Щедрий вечір - Стельмах Михайло

А за вiкнами крекче мороз i посвистує вiтер, вiн торгає приморожене гiлля грушi i видобуває з неї то стогiн, то срiбний передзвiн. Оце б i грушу можна було б вставити у п'єсу, i кулеметникiв бiля неї, а в гiлля грушi вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

— Сьогоднi наш батько з якогось дива аж гуде всерединi, — несе йому посмiшку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матiр:

— Скоро i ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тiятру. Вiд одного слова про театр я нашорошив вуха, прирiс до печi, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радiсть, чи насмiшка виб'ються на ньому?

— Знову якийсь тiятр приїжджає до нас? — прядучи пряжу, допитується мати.

— Не приїжджає, а он увесь тiятр вилежується на печi, — тато знову зиркнув на мене. — Оце ж написало воно якусь п'єсу, i її поставлять у школi. Ото буде кумедiя!

Я ще бiльше вростаю в пiч, радiсть i острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

— I чого б я ото пiдсмiювалась над своєю дитиною, коли воно собi щось грамузляє.

— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твiй халамидник писателем стає. I хто нам тодi корову пастиме?

— Ти хоч толком, без насмiшок скажи: що про нього вчителька говорила?

— Ото ж i говорила: школа поставить його п'єсу, цiна квитка буде п'ять копiйок, а чи пустять нас iз тобою на дурницю — посовiстився спитати. Як, сину, пустять батькiв твоїх?

— Як трохи притримаєте свої насмiшки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа. Мати враз накрила батька мокрим рядном:

— Тепер, здається, i в тебе, i в Миколи язики однаковiсiньке мелють.

— Уже й ти не вiриш чоловiковi, а вiн принiс тобi чистiсiньку правду, навiть слова не закаламутив.

— Тату, i справдi вчителька сказала, що... того, поставлять? — забринiв надiєю мiй голос.

— Та, певне, поставлять. Сьогоднi всi учителi прочитали твоє мазюкання, щось пiдчикрижили в ньому, а щось дописали i зiйшлись на тому, що нашому селу нiяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досi, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмiшкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас iз мамою в тiятри?

— Ой таточку!.. — Неймовiрнi сподiвання, неймовiрнi надiї залiтають у мою душу i ведуть до того дня, про який i радiсно i страшно подумати.

— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справдi з нас щось буде?

А в цей час надворi обiзвався Рябко, задеренчав засув на хвiртцi, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на вирiст, кирею. Чоловiк обтрусився, обмiв з чобiт снiг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

— О, i ви знаєте, — скривився я.

— Усе село знає. У нас iз кашлем i п'єсою не втаїшся. Оце ж i прийшов до тебе: чи не виставив там на смiх людям дядька Миколу, бо що тодi скаже Ликерiя?

Ми всi починаємо смiятись, а в менi жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось iз дядькових смiховин. Ось вiн розправив свої гетьманськi вусища i вже серйозно запитує батька:

— Панасе, хочеш на щедрий вечiр роздобути свiженької риби?

— Як це — роздобути? — недовiрливо косує на нього батько. — У водi чи в крамницi?

— На дурничку! У водi з-пiд криги.

— Чого ж про цю дурничку Володимировi не сказав? — пiдсмiюється тато.

— Та вiн мене вже за кури грiхоплутом обзиває, а сам таке має грiшне око, що всю рибу перелякає — на дно пiде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то вiн сказав: у Щедровiй тепер наловлюють цiлi мiшки риби. Треба й нам гайнути.

— Скiльки ж береш iз собою мiшкiв?

— Чотири i торбу про запас, — не моргнувши оком, вiдповiв дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

— Чого ж так мало?

— Шкода всi мiшки обслинювати рибою. Що в мiшки не вберемо — на сани вкинемо, — навiть не посмiхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?

— Можна й поїхати, — погодився тато, — Готуй, жiнко, мiшки!

— I на рибу, i на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки i чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мiшок, привiз мерзлих додому, кинув пiд лаву, а сам лiг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерiя на лежанку прямо з чобiтьми, в руках держить каганець i кричить не своїм голосом:

"Що там у тебе? Ой, подивись на долiвку, — аж тiпається вона, — хтось вужiв повну хату напустив!"

Глянув, а по долiвцi мої в'юни повзають, — чисто усi порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусiдiв, бо Ликерiя зi страху й дивитись не захотiла на них, i дома ночувати побоялась. Через цих в'юнiв мало любовi не позбувся.

Ми всi смiємося, а дядько Микола вплiтає руку в свої гетьманськi вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

— Тату, вiзьмiть i мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить менi казкою.

— Обiйдемось без тебе, — вiдмахнувся тато рукою.

— Вiзьмiть, таточку.

— Там треба цiлий день вибути на морозi, а вiн i в кiсточки твої забереться.

— А на ковзанцi я ж вибуваю цiлий день! Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

— Що нам робити з ним? Може, вiзьмемо, бо воно ж таке невiдчепне.

— Хай привчається до всякого дiлечка.

— Бiжи ж вiзьми свiжої соломи на устiлки! — гримнув тато.

Мене з печi як вiтром здуло, — босонiж вскакую в чоботи, вилiтаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось пiдходить до хвiртки i смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

— А хто там?! — гукаю баском.

— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?

— Ой, заходьте, дядьку Себастiяне! — Я пiдбiгаю до хвiртки, вiдчиняю її i помiж стовпами клунi веду голову комнезаму до хатини.

— От хто нам про мiжнародностi i внутреностi розкаже! — весело вiтає гостя дядько Микола.

— Про вашi внутреностi вам лiкар розкаже, — смiється дядько Себастiян.

— То я на однi мiжнародностi згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого i свого доточили.

— А як же без приросту обiйтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобi теж, то й на язицi повинно, бо iнакше зноситься вiн, як сатинова латка.

— Ваш навряд чи зноситься — не тi ковалi його кували, — дядько Себастiян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобi, Панасе, по твоїй вдачi знайшли молодецьку службу.

— Хто це — ми? — насторожується батько.

— Незамождики i голова повiтвиконкому. Хочемо, щоб ти став лiсником.

— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.

— Як i не хочеш, то мусиш, чоловiче! — каже дядько Себастiян.

— Чого ж це мушу?

— Хiба не бачиш, як лягає пiд сокиру наш лiс? Кожному тепер воля, а лiсам — недоля. Лiсники ж з лiсництва примирилися з лiсокрадством i тiльки дудлять самогон. То ми й вирiшили поставити охоронцiв непитущих i заповзятих. Як ти?

— Не хочу.

— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастiян.

— Ні лiсокрадської сокири, нi обрiза я не боюсь! — блиснули завзяттям батьковi очi. — Спасаюсь рiднi, яка почне тебе клясти до сьомого колiна, i тих папiрцiв, що посиплються до вас на мене.

— А чи знаєш, скiльки на мене тих доносiв сиплеться?! В печi можна було б протопити.

— Коли тобi це подобається, — топи, а я свою пiч не хочу паскудством обiгрiвати.

— Якщо так будемо думати, то через кiлька рокiв доведеться розвалювати печi: нiчим їх буде топити. Загине увесь лiс!

— Ой! — зажурилася мати.

— Громадою просимо, берися за це дiло.

— Пiдводите ви мене пiд лихо, як дерево пiд сокиру, — зiтхнув тато... I недаремно зiтхнув. Немало горя принiс йому i нам оцей зелений спiвучий лiс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...

— То що тобi, Панасе, треба на початок? — повеселiшав дядько Себастiян.

— З десяток хур та десяток завзятцiв, що кулакiв не позичають.

— Нащо так багато?

— Одразу ж вивезу до сiльради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

— Тобi ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?

— Хай не забуває, що в нього є брат, — вiдрiзав тато. — Коли заберу лiс у брата, в рiднi, то всi побачать: нiкому не попущу.

— То й починай з Якова: обклався вiн деревом, наче муром, — погодився дядько Себастiян i зиркнув на пiч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепiвський.

— Завтра? — аж не вiриться менi.

— Атож. Одягайся теплiше.

-Та вiн завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

— Нi, тату, я краще поїду в Майдан-Трепiвський. Там книжки видадуть!

— Як хочеш, дiло хазяйське, — сказав тато.

Я аж загарцював на печi; як везе, то везе! I всi невдачi, i всi дошкульнi прiзвиська, i всi чортики й дулi одлiтають од мене, як луска на вiтрi.

Ще вдосвiта мама наварила гречаних вареникiв, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком i калиною. А завбiльшки були цi вареники, як ущерблений мiсяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усi маминi застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастiяна. А вiн уже запрiг коня у легкокрилi санчата й чекав на мене.

— Чим це ти напакував торбу?

— Варениками — i для вас, i для мене. Покуштуйте.

— А ти куштував?

— Ще нi.

— То, може, почнеш добре дiло з вареникiв? До хати пiдемо чи надворi?

— Надворi, тато кажуть, смачнiше. А де ваш лелека?

— Завiз його майстровi. Скоро дiждемося живих лелек.

— Не так-то й скоро.

— Та вже циган продав кожуха, — смiється дядько Себастiян i пiдхвалює вареники. Вiн свiй тримає в однiй руцi, а я обома, вiн добирається уже до рiжка, а я до середини, i так менi приємно, що дядьковi Себастiяну подобаються нашi вареники, i так менi весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невiдомого села, де найкраща бiблiотека на весь повiт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптанi сiном санки, дядько Себастiян умощується на передку, i ось уже кiнь виносить нас у широкий заснiжений свiт, де у паморозi срiбно туманiють верби, де вiтряки остуджують сонце, а рiчка погойдує переспiлi китицi отого очерету, в якому й досi живуть чиїсь сумнi голоси.

Ми проскакуємо сусiднє село, де живе дiд Корнiй, i пiд'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом.