План до двору - Осьмачка Тодось

Придивився... Справді це був комісар, ніби аж розкошуючи в чеканні. Збоку вікна над тією лавою, на якій спав Нерадько з Кобзарем у головах, висів Тюринів мундир, а на ньому картуз форми Гепеви. Нерадькові перехопила горло чуттєва спазма жаху, коли він згадав обставини, за яких він збувся "Кобзаря".

На столі перед комісаром було півмиски пряженого сала, а коло миски стояла закубрена пляшка з жовтим ярликом і червонуватою рідиною. Нерадько' силкувався доглянути, чи в хаті немає шофера. І коли переконався, що немає, став прислухатися до розмов. Але після деякого часу слухання рішив, що в хаті дія одбувається мовчки. Комісар, на ріжку стола сидячи і ледве помітно усміхаючись, дивився собі на пальці лівої руки, а Мархва тільки в сорочці та в спідниці пекла млинці, не зважаючи на гостя. Коса в неї лягала через усю спину і звисала через крижі до колін. І разок намиста висів із шиї, одсвічуючи червоний блиск вогню із печі. Вона була схилена під комин. Нерадькові запекло в душу. І дика хвиля ненависти хлюпнула з грудей у голову:

То це у їх злагода? А він же про Мархву не раз згадував у тітки Лепестини, але тримався так, неначе він давно вже за неї забув і забув свій арешт. Ні, він її ніколи не згадував. Він її тільки носив у своєму єстві, немов якусь заразу в своїй крові, яка мала через певний період виявитися. І ось тепер, оце біля вікна ця зараза виявилася. Так, тільки її, тільки цю дівчину він хотів мати своєю. А тепер, як вона його не буде, то не буде ж вона в обіймах і цього нахрапного бандита!

"Боже, і що то за серце у тих людей: аби тільки лишитися живою або живим, то вони забувають найбільші душогубства, вчинені над рідними, над знайомими і над всіма односельцями. Ні, голуб’ята, годі. І я жити не буду, але й вам укорочу віку",— вирвалося у нього крізь зуби сичання. І швидко звівшись із своєї вистаті і глянувши на автомобіль, криво усміхнувся і котячим скоком рушив затінками до Ніни. Дівчина сиділа на бадиллі так, як і сиділа, неначе непорушний маленький факір.

— Ніно, а хіба ти не знаєш, де саме росте хрін, що сидиш і не шукаєш?

— Я знаю, що він у нас ріс щороку, якраз на цьому місці, де я сидю, тільки що зараз я вже забула, як його шукати-и-и...— одповіла вона, так ніби лагодилася знов плакати.

— Ну, тихше, дівчино. Коли він тут ріс, то ми його зараз знайдемо. А дай сюди свій ніж.

Ніна подала. І Нерадько зараз же штурхнув ним у землю і вгородив по саму ручку. Вивернув землю, серед якої блиснув до місяця, ніби корінь якогось дерева, довгий хвіст хрону. Ще раз, і ще раз, і вже було викопано аж три добрі окоренки його. І збивши тупим боком ножа на хроні землю, подав Ніні, говорячи:

— Ніно, люба дитино! І ти сирітка, бо твойого батька вбили, і я жду смерті від отого, що сидить у хаті. Візьми ж оцей хрін, та послухай мене, люба дитино... Неси його в хату... І коли Мархва буде готувати, то ти вилізь на піч і сиди там... Тільки не дурно сиди, а датися на причілкове вікно... Там є прогалина, незакрита хусткою... Ось ти і дивися у ту прогалину. І що б у хаті не робилося, ти не зважай, а дивися у ту прогалинку. І тільки помітиш мою приставлену пучку до найвищої шибки... Чуєш, пучку?!!

— Чую,— відповіла дівчинка, незвичайно напруженим, але вже не плаксивим голосом.

— Ото ж, тільки помітиш, зараз же скакай із печі і звали з карнизки каганець. І почни плакати, що ти хочеш на двір і що звалила каганець не хотячи. Чуєш, Ніно?

— Чую,— знов відповіла незвичайно напруженим голосом і повна урочистої уваги дитина.

— Зроби ж все так, як я кажу, і конче іди на двір після цього... Ну, неси ж хрін і пам’ятай і про свого батька, і про те, що треба зробити.

Ніна встала і, взявши одну хронину у ліву руку, а інші дві у праву і не звертаючи уваги на Нсрадька, стукнула хрін об хрін так, як це роблять дорослі з буряками, копаючи чи на борщ, чи в полі. А потім, рушивши в хату, сказала, не оглядаючися:

— Я геть усе зроблю, що ви казали. Тільки аби щось путнього вийшло.

І поміж вишеньками тим самим слідом, що йшов і Нерадько, швиденько почимчикувала до порогу, вскочила в сіни, зачинивши за собою двері. Нерадько стояв тримаючи колодач в руці і дивувався з останніх Нінчиних слів. Вони для нього прозвучали такою діловитістю і таким досвідом, яких йому не доводилося чути від жодної дитини при всіх його життєвих злигоднях. І він, зітхнувши, помаленьку і навшпиньках вже поза хатою підійшов знов до причілкового вікна.

Тут тіні були густі і від цього вишеньки здавалися ще непорушніші своїми гілляками і неопалим листом. Почувалася і в нічних річах якась таємнича напруга. Хлопець сів зручно і став дивитися в щілину між луткою і хусткою. Серце в нього стукало схвильовано і в висках шуміла ніби аж дзвонячи гаряча луна. Він був неспокійний. Але все чув і жодне слово не проскочило проз вуха. Коло Мархви вже не було млинців, вони були на столі при розкубреній пляшці. А хазяйка підмітала солому біля підпіччя, а Ніна на печі, у самім запічку, блищала очима до вікон. Світло з каганця робило коло неї такі тіні, що, здавалося, там жодної людської істоти нема, тільки світять двоє очей із стіни, засвічені тим самим дивом, яке колись і вавилонському цареві на стіні засвітило:

"Мене, текел, фарес..." А Тюрин, обпершись спиною об стіл і витягши насередину хати ноги, говорив:

— Хазяйко, кидай підмітати, я жду. Пора вечеряти!

— То вечеряйте... Хіба я вам не даю,— відповіла, не розгинаючись, Мархва.

— Що значить, не даю? — озвався з притиском комісар.— Я приїхав до тебе в гості, і ти мусиш зі мною коло столу сидіти, бо так, як ти робиш, то це тільки ображає мене. Та й чи можна вважати ту особу розумною людиною, яка дозволяє себе ображати?

Мархва випросталася і, тримаючи віник у правій руці, завважила:

— Такої пори та ще при завішених вікнах якби я з вами сиділа, то це б виходило, що я або ваша полюбовниця, або ваша жінка... Сидіть самі. Я наготовляла і не ображалася, не ображайтеся і ви!

— Дівчино, коли ти в хаті маєш завішені вікна і чоловік молодий сидить у тебе коло столу, а ти таке говориш, як зараз, то це стати похожою на ту дурну колгоспницю, що мала від бригадира великий живіт і хотіла обманути людей і говорила: "Мене щось проти середи вкусило і за два дні отаке не в мою міру нагнало..."

— Як вам не совісно таке говорити тоді, коли ви самі позавішували вікна і заставили мене пражити сало і пекти млинці. У мене в душі холоне...

І повернулася до дверей... Та комісар в одну мить випередив Мархву і став між нею і дверима і, замкнувши двері, взяв ключ у кишеню і, усміхаючись переможно, мовчки дивився на неї...

А Нерадько за вікном напружено слідкуючи за ними прошептав:

— Ах, ти, собачої душі вішальник, то ти і в церкві не був, а просто зайшов у пустку, і тут оце так чекаєш других півнів? — І зараз же схаменувся і чогось оглянувся до авта та й подумав: "Не дай Боже, почує хтось", і перевівши погляд на піч і зустрівши там великі, сповнені недитячої сили очі, знов став слідкувати за незвичайною парою. І нарешті він почув Мархвин голос:

— А що тепер буде? — "Що, питаєшся? Ти матимеш од мене щось дуже, дуже гарне. Тебе совєтська влада нагородила за одно, а я свій дар складу за те, що ти мене, людину, врятувала, а не комісара..."

І він підняв ліву руку перед Мархвині очі і в нього на мізинці блиснули два золоті перстені: один із зеленою іскрою, а другий з такою, якою блищить стигла ягода перед обідньою порою проти сонця. І він зняв перстень із зеленою іскрою і на якусь мить затримав перед очима Мархви. Вона дивилася на нього з невимушеною цікавістю. Здавалося, забула навіть, про що ішла раніше розмова. І комісар, скориставшися із цього і легенько взявши лівою рукою її праву і трошки піднявши почав надівати свій перстень їй на середній палець. Вона, не протестувала, дивилася. Тільки аж тоді, коли комісарова рука обняла її стан і притулила її правим персом до лівої половини його грудей, вона повернула голову до того місця дверей, де був ключ, і вимовила:

— Подарунок даєте, а ключ у кишені держите?

— А ти пам’ятаєш?.. На, дивися, я не боюся, що ти втечеш.

І він лівою рукою, тримаючи дівчину за стан, правою витяг з кишені ключ і положив на припічку, а потім нею ж підхопив Мархву за плечі і влип поцілунком у губи. Дівчина якусь мить була нерухома в його поцілунку, а потім... Це вже жіночий секрет, що вони у критичний момент роблять, щоб вирватися з обіймів.. А потім юна враз рвонулася і плигнула на лежанку. Комісар тільки встиг ухопити її за спідницю, яка і лишилася в його руках, а Мархва в одній сорочці з білого полотна, на якій рябіли мережки із рукавів і з підтички, опинилася в кутку на лежанці, аж стелі головою досягла, і, вхопивши на печі качалку, крикнула:

— У-у катюго! Не діждеш, щоб я з тобою ночувала. Спробуй тільки полізти, то так насторч качалкою садикну, що будеш до ранку випльовувати в помийницю зуби! На твою кістку, та вдавися нею!

І вона здерла з пальця перстень і шпурнула ним на нього. Перстень ударився об його голову і брязнувши потім об вікно, заскакав до порога і там затих.

Нерадькові забило дух: він згадав кільце від ярма, яким шпурнуло видовище дідове Гатаящине.

А комісар тим часом замість того, щоб Мархві у відповідь говорити, моментально зробив два кроки назад і випустив з рук Мархвину спідницю додолу і потім сівши на лаву, почав швиденько роззуватися. Скинув один чобіт, потім другий. І розмотавши онучі на ногах поклав їх на чоботи тай став роздягатися. Гімнастьорку поклав на лаві під тією одежею, що вже висіла. А штани з револьвером на неї зверху. І опинившися тільки у спідній сорочці та у підштанках, зупинився посеред хати і, заклавши руки за спину, засміявся до дівчини, глянувши на лежанку. Сміх був обладника і переможця.

Якби він у відповідь залаявся, якби він витяг револьвер і сказав Мархві: "Злазь, ти арештована",— то бідна дівчина не так би була вражена, як зараз. Вона просто була загіпнотизована несподіваним обертом справи, і видно забула, що в неї в руці і качалка є. І коли він заговорив, то вона так само була нерухома, як і перед тим. Та й невідомо чи вона чула говорене:

— Ну, Мархво, дякую тобі за несподівану щирість... Дякую, що ти виявила на мене так само гнів, як виявляють розгнівані жінки на своїх чоловіків, над якими вони відчули і відчувають свою владу...