Діти Безмежжя - Бердник Олесь

— І стверджую це зараз. Згадай — хіба я си-лою вів вас сюди? Хіба я коли-небудь змушував тебе або інших до дії?

— Так! — лютував Ітиней. — Ти хитро говорив про те, що тобі бажалось. Ти вказував нам такі вчинки, які бажані були тобі. А тоді казав, що це ми самі діємо так.

— А хіба я поганому вчив вас?

— Я не знаю. Ти робив з нас рабів. Ми й досі не вільні. Ти ведеш нас, куди хочеш.

— Ти кажеш страшні слова, Ітиней, — раптом гаряче вступився Адаон. — Як ти смієш так говорити На-ставнику?

— Мовчи, підлабузнику! — насмішкувато крикнув Ітипей. — Хіба ти не покірний його слуга?

— Я просто вдячний Наставнику! — обурено сказав Адаон. — Він прибув з іншої Му, щоб дати нам сві-тло. Він навчив нас будувати і кувати метали. Він учить наших дітей і бажає добра щоа. Він іде назустріч ін-шим Наставникам, які теж будуть турбуватися про щоа і нести їм світло!

— Нести світло і рабство! — заверещав Ітиней. — Я не бажаю, щоб на Му жили "інші Наставники". Нам не потрібно Наставників. Щоа самі знають, як жити. Вони самі вибиратимуть свій шлях!

— Я бажаю показати вам широкий світ, — заперечив Заграва, звертаючись до всіх щоа. — Я хочу, щоб ви спілкувалися з іншими щоа, на інших далеких Му.

— Не бажаємо! — вперто і люто закричав Ітиней. Юрба підтримала його войовничими вигуками. Рої щоа піднялися в повітря, сповнюючи його безладним гомоном.

"Розкол", — майнуло у свідомості Заграви. Тепер на планеті почнеться боротьба і незгоди. Він став при-чиною цього. Замість Знання, приніс на планету розбрат. Краусс попереджував, що таке може бути. Чи прави-льно він себе поводив? Чи не втрутився у вільний розвиток іншопланетних істот?

Але сумління заспокоювало його. Саме цього слід було чекати. Там, де приходить світло, — поруч іде темрява. Все закономірно! Хай проходять і зльоти духу, і падіння. Хай тепер шукають дороги серед хаосу сти-хій, хай викрешують з них іскри розуму і самопізнання.

Заграва підняв руку, крикнув:

— Хто не хоче йти з нами, хай вертається назад. Хай говорить не Ітиней, а кожен за себе!

— Ти чужинець! — обурено сказав Ітиней. — Я вождь, і мій голос — закон для щоа. Ніхто не піде з то-бою до небесної вежі!

— Я піду! — гордо сказав Адаон. — Я не залишу Наставника!

— Ні ти, ні Наставник не піде! — грізно вигукнув Ітиней. Сотні щоа оточили його з усіх боків. Могутні стріли поглядів уже тиснули на психіку Заграви. Він великим напруженням волі захистився від того тиску. О, це не стихійний вибух! Це, видно, давно готувалося Ітинеєм, у нього безліч прихильників — свідомих і несвідомих.

— Ти не хочеш пустити мене? — спокійно запитав Заграва. — Чому?

— Тому, що ти приведеш на Му нових Наставників. Тому, що ти зробиш щоа рабами інших Му. Ми бу-демо господарями на своїх землях і не бажаємо ніяких Наставників. Ти сам казав, що наша Му прекрасна. От ми й залишимося на ній, не бажаючи знати всіх інших!

— Але я бажаю, щоб ваша Му стала ще кращою, яснішою!

— Тільки без Наставників! Свободи! — крикнув Ітиней.

Його крик підхопила юрба. Заграву притиснули до притулку, в нього полетіло каміння. Він схопився за вібратор, потім одвів руку. Ні, він ніколи не застосує зброї! Не для цього вони летіли за десятки світлових ро-ків. Так все зіпсується, й Ітиней одержить для своїх маніакальних переконань наочне підтвердження. Ні, краще загинути! У свідомості виникло блискавичне рішення. Він крикнув:

— Друг, сюди!

Біля нього з’явився робот. Він оглянув юрбу, жваво запитав:

— Чому щоа метушаться? Що сталося?

— Ми йдемо звідси, Друг, — сказав Заграва. — Вони залишаються тут. Вперед.

— Я з тобою, Наставнику, — безстрашно заявив Адаон, і його очі метнули блискавиці. — Я не покину тебе ніколи. Хай сліпі і глухі будуть у темряві. Колись вони жалкуватимуть, що послухали Ітинея!

— Не пускати їх! — лютував Ітиней.

Заграва пішов до потоку. Друг, Адаон і група вірних щоа рушили за ним. На них накинулися прихильни-ки Ітинея. Вони хапали задніх щоа, тягли їх назад. Заграва дав наказ Другу. Робот став між нападаючими і не-великою групою втікачів. Навала щоа розбилася об широкі груди Друга. Заграва і вірні друзі вже перескочили потік і були на тому боці.

— Адаон! — погрожував Ітиией. — Вернися! Не зраджуй щоа!

— Ні, — відповів Адаон. — Це ти зрадник. Ти зрадив Світло! Ги зрадив Знання! Ти забув свого батька і вдячність! Я не вернуся назад! Краще вмру, але Світла не зраджу!

— Вернися! — гриміло здалека. — Ми наздоженемо вас. Нас більше! Ми захопимо і знищимо всіх! Ми не пустимо пришельців на Му!

Друг відкидав нападаючих щоа, як м’ячі. Вони верещали, падали на скелі, підлітали в повітря і знову ки-далися на робота. Він потроху відступав через потік, розбризкуючи навколо фонтани води. Щоа відстали.

Тоді Друг, вийшовши з потоку, почав доганяти капітана, інколи озираючись назад. Попереду рухалася група з трьох щоа і Заграви, замість кількох тисяч істот, як раніше. Друг наздогнав капітана, діловито запитав:

— Їхня система вийшла з ладу, капітане? Чи не так?

— Так, Друг, так, — відповів сумно Заграва. — Вони розрегулювалися. Але ми цьому не зарадимо. Хай саме життя вчить їх. Ми показали їм Світло, а тепер хай вибирають, куди іти…

— Му піде до Світла, — віддано заявив Адаон, поспішаючи рядом з Наставником. — Щоа створять чу-довий світ.

ВСЕ ПОПЕРЕДУ

Ліс закінчився. Друг прискорив кроки, ламаючи металевими ногами зароси водянистих рослин. Почувся його високий голос:

— Капітане! Ракета перед нами. Я правильно привів вас!

Заграва схвильовано дивиться на рівнину. Він ще не вірить своїм очам. Невже правда? Невже не снить-ся?

В мареві променів Усо виблискує, дивлячись у далеке небо, гостроноса ракета. Так, як і тоді, десятки ро-ків тому. Вона непорушно стоїть, очікуючи господарів.

Серце б’ється нестримно, воно ніби підштовхує свого господаря. Вперед! Вперед! Воно віщує незвичай-не!

За капітаном поспішають Адаон і його прихильники. Іван чує їхні зачудовані вигуки:

— Небесна вежа!

— Яка вона висока!

— Невже вона літає?

— Літає. На ній Наставник прибув з іншої Му.

— Така велика і літає?

— Запитайте Наставника.

— Літає, — не чекаючи запитання, радісно каже Заграва. — І дуже швидко.

— От якби щоа таку вежу, — радо каже Адаон, і його обличчя міниться від розмаїтих почуттів у сяйві гарячого дня.

— Ви будете мати такі вежі! — каже Заграва. — Ви будете літати до інших Му! І над стійбищами щоа спалахнуть нові Усо!

Громаддя ракети виростає перед групою змучених мандрівників. Але що це? З отвору корабля з’являться постаті. Людські постаті. їх двоє? Невже нова експедиція?

Заграва метнувся назустріч. Затамував подих, ближче! Ближче! Друг і щоа відстали. Під ногами скрип-лять мохи, запалений подих зривається з пересохлих вуст. А очі до болю вдивляються в постаті, які прямують до нього!

— Марія! — не вірячи власним очам, шепоче Іван.

— Коханий! — долинає здалека.

— Марія! — кричить щасливо Заграва, і луна далекого лісу повторює той торжествуючий голос.

Вони кидаються одне одному в обійми. Немає часу. Нема десятиліть розлуки, незгод і невпинних шу-кань! Є лише вічна мить єднання, та мить, заради якої і треба йти назустріч смерті!

Іван цілує змарніле, худе обличчя, бачить зморшки, бачить сльози на припухлих віях. Очі Марії сяють, як тоді, на Землі, над Дніпром! То нічого, що форма міняється, старіє, — любов вічно молода, незмінна! Кохана сміється і плаче, запитує:

— Ну як? Змінилася я?

— Ні! Така, як завжди! Вічна моя! Юна моя!

Він не міг одвести від неї погляду, милувався, шепотів:

— А я? Мабуть, дідом став? Правда? Стільки часу минуло?

— Ні! — похитала вона головою. — Такий, як тоді, над Дніпром! Я не знаю тебе іншим! А ось, Іване, по-глянь — впізнаєш?

Наблизився той, інший, що біг поряд з Марією. Він юний, він незнайомий Заграві. Чи, може, знайомий? На кого він схожий? Кого рідного і любого нагадує?

— Марія, — тихо говорить Іван. — Я нічого не розумію. Хіба була експедиція з Землі?

Хлопчик сміється, червоніє.

— Татку! — несміливо каже він.

Кров жбухнула гарячою хвилею до серця Заграви: "Татку!" Він каже "татку"? Невже це можливо? Марія ласкаво і ствердно хитає головою…

— То син твій, Василько!

Хлопчина припадає до батька, знеможено, щасливо заплющує очі. Нечуване, небачене, не пережите! Що це — таке прекрасне, заколисуюче? Звідки воно?

Іван притиснув сина до широких грудей, з мовчазною глибокою вдячністю дивиться на Марію. Його се-рце говорить без слів: "Скільки ти витерпіла, сильна моя, вірна моя, єдина моя! Яку невимірну вагу несла на плечах, на серці, мати, вічна мати нових поколінь?"

Та ось вже поруч група щоа, висока постать Друга. Робот підняв привітально руку-маніпулятор, сказав:

— Кого я бачу? Це Марія. І ще одна людина Землі.

— Марія, — крізь сльози засміялась жінка. — Ти впізнав мене, Друг. А це мій син — Василько.

— Друг радий, що все благополучно закінчилось, — сказав робот. — Друг бачить, що ракета в порядку.

Щоа з подивом і цікавістю оглядали Марію, Василька, тихо гомоніли. Від лісу наближалась ще одна гру-па щоа. Вони були схвильовані. Попереду рухався Туара. Він здалека кричав:

— Ма-ора! Сюди прямують багато щоа. Вони зруйнували по дорозі багато племен. Наші розвідники діз-налися, що вони шукають небесну вежу!

— Це Ітиней! — гнівно сказав Заграва. — Він наздоганяє нас.

— Хто такий Ітиней? — запитала Марія.

— Один з вождів щоа. Ось його брат Адаон. Він лишився вірним, він зрозумів правильно нашу появу на Му. А Ітиней…

— Я зрозуміла, — мовила Марія. — Я думала про це. Так мусило бути. Нам треба летіти у простір!

— У простір? — не зрозумів Заграва. — А потім? Що ми будемо робити на орбіті?

— Я спіймала передачу Сонячного Острова, — сказала Марія. — Земля вислала нову експедицію. Вона незабаром буде тут. Ти зрозумів?

— Тоді вперед, — твердо заявив Заграва. — Адаон, ходімо з нами. Це твої друзі?

— Друзі, — ствердно відповіла Марія. — Це Туара — вождь племені.

— Ми зупинимо навалу, — твердо промовив Туара. — Ми не злякаємося їх. Вони засліплені і хижі. Вони повертаються до давніх часів, коли щоа не знали Світла.

— Ми будемо боротися! — підхопив Адаон. — Ти, Наставнику, лети в небо спокійно! Світло, яке ви принесли на Му, не згасне.

— Ви вірні учні, — зворушено відповів Заграва. — Маріє, треба передати їм все, що можна, з ракети — книги, прилади, інструменти.