Щедрий вечір - Стельмах Михайло

В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.

— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.

-Хочу!

— Тодi вiзьмемо лiворуч.

Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.

— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.

— Ой, гарно як! — щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, — I де її стiльки взялося?

— Де? — задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. — Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата — у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:

— I ви, значиться, приїхали ламати калину?

— А ви її ламаєте?

— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

— Простуду лiкуєте нею?

— Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi — навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":

— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.

— Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!

— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. — За що менi така сiпанина?

— Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

— Маю.

— Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!

— А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?

— Хiба ж не видно?!

— Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?

— З Вiнницi.

— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловiк. — Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. — Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...

Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу — i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.

— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

— Не замерз.

— Все одно трохи пробiжiмося.

I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.

Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.

З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п'ястуком.

— Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.

— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.

— Спасибi, — невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:

— Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?

— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.

— Випишiть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:

— Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.

— Чого ранувато? — бурмочу собi пiд нiс. — Я дуже люблю читати п'єси.

— Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.

— А в них срiлянина є?

— Що-що? — округлюються сiрi очi вчителя.

— Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?

— Ага! — зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. — Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, — тодi ще наче й пороху не було.

— То я вiзьму її, — люблю, коли б'ються, — нiяково виправдуюсь перед учителем.

— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.

— Згода.

— Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.

— Можна й цю, — беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;

— Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.

— Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...

Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.

— Михайлику, очi попсуєш! — гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.

I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на весь вечiр.

— Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... — жебонить жiночий голос.

А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:

Щедрик, щедрик, щедрiвочка,

Прилетiла ластiвочка...

Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:

— Любо, не застуди голос!

Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.

— Михайлику, пирiжка хочеш? — висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.

— А я тобi калини привiз, бери.

— Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.

— Коли теплий, то що ж... — напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:

— Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!

— I щось уловили?

— Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска — як срiбнi карбованцi.

I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

— Мар'яно!

— Ой! Михайлику! — сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: — Це ти?

— Авжеж, Мар'яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.

— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

— Справді?

— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

— Та головую.

— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:

— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

— Та... таке й скажете, — засоромилася Мар'яна.

— Говори, говори.

— Зове ж... коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

— Хлопчик... — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!

— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!

— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

Щедрий вечiр, добрий вечiр,

Добрим людям на весь вечiр...