План до двору - Осьмачка Тодось

І тепер він втопився... І все винен він... Тюрін винен, а виходить по всьому, що це я винен... І де ти другу таку особу знайдеш, щоб усі злочини, які Тюрін наробив, лежали на совісті цієї другої особи, а він щоб був чистим голубом, а ця особа злочинцем?!!

— Ну вже наказав, хто його зна й чого і для чого? Найшов голуба! Та хоч би ти і всі твої колеги щодня убивали чи доводили до смерти по одному куркулеві, то й товариш Тюрін ніколи не здаватиметься стороннім людям святим. І завжди буде своєю голубиністю чорніший від чорта, осмаленого пекельним вогнем... І що це на тебе найшло?.. Бери он там у мисці свіжі вареники та з’їж та їдь у поле до роботи. Це важніше від твоїх стосунків із районним комісаром. І він підлягає парткому...

І повернувшися від чоловіка, стала вкладати сир у вареницю. А він, неначе торкнутий гарячим у незав’язану виразку, аж ойкнув від обурення:

— Та ти ж розумієш, що селянин утопився! І що я покинув їх усіх з районним комісаром у колгоспній конторі через те, що серце не витримало! Що я мусів це зробити, аби врятувати якусь незалежність своєї думки... Я просто їх покинув, щоб не виконувати волі Тюріна... Щоб хоч раз він наткнувся на мою твердість і на мою рішучість...

— Ну, ну, вже цього то я від тебе не сподівалася! — поволі знов від своєї роботи повернулася Хахловша:

— І це ти справді зробив через оці причини?

— Та кажу ж тобі, а не якомусь глушманові. Ти ж чуєш, що в душі у мене все кипить і що мені зараз не до брехні, або якогось мерзенного боягузкання... Я страждаю!

Не знаю, що сказала б на це жінка своєму чоловікові, якби їх розмови не перервав стукіт у двері... Від нього вони обоє аж здригнули, і не зразу у їх вийшло звичайне у таких випадках слово дозволу, а тільки тоді Хахловша його сказала, коли самі двері відчинилися і за порогом показалася постать Тюріна, зігнута чемною усмішкою і чемними словами:

— Чи можна до вас?

— Будь ласка, ідіть, ідіть! — пролунало ніби спокійно з хазяйчиних уст.

Тюрін переступив поріг і з тією чемною усмішкою, звернувся до хазяйки:

— Ви мені вибачте... що я візьму вашого чоловіка в його кабінет на кілька хвилин.

Але сам Єшка Хахлов, не зважаючи на те, що непроханий гість звернувся до господині, а не до нього, схвильовано і трохи ненатурально піднятим голосом вимовив:

— Товаришу комісаре... Я до ваших послуг буду готовий тільки через годину.

— Дуже радий... Дуже радий. Тільки шкода, що ви забуваєте про те, що я ще начальник балаклейської районної гепеви. І ви напевно прекрасно знаєте, які права дала партія цій організації... І повірте, товаришу Хахлов, що я вас більше п’яти хвилин не затримаю",— твердо підкреслив своє бажання Тюрін.

І Хахловша, вже не ліплячи вареників, дивилася на комісара схвильованими очима, і чекала, щоб умішатися в розмову. І коли ця нагода трапилася, вона продиктувала чоловікові:

— Я ж тобі казала, що обід буде готовий через годину... А ти не дочув і, мабуть, думав, що обід кінчиться через годину...— І, повернувшись до комісара, попрохала:

— Товаришу комісаре, це я винна, що він вас так зустрів. У нього в голові, видно, отой випадок із селянином, що, кажуть, втопився. І, ви лишайтесь в нас і разом пообідаємо і за обідом розв’яжете свої справи. Запрошую вас і від себе, і від свого чоловіка...

Тюрін подивився на неї всерозуміючим поглядом і вимовив заспокоююче:

— Бачите, шановна товаришко. Сьогодні ваш чоловік повівся в конторі як непримиренний ворог куркулячого класу і я прийшов йому висловити співчуття та й годі... Ну, іще там дещо сказати. І ви вже мені вибачте, я на кілька хвилин візьму вашого чоловіка в його кабінет...

— О, прошу, прошу... Він завжди мені говорить, що ваші розмови його активізують надзвичайно.

І Єшка Хахлов уже відчиняв двері, а за ним ішов Тюрін. В кабінеті комісар, не сідаючи на запрошення, і цим не давши сісти Хахлову, почав з приємною усмішкою:

— Я ще раз зазначаю, що на мене ви справили прекрасне враження сьогодні в конторі... Дай, Боже, такої непримиренності у всіх партійців до куркулів, то в нас все буде на мазі... Але я через кілька хвилин поспішаю назад у Балаклею... Ви, звичайно, не забули про те, що я казав, аби Кужелівну завтра перевезти у подаровану хату. Але я забув вам додати, що треба перед тим зробити. Ті двері, що до сіней і до хати — викиньте... Пошліть плотників і вставте нові... І щоб вони були із осередніми замками. До кожного замка зробіть по два ключі. І ніяких гачків до дверей не чіпляти... Замки робити доручіте певному слюсарові. І щоб він зробив у кожному за лису дві дірки в такому становищі, як ото на карті фігури королів чи дам. Аби виходило так: коли в одній— дірці стримить ключ, то щоб другим ключем і в другу дірку можна було відперти двері. Розумієте? І одну пару ключів віддати їй, а другу пару мені віддасте; коли я приїду. А їй треба сказати, що то тепер така мода робити замки. Далі, коли вона схоче взяти з собою маленьку Шиянівну, то нехай бере. Нехай ця дівчина призвичаюється змалку до майбутньої ролі... Оце і все. Дуже прохаю не забути. Бувайте здорові!"

І махнувши вийшов з кабінету і щось сказав у кухні і хазяйці. Цього Єшка Хахлов не чув. Він стояв посеред свого кабінету ошелешений. І нарешті, отямившись, підійшов до вікна, і відчинивши, його і вихилившись на двір, побув так, мабуть, хвилин зо дві і гукнув:

— Секлето, Секлето! Чи комісар поїхав у поле чи в село?

— У поле,— почулася відповідь.

А потім Єшка Хахлов оглянувшися навколо швидко спитав:

— А куди ж це дівся мій кінь?

— Побіг до конюшні..— знов почувся Секлетин голос.

— Побіжи мерщій і ти туди та приведи його сюди. А якщо боїшся, то нехай котрийсь з конюхів приведе. Чуєш? Та швидше.

І зачинив вікно. А потім підійшов до шафи і витяг відти нову червоноармійську одежу і почепив на стілець. І через кілька хвилин він уже був одягнений і заглядав у дзеркало мимрячи:

— Паскудно, що не голений... А бритва як на зло десь пропала. Учора голився в садку і забув, і тепер чорт його зна, де вона... Що ж, буду й неголений...

А коли почулося клацання коліс бігунки, голова колгоспу у червоноармійській одежі пішов у кухню, де жінка доводила краю клопоту коло обіду. Побачивши чоловіка, вона здивовано спиталася:

— Що це з тобою? Почекай, зараз обідатимеш.

— Мені не до обіду. Їду в район, у партком. Бо далі вже терпіти поведінку цієї людини я не маю сили.

— Та пообідай, прошу я тебе. Із гарячої голови нічого пертися в холодну воду. Подумай, що ти робиш!

— Маша, слухав я вже не тільки його, а й тебе... Раз у раз ти мене збивала. І зараз хочеш збити мій намір... Якби ти почула, що він верзе, що робить, то ти сама не витримала б... Він уже хоче мене переробити з голови колгоспу на бандура коло його бардака. Це ж.. Слів немає до назви... Подумай, так Далі не можна. Я у парткомі прохатиму, аби мене перевели звідси у другий колгосп. Або назад у Росію нехай відправлять, аби тільки не терпіти цього Юду!

— Почекай хвилину. Сідай до столу та розкажи до ладу, бо з поспіху щось може вийти непоправиме. А в нас же є обов’язки і до дитини... Чи як ти думаєш?

— Годі, ніякими обов’язками уже мене не спиниш... Я не маю спокою. Я хочу мати рівновагу в душі. Що мені до всього, коли я ввесь час себе почуваю у якомусь ятері, у якім безнастанно борсаюся і не вирвуся на простір, щоб дати собі волю. До побачення, Маша! Баритися там не буду!

І швиденько вийшов із хати. За ним услід вибігла його жінка, але він, почуваючи, що за ним спішать, ще швидше напружився і, скочивши на бігунку, ударив коня батогом... І вже летів на балаклейський шлях... А його жінка, зробивши за бігункою кілька кроків і зупинившися, дивилася вслід, поки він не зник за селом... А потім гірко вимовивши:

"От лиха година, неначе з прив’язу зірвався",— повернулася і пішла помалу в хату.

Хахлов свого коня не стримував і тоді, коли він виїхав на шлях між луками і Ташлицьким полем. Кінь біг, але їздець тримаючи віжки в руках почав поволі розглядати поле і луки. І так само, як і в полі, вже не видно було ніде ні кіп, ні скирт немолочених, так і в луках сіно було скошене і звезене в колгосп, і осінню пустку заповняла тільки річка, що бігла серединою луків, та верби тоненькі понад річкою... Але той лист, який опадав із вербичок і чіплявся під ними за лопуцьки скошеної трави, і той, що падав у річечку і плив разом з її хвилями, додавали сумного настрою всьому осінньому простору.

Хахлов знов торкнув батогом коня і почав швидко наближатися до хутора, який так стояв, що його видно було і не видно. Цьому сприяла та одна височезна тополя, що над ним на бугрі бовваніла. Вона була першою в картині. І око, її вловивши, уже не зважало на другорядне. Тепер у неї все листя було золоте і, тільки дякуючи останньому тижневі, в якому жодного дня не було вітряного, позолочений лист не спав з тополі. А той, що раніше спав, не був розвіяний і лежав коло самого її стовбура золотим килимком. А по боках дерева і над ним жахтіло пусткою і далеким холодом безхмарне осіннє небо.

І Хахлов натяг віжки, і кінь став помалу йти. В людини серце відчувало самоту і невблаганну безпорадність серед природи. І в нього мигнула думка, що небезпечно людині відриватися від тієї людини, до якої звикають, навіть на недовгий час. І як то мудро серед безмежного світу той розум, що пустив на світ людину, дав їй і пару, і клопіт, аби не почувати жаху пустельності серед природи. І піддавшись цьому настрою Хахлов не зоглядівся, як його бігунка порівнялася з хутором, і він зиркнув у двір. І що за диво? З криниці тягне воду той самий чоловік чи парубок, якого міліція шукає і через якого знищено родину Шиянів, і взагалі на все село упало страшно багато клопоту. Придивився. Він. Той самий. Хахлов добре його пам’ятає, бо бачив на авті коло колгоспної комори...

Добра штука! І він швидко знов ударив коня і кінь пішов тюпака проз хутір. І коли голова Попівського колгоспу оглянувся, то ззаду виднів лише вершок тополі, а все інше затулило поле горбом. Кінь став. Їздець його не гонив, їздець почав нерішучо оглядатися на боки; і нікого не помітивши, крім села Санджарівки в долині, якось винувато потяг за ліву возжину коняку, і той повернув назад у напрямку до Попівки...