. Така щаслива й збентежена! У білій вишитій блузі, з кулоном на грудях, трохи підпудрена й напахчена. А зачіска! Як на вітрині — висока, гарно викладена. Мати, здається, ще ніколи не була такою святково-молодою. Батько сидів поруч, теж як іменинник. Все покахикував, пригладжував рукою м’яке шовкове волосся та поправляв окуляри.

Нарешті налили першу чарку. І професор виголосив урочисту промову про жінку, про її роль у сімейному та громадському житті, про те, що Марс тільки тому мертва планета, що туди не догадалися послати декого з українського радіо (професор ласкаво глянув на друкарок). Словом, за іменинницю!

Випили.

І тоді підскочила Ізольда Марківна, вся в янтарних прикрасах, схожа на одну із тих марсіанок, про яких тільки що згадував професор. Ізольда Марківна попросила уваги:

— Дорога імениннице! — і підвела на господарку голубі закручені вії. — Скільки я не казала тобі: купи радіолу, купи й постав на кухню, але ти не послухалась мене, так от покара за неслухняність. Дарую тобі радіолу і набір найкращих пластинок, хай під музику вариться борщ і взагалі хай живеться весело. Гіп-гіп, ура!

Під вигуки "ура" Ізольда Марківна разом з чоловіком-атлетом вручила Галині Степанівні новеньку радіолу "Мелодія".

Настав час сюрпризів.

Професор, як фокусник, витяг з-під поли прозору бокасту колбу: в ній плавали яскравопері маленькі рибки — кардинали. ("От молодець наш Проф, — зраділа Женя. — І ми заведемо акваріум!"). Батько на півстіни розгорнув фотомонтаж, і гості ахнули й розсміялися, бо побачили, як сім’я Цибульків — у ведмежих шкурах — мальовничо розселилася на дикому необжитому острові. Гарно!

Ну, а Женя? (У неї тьохнуло серце).

Встала з-за столу і, відчуваючи на собі зацікавлені погляди гостей, потупала у свою кімнату. Одразу й вийшла. Обличчя зблідло й похорошіло — від хвилювання, від розгубленості. В руках Женя тримала череп’яний горщечок, заповнений землею, а з землі стримів скромний зелений кущик. Два вузенькі листки, і на зігнутій ніжці — неяскрава голуба квітка.

— Диви! — сказали за столом.

— О! — підвелася мати. — Це ж пролісок!

Справді, то був лісовий пролісок, що витикається ранньою-ранньою весною з-під перших проталин.

— Де ж ти його взяла? Та ще серед зими?

Галина Степанівна, яка найбільше любила квіти, поставила до себе пролісок, нюхала, щиро дивувалася, раділа і не могла нарадуватись. А Женя, сховавшись за спинами друкарок, поглядала на матір і сама не менш дивувалася: "Ну, мама! Вона як дитя!"

І знову сіли за стіл. Професор сказав: "Громадяни!

Де зародилося життя на Землі? У воді, у світовому океані! Пийте тільки мінеральну воду, і вас ніколи не покине почуття гумору, добрий настрій, а головне — здоровий глузд. Ось так!" — і Гай-Бичковський одним духом випив склянку "Боржомі". Жінки весело підтримали професора, дехто з чоловіків став бурхливо заперечувати, одне слово, потекла гамірлива застольна бесіда, коли всі говорять і майже ніхто не слухає.

А на серванті, в самому кутку кімнати, сидів невидимий для дорослих людей наш волохатенький друг Синько. Він лукаво шкірив зуби, прислухався до розмов, однак ні на мить не спускав очей з Цибулька. Наче приворожував колишнього оратора своїми зеленими витрішкуватими "сигналиками". І дивна річ! Василь Кіндратович, як ніколи, не встрявав у суперечки, не виголошував промов про світові катастрофи — сидів біля жінки святково коректний, м’яко усміхався, припрошував гостей їсти і кожному підкладав свого фірменого салату.

"Ну, як твій батечко, га? — хвальковито моргав Жені Синько, видно, страшенно хотів, щоб його похвалили. — Бач, самим поглядом приборкую людей!"

"Ох ти брехунчик мій, Синько!" — таємно усміхнулась до нього Женя.

В кімнаті пахло весняним проліском, неголосно звучала музика, мати сиділа щаслива серед найближчих друзів, — і Жені було так добре і так чогось ніби жаль, що хотілося встати і кудись піти, аж за місто, і сказати комусь незнайомому: "Здрастуйте! Як вас звати? Давайте потанцюємо. Ось тут, у лісі!"

Це була мить, коли серце повне світлої радості і щемких, неясних бажань. На жаль, дуже коротка мить. Наступного дня Женя принесла з басейну грип, злягла в ліжко — на цілий тиждень. Потім захворів батько, у нього часто бували гострі ангіни.