Діти Безмежжя - Бердник Олесь

Свідомість викликає його образ — рідний образ мужа, друга, коханого. А потім — мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова:

— Друже, я жду тебе! Шукай мене по кам’яних вежах!

І уява малює на чорному тлі свідомості високі кам’яні вежі на дорогах племен, на узгір’ях, на галявинах, на звірячих стежках. Він зрозуміє, він збагне, де знайти свою дружину. Хай ще минуть роки — яке це має зна-чення. Зате попереду — зустріч.

Потім Марія знову лягає до сина. Гладить йому голівку, думає.

Тільки два роки минуло, а стільки подій. Свідомість вертається назад, у калейдоскопічній барвистості відновлює страшні і бурхливі події…

Вона падала в ущелину поміж горами. Капсула покотилася вниз, потрапила в гірський потік. Стропи ве-летенського парашута обірвалися на камінні.

Потік підхопив капсулу, кинув на пороги. Марія від хвилювання і потрясіння знепритомніла. Коли вона отямилась, капсула вже стояла на березі, а навколо неї метлялися якісь тіні.

Це були живі істоти.

Марія впізнала їх. Вона бачила їх на екрані Міжзоряного Пульта там, на Сонячному Острові. Це їх роди-чі пошкодили тоді робота Друга. Що вони роблять з капсулою?

Істоти підняли капсулу і кинули її знову на каміння. Марія злякано завмерла. Чого вони бажають? Може, вважають капсулу великим горіхом і хочуть розбити її, щоб поласувати начинкою? Не треба допускати цього.

Ось істоти збираються знову гуртом біля апарата. Марія схопилася за вібратор. Іван попередив, що це стане в пригоді. Але як? Знищити кого-небудь з них? Ні, навіть думка про це бридка! От, па панельці написано: "Атмосферна сирена". Тут автоматичне і ручне вмикання. Тут рятунок.

Марія натиснула кнопку. Страшенний рев потряс капсулу. Істоти, мов розметані вихором, розбіглися.

Марія встала з сидіння, відчинила люк. Не можна ждати. Треба рішуче діяти. Вона вже знає як!

Вона вийшла з капсули, опинилася на крутому березі потоку. В імлі громадилися гори, бовваніли срібно-листі ліси.

Побачивши невеличку постать, оранжеві істоти знову почали наближатися. Вони дружно галасували, пе-вно підбадьорюючи одне одного. Марія вийняла вібратор, застережливо підняла його вгору. їм треба продемон-струвати силу розуму. І не лише силу, а й доцільність.

Марія спрямувала розтруб ВЧВ на близьку скелю. Натиснула спуск. Потужний потік енергії різонув по каменю. Але скеля лишилась цілою. Марія розгублено поглянула на вібратор. Не вийшло! У чому ж річ?

В очі їй впала шкала резонансу. Ага, ось де причина. Треба настроїти на резонанс породи. Вона миттю згадала відповідні дані, відрегулювала ВЧВ. Істоти тим часом здивовано спостерігали за незрозумілими діями дивного створіння.

Марія знову провела променем по скелі. Камінь з тріском розвалився. Істоти від несподіванки закричали, попадали на діл.

Тоді Марія зменшила потужність струменя енергії і, підійшовши ближче до каменя, почала обробляти його з усіх боків. Під Дією невидимої радіації руйнувались молекулярні зв’язки породи, і пласт за пластом па-дали донизу. Нарешті від скелі залишився геометрично правильний куб.

Істоти дивилися — вражені, загіпнотизовані. Марія ще обробила невеликий камінь поряд, перетворивши його в шестигранник. Тоді істоти щось залементували і кинулися врозтіч.

Марія полегшено зітхнула. Тепер вони залишать її в спокої. Могутність творчості подіяла на них силь-ніше, ніж сила. Бо руйнує і смерч, і блискавка, і хвиля потоку, а творить тільки розумна істота. Вони досі бачи-ли творчість природи і не знали джерела її, а тепер перед ними з’явилася така таємнича істота.

"Хай поки що це буде забобонна повага, — подумала Марія. — Але потім я поясню їм. Ми подружимо з ними, знайдемо спільну мову".

…Так над потоком і залишилась жити Марія. Спочатку вона підтримувала свої сили запасами конденсо-ваної їжі, яку їй на прощання дав Іван, а потім почала думати про місцеві рослини.

Вона обійшла околиці. Знайшла безліч дивних чужих трав і квітів. Довго вагалась, щоб не отруїтись, а потім вирішила покластись на інтуїцію організму.

Виявилось, що деякі корені і м’ясисті плоди фіолетових дерев поживні і смачні. Перші два дні болів жи-віт і свербіла вся шкіра, покриваючись червоними плямами, але згодом все зникло. Організм швидко призвича-ївся до зміни харчів.

Через кілька днів повернулися істоти. Вони миролюбно виглядали з-за скель, щось гомоніли, простягали до Марії руки. Вона наблизилась до них, розглядала. їй подобався їхній вигляд, хоч він був і незвичний для ока людини.

На круглому тулубі була міцно посаджена велика голова. На ній різко виділялися очі — троє очей, вели-ких, допитливих. Пересувалися істоти дивно: частково стрибками, частково пливучи в повітрі. Побачивши це, Марія була вражена. Напевне, в них діяла могутня енергія антитяжіння.

Деякі з істот осміліли, присунулися до Марії, помацали її передніми кінцівками. Вона не суперечила, стояла спокійно. Тоді й інші наблизились, оточили її дружним кільцем і радісно залементували.

Так почалася дружба.

За кілька днів вже щоа, слухаючись вказівок Марії, носили каміння, обтесане вібратором, до вибраної площини. Під великі брили підкладалися в’юнкі стебла рослин, десятки істот піднімали вантаж угору. Вони складали стіни, покрівлю, не розуміючи, чого хоче дивний прибулець.

Та коли споруда була завершена, істоти кілька годин божеволіли від радості. Марія стояла спокійно і розчулено дивилася, як вони підскакували в повітрі, обнімалися, виробляючи найхимерніші па.

"Хай радіють, — думала вона. — Це перша радість творчості. Звідси й проляже їхня дорога до вершини розуму…"

Минали дні. Марія з допомогою щоа збудувала притулок всьому племені, бо до цього вони жили в пече-рах. Окремо поставила будиночок собі.

Вона вже розрізняла істот по обличчю, по росту, по вимові. Вивчила їхню нескладну мову. Особливо їй сподобався вожак племені Туара. Він був дуже допитливий і розумний. Він швидко порозумівся з Марією, лег-ко засвоював земні слова, бо мови щоа не вистачало для повного єднання. Туара на ходу схоплював значення нових понять. Він майже не відходив від будиночка Марії.

Та ось прийшло несподіване. Марія відчула себе вагітною.

Вона вражено прислухалася до себе, до порухів нової істоти в лоні. Це було радісно і тривожно. Це було несподівано і разом з тим символічно.

У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.

Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чо-му повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:

— Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?

— У мене буде дитина, Туара, — сказала Марія. — Скоро.

— Дитина? Що це?

— Маленький щоа. Розумієш?

— Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого пле-мені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа — Дитя Небес.

Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так — це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчи-зною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?

Минули місяці. В неї з’явився син.

Вона його назвала Васильком.

Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.

Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.

Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…

Вона мандрувала разом з племенем. Щоа з радістю згодилися на це. Покровителька мала могутні сили.

Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель ка-мені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетен-ські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.

На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: "Коханий, я жду тебе".

Туара одного разу запитав:

— Для кого ми робимо це, Ма-ора?

— Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…

— І тоді щоа будуть ще могутнішими, — радів Туара.

— Так, тоді ви станете сильнішими.

Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули все, що можна було: хронометр, кілька блокнотів, фо-тоапарат, портативний магнітофон.

Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.

В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося не-буття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.

Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.

— Що там, Туара? — запитує Марія.

Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:

— Це втікач з полону. Він був з ворожим племенем. Він був далеко. Він каже, що бачив у великому лісі вежу. Таку, як ставимо ми. Тільки більшу.

Марія схопилася з ложа. Серце забилося боляче, защеміло.

— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?

— Не з каменю. Ті, чужі щоа, казали, що вежа спустилася з неба. Вона блискуча. І гладенька. Я й поду-мав, що то твій товариш — Посланець Небес.

Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завих-рився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.

— Туара! Він знає, де це? — ледве стримуючись, запитувала вона. — Він знайде дорогу?

— Важко, — сказав Туара. — Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи.