Щедрий вечір - Стельмах Михайло

— Дуже кортить читати?

— Дуже, — нiяково кажу я.

— А як ти читаєш? Вiд дошки до дошки й посерединi трошки?

— I посерединi трошки, — хитаю головою i не журюся.

— I що тепер читаєш?

— Ет!

— То чого запишався?

— О! Таке скажете, — починаю пекти ракiв.

— Як ця книжка зветься?

— "Арабська земля i Магометова вiра".

— А це тобi доконче треба знати? — I смiх закружляв навколо мене, мов танець.

То що менi залишилося робити? Теж смiятися.

— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обiзвався дядько Стратон.

— Бiда? — спiвчутливо дивиться на мене Василь Iванович.

— Не так бiда, як прибiдок, — одходячи, вiдповiдаю йому.

— А читати ж хочеться?

— Аж душа болить.

— От цього я не хочу, щоб у малого душа болiла, — i Василь Iванович повiв навскiсною бровою на дядька Себастiяна. — Прошу тебе, при нагодi заскоч у Майдан-Трепiвський* (* Тепер Майдан-Курилiвський, Хмельницького району, Вiнницької областi) — там тепер найкраща бiблiотека.

— Оце дiло! — схвально кивнув головою дядько Себастiян i весело зирнув на мене. — Там книжок — море!

— Ой! — несамохiть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всi засмiялись, навiть Себастiянiв батько приязно похитав журною головою.

А Василь Iванович вийняв з кишенi записну книжку, вiдсунув од себе полумисок iз холодцем i почав на паперi виписувати радiсть для мене.

Я все косував на веселi розгонистi лiтери, що так пiдхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, i мене обсипало чи iскрами, чи то зорями. Од утiхи мало не загопцював на лавi. Як везе, то везе шибенику!

— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — нацiлив на мене Василь Iванович насоченi усмiхом губи, вирвав аркушик з книжки i подав дядьку Себастiяну. — Вчися, виходь у люди!

Весiлля заграло в моїх вухах i душi, я зовсiм притихаю, прислухаюся до нього, далi переводжу погляд з дядька Себастiяна на людей, а вони нахиляють до мене осмiхненi, розквiтлi очi. I тiльки Себасйiянiв батько чогось зiтхає.

А в цей час пiд вiкнами загупали кроки, засвiтилось, закружляло мальоване в образi дiвчини сонце, i вечiр забринiв молодими голосами:

То не з моря тумани,

То iз коней пара...

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стрiли падають, як дрiбен дощик, а мечi блищать, мов сонце у хмарi?!

I колядки, i тихий Дунай, що виплив iз них, i вершники над Дунаєм, i пара з коней, i струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гостi, коли дядько Себастiян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...

Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобiт i чудернацький смiх. Коли я розплющив очi, бiля порога рiвно стояла немолода засмучена жiнка, а коло неї висяював хромовими чобiтьми веселолиций мiлiцiонер, до якого прилипло дивовижне прiзвисько — Хвiрточка, i тiльки через те, що вiн навчився гримати на людей: "Закрий менi хвiрточку" або "Вiдкрий менi хвiрточку".

З його рота зараз виривався клекiт, хрип i щось подiбне на шипiння гусака, — все це йому разом замiняло смiх.

— Сiдайте, тiтко Марино. Що там скоїлося? — заговорив до жiнки дядько Себастiян.

— Ет, хай вiн говорить... навчився ж. — Тiтка Марина ображено стулила темнi зморшкуватi уста, сiла на лаву й хрестом поклала на колiна важкi землистi руки.

— Розказуй, Василю!

Зiпсований грамофон знову захрипiв у грудях мiлiцiонера, i знову — смiху не вийшло, але це нiчутiнку не збентежило Василя, — все його обличчя сяяло радiстю, а очi набухали веселими сльозами.

— От i не повiрите, що я сьогоднi на контрреволюцiю наскочив! Тримаю її, понятно, у кулацi! — переможно сказав, а тiтка Марина зiтхнула.

— На яку це контрреволюцiю ти наскочив? — недовiрливо запитав дядько Себастiян. — Може, на тiтку Марину?

— На неї ж! Нiколи б i сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.

— Розказуй, як умiєш, — нахмарився i зажурився дядько Себастiян.

— Сьогоднi ранесенько поїхав я до Якова пiдкувати коня. Заходжу собi тихенько у двiр, iду до хати, а вухом чую, що в кузнi сичить ковальський мiх. Це на рiздво! — знову зашипiв, заклекотав мiлiцiонер, витер рукою сльозу. — Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й пiдходжу до кузнi. I що я тiльки бачу?! Бiсiв коваль роздмухує вогонь, а на вогнi, як на картинi, стоїть цiлiсiнький кулемет. Тодi, я, понятно, револьвера в руку, а ногою — в дверi i до Якова: "Руки вгору!"

А вiн на мене, понятно, нiякого внiманiя.

"Пiшов ти, — каже, — Хвiрточко, пiд три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".

"Я стрiляти буду!" — гримаю на коваля.

А йому й за вухом не свербить.

"Стрiляй, — каже, — собi в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета нiколи не бачив?"

"За цей кулемет судити будем!"

"За що ж мене судити? — розсердився коваль. — За те, що я смерть перековую на лемiш?"

"Ви менi лемешем баки не забивайте, а фактично скажiть, де дiстали цю смерть?" — припираю його до стiнки револьвером, параграфами i навiть строгiстю закону.

М'явся, крутився, викручувався чоловiк, та мусив признатися, що дiстав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами i зiтхає, наче цей кулемет не був її собственiстю.

— Тiтко Марино, це правда?! — не вiриться дядьковi Себастiяну.

— Та правда ж, — похитала головою тiтка Марина.

— I ви продали кулемет Якову?

— Ось це вже неправда: не продала його, а обмiняла.

— Що ж це за обмiн?

— Я йому вiддала кулемета, а вiн менi кочергу, бо моя саме переломилась.

— Так i Якiв сказав! — пiдтвердив мiлiцiонер. — Тодi я бiгцем на вулицю, скочив у сани — й на хутiр до тiтки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.

— Як людину ж, — стиха обiзвалася тiтка Марина.

"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" — одразу нагнав їй страху.

"Нащо вони тобi, Василю?" — не дивується, не лякається, а виказуе, що iще має зброю.

"В мiлiцiю треба здати!"

"Дурно чи щось заплатять менi?"

"За це дiло тюрмою заплатимо!" — кажу їй.

А вона до мене:

"Хвiрточкою ти був, Хвiрточкою й залишився, хоч i взувся в золотi чоботи".

Розсердився я i почав робити обшук. Сопротiвлєнiя з боку тiтки Марини не було. I знайшов я у засторонку, — от нiхто не повiрить, — iще чотири кулемети i п'ять нiмецьких i австрiйських рушниць.

Дядько Себастiян зблiд i отетерiло поглянув на тiтку Марину:

— Невже це правда?

— Та правда, чого ж...

— От який вискiпався iще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повiсив я пломбу на її дверi i до вас: як не є — це ж далека ваша рiдня.

— Тiтко Марино, де ви цiєї бiсової зброї набрали? — з жалем запитав дядько Себастiян.

— Бандити, хто ж iнакше, мали в неї свою схованку! — тримався свого мiлiцiонер.

Тiтка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:

— Пломба ти, та й бiльш нiчого. Ось ти над цiєю зброєю тiльки зараз затрусився, а я всю вiйну трусилась. Оце ж, Себастiяне, дорогенький, як убили на вiйнi сина, то мiй Iван iз журби почав, де мiг, красти оружiє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розiкрасти рушницi, кулемети та iншу погань, що стрiляє, то не буде чим воювати i менше зiв'яне людей на вiйнi. От i крав чоловiк, що мiг, крав i в нiмцiв, i в денiкiнцiв, i в петлюрiвцiв. На цьому дiлi попався та й пiшов спати в могилу. А Хвiрточка вже мене до бандитiв приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має вiн совiсть чи в нього її розклювали кури?

Пiсля цiєї мови дядько Себастiян розпогодився, а мiлiцiонер, що весь час то обурювався, то недовiрливо хмикав, то кусав губи, зашипiв, заклекотав, захрипотiв, тернув рукою по очах i сказав:

— Правильно. Ой, не було цього ранку в мене нi совiстi, нi клепки в головi! — Вiн пригнувся до тiтки Марини, поцiлував її в прив'ялу щоку, а потiм зажурився: — Воно-то так. А що тепер з бiсовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по iнстанцiях, та почнуть сумнiватись, та допитуватись, та протоколи писати i всяку всячину. От вскочили в халепу на самiсiньке рiздво. Тепер i чарки не вип'єш, а скачи в повiт на зламану голову.

— Василю, а не краще буде, щоб Якiв без зайвого клопоту забрав собi цi кулемети — i на вогонь? — довiрливо запитала тiтка Марина. — Вiн менi за них зробить i чаплiю, i рогачi, i лопату, бо тепер такий сутуж на залiзо...

— Ет, сiльська наївнiсть! — безнадiйно махнув рукою мiлiцiонер i зажурено звернувся до дядька Себастiяна: — I яку тут придумати резолюцiю?

РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Воно, звiсно, дурниця, писати п'єси в четвертому класi, але що вдiєш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа пiдсмiюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кiлька образливих прiзвиськ, а дехто з однокласникiв потай збиткується над моєю писаниною — вимальовує на нiй i чортикiв, i дулi. Образливо й боляче стає вiд цього, та я б'ю лихом об землю i тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощаснi зошити пiд партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручнiсть велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.

А вечорами i в погоду, i в негоду чешу до хати-читальнi, що вiдкрилася мiсяцiв зо два тому. Тут я перечитую, якi не є, п'єси, навiть п'єси-суди над бур'янами, посухою i бандитами.

Найбiльше ж подобаються менi тi драми й трагедiї, в яких багато стрiляють. Про це добре знає наш завiдуючий хати-читальнi, через те вiн iнколи мою появу зустрiчає завзятим вигуком:

— Михайле, привiз п'єсу з стрiляниною!

— I багато її? — завмираю од радостi.

— В усiх сценах i трохи поза сценою там з гармат б'ють!

— Оце п'єса! — тiшуся я.

А завiдуючий назбирує з пiвсотнi зморщок навколо очей i смiється, — такий славний чоловiк трапився. Часом, коли розходяться люди, вiн прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кiнчик носа i шкодує, що не пишу вiршiв, — вiн би їх помiстив у стiнгазетi, яку тодi сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургiї, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то блiднучи, то червонiючи, я здав свою третю п'єсу Настi Василiвнi. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхнiй i спитала:

— А стрiлянина є в них?

— Є, i навiть багато!

— Оце й добре, — схвально хитнула головою Настя Василiвна, а я трохи пiдрiс: хоч що-небудь добре є в моїй писанинi...

Зараз я лежу долiчерева на печi, передi мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, — сьогоднi читається й не читається менi, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? I маю я сумнiвiв i гризоти бiльше, нiж надiй.