План до двору - Осьмачка Тодось

Ти моя... Ти станеш цієї ночі моєю жінкою... А перед цим я хочу налюбуватися на твою постать у біленькій сорочці... Надивлюся на ті груди з гостренькими кінчиками, що піднімають мережану підтичку сорочки над прекрасним твоїм дівочим животом.

І я роздягся на те, щоб пригорнути всю тебе тремтючу до всього свого чоловічого відчуття... Бо ти ж не дурна, ти не будеш борсатися та пручатися, коли он на печі мала дитина потребує твоєї опіки... Ти моя, я тебе хочу за все своє життя. А якщо ти таки не хочеш мойого молодецтва, то, на, бий мене своєю качалкою по голові, я оборонятися не буду. Я з насолодою умру отут коло лежанки. Бий!..

І він підійшов до самого кутка, де сходилася лежанка і піл, і нагнув свою голову під Мархвині удари, а та ще гірше зніяковіла і, не випускаючи качалки з рук, почала здригати коліньми, аж сорочка на животі заметлялася, неначе від подиху вітру. І комісар звівся, і помаленьку взяв з Мархвиних рук качалку і поклав тут же на лежанці під стіною печі. Мархва була непорушна. Тоді він лівою рукою дістав передню частину підтички і дуже потяг до себе. Дівчина впала йому на груди і він правою рукою підхопивши її спину поніс нерухому на піл. Нерадько у цей момент тільки побачив, як у Мархви ліва грудина була підіпхнута вгору комісаровим правим плечем і вилізла з пазухи. Хлопець став несамовитий. І думка в його голові забігала, неначе зляканий птах у запертій клітці: ну, він комісара заріже. Але чим він їй дошкулить? Чим він їй завгодить так, щоб вона аж нестямилася? І враз Нерадько радісно зітхнув. Він знайшов чим, і придавив пучку указового пальця лівої руки до шибки вікна. І дивно, як він не видавив скла?

Ніна моментально скочила з печі і звалила каганець із карнизки... І почувся Мархвин голос:

— Придуркувата, що ти зробила?

А комісар глухо і ніби весело заперечив:

— Молодчина Ніна... Ключ на припічку...

А Ніна: "Мені дуже хочеться на двір, у мене живіт болить".

— Іди, іди,— ще раз обізвався комісарів голос і впірнув у якийсь розшаліло-гарячий стогін чи Мархвин, чи свій.

Коли Ніна вискочила на двір, то перед нею за порогом уже стояв Нерадько з ножем у правій руці, яку він трохи ніби назад відводив. Із-за церкви обзивалися далекими вигуками півні. Кругом було темно і тіні були густіші від сутінок ночі, бо місяць зайшовши за велику хмару, ніде на землі не освітлював жодного місця. Ніна прошептала:

— Ідіть швидше, бо він тітку Мархву так і насів на полу!

І Нерадько теж їй у тон прошепотів:

— Ходім. І ти стань у сінях і стій, поки я тебе не покличу... У хату я сам піду...

І він вступив у хату. І навшпиньках прокравшись просто до любосного місця і кроків на два від комісара ззаду став, затаївши дух. На полу лежала Мархва, а комісар босий стояв коло полу, схилившись грудьми на Мархвині груди і цілував її. Права рука його була у дівчини під головою, а ліва простягтись через її живіт тримала в кулаці на її нозі, вище коліна, підтичку сорочки. На вхід Нерадьків вони не зреагували, думаючи, що ввійшла Ніна. І коли комісар, одірвавшись поцілунком, розкошуючи подивився в очі Мархви та й знов припав губами до її вуст,— Мархвина ліва рука поволі обвила стан комісарів. І Нерадько гукнув:

— Схаменіться, товаришу комісаре! Другі півні заспівали і Скакун прийшов із того світа вас зарізати!

І зараз же на млі ока він зрозумів, що Тюрин згубив відчуття живого тіла дівчини і перелетів у той настрій, який опановує тигра, коли він побачить людину... Той настрій, що кидає звіра раптово і нагло у смертельний кид на безтурботну від незнання людину. І через те ще мить і хлопець усадив колодач по ручку у білий лівий бік комісарів. І той мовчки, без жодного стогону та звуку, повільно почав осідати вниз, зсовуючися грудьми з Мархвиних грудей і тягнучи лівою рукою підтичку Мархвиної сорочки. Коли дівчина це почула і збагнула сподіяне, то несамовито галаснула на всю хату:

— Рятуйте... Ря...

Але саме тут комісар упав коло полу додолу і страшно голосно стукнув ручкою колодача об діл, бо Нерадько так і лишив ніж у тілі. І цей стук рішуче і могутньо, зупинив Мархвин крик. А хлопець, відступивши кілька кроків від білої мовчазної людської фігури, що лежала навзнак долі, головою досягаючи ніжки стола, аж тепер зашепотів до Мархви, що, відкотившись до стіни та у півзведеній вистаті біліючи, німіла:

— Цитьте і не писніть: я зараз покличу ту, що вас врятує!

І рушив до дверей. Крок був дужий і певний за всі часи хлопцевого поневіряння...

Він відчув, що вбив, хоч і не по-лицарськи, ззаду, але так само вбив, як і комуністи убивали непокірну Україну: зброєю — неозброєну; наїдені і напитені — голодну і холодну... Одягнені і вишнуровані — обідрану і полатану... Убивали без питань і попереджень як дичину... І одчинивши двері спитався:

— Ніно, чи сінешні двері заперті?

— Заперті,— озвалася дівчина.

— Ану, ще спробуй,— наполегливо проказав Нерадько.

І Ніна заклацавши ключем знов озвалася:

— Та заперті, я ж вам казала...

— Ну, то йди в хату!

І тепер вони вже стали посеред хати і Нерадько проказав, але так, щоб слова могли відповідно вплинути і на Мархву:

— Дивися, дитино. Оце лежить уже мертвий чекіст. Він застрелив твого батька і твою матір загнав на той світ. Чи ти будеш зі мною тікати тим автомобілем, який стоїть на вулиці?.. Я тракторами добре правив, поправлю добре і автомобілем.

І Ніна, не вагаючись, відповіла:

— Тікатиму.

— Добре, дитино. Одягайся у своє, що маєш, та швидше.

— У мене немає у що одягатися. Я вже можу тікати.

— А ви, чи ви згодні з нами тікати? — звернувся він вже до Мархви:

— Я скину свій одяг і ви у нього вдягнетесь. А я вже вберуся в комісарову одежу.

І Мархва відповіла: "Коли вони звели до погибелі Кошеликів, і Клунків, і Шиянів за те тільки, що ви у одного з них переночували, то вони мене закопають живою в землю..."

— І Скакуна, якого ви спасли від мотузки, убив оцей, що лежить, за те, що я переночував у Шиянів...— додав Нерадько.— Добре, переодягайтеся...

І він підійшовши до лави почав роздягатися. І скинувши штани і свитку з поясом додав до них і Мархвину спідницю, що лежала долі, коло лави, і кинув на піл до дівчини:

— Тут ваша спідниця.

— Вона мені не потрібна.

— Значить ви рішили бути і зі мною без спідниці так, як були з комісаром? — уїдливо чогось озвався Нерадько. А вона:

"Ви ж мені самі сказали переодягнутися у вашу одежу. А коли не хочете брати, то я не злякаюся смерти у тім селі, де і мої батьки полягли".

Нерадько саме другого чобота комісарового надівав, як почув ті Мархвині слова і вони його вдарили в душу несказанно болючою силою розпуки, аж у його жилах, здавалося, перестала пульсувати кров. Така розпука з’являється раптово тільки у тієї людини, яка опинившись у небезпечній ситуації усвідомлює, що втратила несподівано право на власну волю і віддається дикому випадкові так само, як і мертва людина: чи її витягнуть за ноги, чи за руки з хати, чи може і винесуть. І разом з тим у Нерадьковій свідомості мигнула гарячим полум’ям вся нечувано страшна ситуація. І він ніби аж забув, що говорила Мархва, і тепер шепотів:

— Мархво... Нам треба якомога швидше звідціля виїхати, бо всім нам тут загрожує смерть, навіть Ніні... Швидше переодягайтеся... А ти, Ніно, візьми якусь хустку та зав’яжи в неї млинці і сало. Сало висип у млинці, а пляшку оту візьми...

— А хрін взяти? — спиталася дівчина.

— А де ж він?

— Та ось під мисником за шапликом...

— Та ну його к чорту!

Але вмішалася Мархва і змінила становище з Ніною:

— Не зачіпай нічого, я через хвилину сама все зроблю.

І мигнуло кілька часу: чи хвилина чи дві, чи єдина мить, і Нерадько вже у Тюринових штанях і в чоботях, і в його гімнастьорці та в мундирі, підперезавшись тим поясом, на якому висів револьвер, стояв зігнувшись коло вікна і дивився, скільки куль було закладено у боєвий револьверний барабан. Аж підійшла до його Мархва, теж уже вдягнена у Нерадькові штани і в свитку, підперезану зеленим поясом, і в черевиках, і в його брилі, і швиденько заговорила:

— Ось уже на столі все зв’язане в один вузел. Тут млинці, сало і пляшка. Будемо йти?

Нерадько випростався:

— Як? Так як оце? Та ваші ж коси у бриль не потовпляться... Давайте негайно ножиці та одріжу...

І Мархва кинулася до шуфляди в столі, і витягаючи відтіля ножиці, говорила:

— Тільки... я вам не дам обрізувати кіс... Я ще не покритка, щоб це робив парубок. Ніно, іди мерщій сюди, на лаву...

Ніна одним духом була вже на лаві і одрізувала Мархві косу. А одрізавши віддала ножиці хазяйці, а сама стала вбік. Мархва зітхнувши упхнула коси за свитку в пазуху, а ножиці тихенько поклала на стіл. Нерадько ж тимчасом перевернувши Тюрина ниць, дістав у печі в порожню миску попелу і попрохав:

— Мархво, будь ласка, ізстружіть сапою чи ножем ту кров, що набігла, і землю вкиньте сюди в піч... Її там трошки натекло. А я ось цим попелом засиплю рану... І після цього віднесемо його у авто і в лісі, десь над Чигиринським шляхом укинемо в кручу... А ти, Ніно, бери вузел і разом вийдемо, і за нами запреш сінешні двері і мені віддаси ключ...

Останні події відбувалися в хаті єдиним стукотом живих сердець і тривожним подихом людських душ, уже викреслених долею із списків совєтського житія. Ще одна напруга... Ще і ще... і вже авто без гуку у ріжок рушило помалу з хутора на широкий шлях... У передку сидів Нерадько коло керма, а між ним і Мархвою була Ніна, дивезно напружена, з очима, сповненими мрійного вогню, що вилітав з її маленької душі і товпився чудовим світлом під прекрасними дитячими бровами. По ньому можна було догадуватися, що вона нічого не почуває, всім єством віддавшись пориву очей з великим вогнем маленької душі.. А там, на сидінні, у них іззаду їхав мертвий кат, лежачи і вкрившись своєю шинелею, яка була у авті... Коли страшний поїзд опинився на шляху, Ніна трохи відхиливши голову вбік і дивлячись на Нерадька прошепотіла вголос з безмежною дитячою втіхою:

— Ви неначе гетьманенко.

Він подивився на неї здивовано:

— Який гетьманенко?

— А той, що їздив свататися у чуже царство...

І Нерадько, тепер уже пильніший і здивованіший, оглянув маленьку супутницю і дуже поважно відповів:

— Це, мабуть, ти говориш про сина Богдана Хмельницького? Хто тобі про нього казав?

— А мати під церквою.

— Нінко, всі ми його діти...