Щедрий вечір - Стельмах Михайло

А на чому тримається село? На землi i на iндивiдуальнiй пуповинi.

— А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчiв iз села?

— От i ви, натурально, ображаєте свого фiнiнспектора, насмiшеч-ки собi виробляєте. А яке життя фiнiнспектора в перiод непу i непереробленої дрiбновласницької стихiї? Гiрше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, вiн навiть з-пiд гадюки має витягнути копiйку!

— Ти дивись! Здорово сказано! — в голосi невiдомого обiзвалися подив i спiвчуття, а в хатi всi похмурнiли.

— Кого це так розжалоблює мiй пустослов? — смутнiла тiтка Христина.

— Голову повiтвиконкому, — вiдповiв дядько Стратон.

— Ще i йому заб'є баки мiй поштуркач. I як вiн умiє отак прикидатися? — уголос дивується жiнка. — Вiн тiльки вдома стає самим собою, i то не завжди: навiть передi мною, забувшись, ще iнколи лисичить, грає свої ролi.

Усi починають смiятися, а до хати в клубах морозу входять голова повiтвиконкому i Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства i поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє дверi, крадькома дивиться, чи вони залишилися цiлi, й мимоволi зiтхає.

— Добрий вечiр добрим людям, — простуджено вiтається молодий голова, пiдiймає довгi вiї, i на його темному обличчi гарно видiляються сiрi, з дрiмливим туманцем очi. Та якi очi! Напевне, з приiмлених купальських свiтанкiв вбирали вони той дрiмливий туманець, що вигинає вiї, дивує, бентежить i радує людину. — То це ти, Себастiяне, вiдчиняєш фiнансами дверi?

— Як сказано! Як це сказано: вiдчиняєш фiнансами дверi, — пiдростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догiдливих нулi й пiдняв угору вказiвний палець. — О!

— I на кого ти, навiжений, окаєш? —— тихенько запитала тiтка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витрiщився на жiнку, зашипiв, зменшив на своєму обличчi нулi, але одразу ж перебудувався, посмiхнувся i уклiнно звернувся до голови:

— Познайомтесь, Василю Iвановичу, — моя вiрна, благовiрна i предана половина.

— Чи не тю на тебе! — знiяковiла, засоромилась благовiрна половина. — Вже моєму на головi пошиття сивiє, а в головi хрущi хурчать.

— Нiчого собi характеристика! — повеселiшав голова й нацiлив на дядька Себастiяна вiї. — Ти не скажеш, чого це вiд тебе так утiкав чоловiк, що мало п'ят не розгубив?

— Напевне, поспiшав зiбрати свої обручi й клепки, — одразу ж вiдповiв голова комнезаму,

— От бачите, як вiн розмовляє навiть у чиїйсь вищестоящiй присутностi! А при вашiй вiдсутностi вiн хотiв побити мене отим батогом, що з одного кiнця має музику, а з другого — бiль. Розперезався Себастiян, як натуральний анархiст.

— Язик дiамантовий, тiльки слова — жабуриння, — спокiйно обiзвавсь маломовний дядько Стратон.

— Нате й мої штани в жлукто! — позлiшав Юхрим. — Вони тут всi одним мотузочком зв'язанi! А в'їлись у мою iндивiдуальнiсть за те, що я по закону правлю податки, готовi грошi з тих кустарiв, якi займаються не дiлом, а безiдейною i пiдозрiлою фантазiєю.

— Почекай, почекай! Що це за безiдейна i пiдозрiла фантазiя з'явилась у кустарiв? — Василь Iванович пiдкинув угору чорнi навскiснi стрiлки брiв.

Тiтка Христя благально простягла руки до голови повiтвиконкому :

— Та не вiрте губi мого чоловiка, — вона давно з правдою розминулась.

— Мовчи, немiч моя! Тобi й коваль розуму не вкує! — огризнувся Юхрим.

— Весело ви тут живете! — хмикнув Василь Iванович i звернувся до Юхрима: — Розкажи, як ти правиш з фантазiї готовi грошi?

— Отак, щоб не розгулялась вона! — I тицьнув пальцем на Демка Петровича. — Ось перед вами стоїть отой iндивiдум, що може, натурально, зробити з глини миску i горщик, ринку i глечик, макiтру i куманець, кухоль i чарку — все, що потрiбно в хатi пролетарiату i трудовому селянству. А вiн, замiсть реального трудового процесу, кинувся у мечтанiя-фантазiю i лiпить рiзну звiрину, птаство i навiть чортiв з людськими натяками i переживаннями. От я за це чортовиння i прикрутив його податком, за що й постраждав тiлесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарiв од податку. Ось як вiн розумiє i пiдриває фiнансову полiтику першої в свiтi робiтничо-селянської держави.

В очах Василя Iвановича посвiтлiшав дрiмливий туманець.

— Ти чого сваволиш, Себастiяне? Закон є законом i для гончарiв, хоч би що вони виробляли. Хлiбороб платить за землю, гончар за глину.

— Як сказано: хлiбороб платить за землю, гончар за глину! —— У Юхрима знов округлились i очi, i нулi на щоках.

— Чого мовчиш, Себастiяне?

— А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажiть свої фантазiї.

— Та нащо? — безнадiйно махнув рукою гончар. — Вже маю собi з повiту прибiдок, то не хочу мати самої бiди.

— Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся i на замiтку бери!

— Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!

— Нi, не догнув! А щоб повiрили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!

— Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.

— Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! — звернувся до гончаря Василь Iванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:

— А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:

— У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:

— I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:

— Не трусiть бiду — обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:

— Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пiшло, перелякаю тебе! — вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби на лавi. Ось у його руцi з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта — позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i сказав: "О!"

Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.

— Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живiт Себастiянiв батько. — От аби тобi насправдi випала така дуля!

Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Iванович.

— Заждiть, хай люди подивляться.

— А податку на чортiв не буде?

— Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! — шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.

Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою. Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

— То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?

— Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на двi половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись, стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. — Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?

— Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!

— I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?

— А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?

— Ю, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.

— Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.

— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся, мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. — Я, натурально, розумiю: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

— Iди, слизький, звiдси! — блiднучи, стишив голос Василь Iванович. — Завтра ж передаси свої справи.

— Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! — вискнув Юхрим.

-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!

— Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!

— Вiдчиняй дверi! — пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу вискочив з хати.

— Оце кому-кому, а менi дiстанеться, — зажурено сказала тiтка Христина, перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стіл та й пiшла порядкувати до мисника.

— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Iванович.

— Спасибi.

— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастiян.

— Маю клопоту й без неї.

— Чого це не повну налили їй?

— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тiтка Христина торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.

— За твоє здоров'я, Христе.

— За ваше, люди добрi, — i молодиця втерла очi.

— Ти чого?

Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:

— Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш. Аякже!..

— I де мої очi були, як ти дiвувала? — тихо спитав себе дядько Себастiян.

— Ой! — тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: — В лiсах тодi були твої очi.

— I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..

Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:

— Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..

Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив, здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...

— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Iванович.

— Михайлик! — одним словом вiдповiв дядько Себастiян.

— Це часом не той, що космографiю читав? — примружився голова повiтвиконкому.

— Вiн самий!

— То он який ти? — дивується Василь Iванович i наближає до мене дрiмливий туманець своїх незвичних очей.