Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

— Прямо як городське!

— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.

— Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?

— Пiду.

— Е?

— Хiба воно мене родило?

— Не побоїшся замастити?

— Пусте, — кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. — Ти прийдеш на леваду?

— А даси ковзани?

— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!

— I чого б я ото пишалась, хоча й у галiфе, — в'їла Люба i кинулась до дiвчат.

Пiсля школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батькiв чкурнув на ковзанку. I що дивно, — iдучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усi бачили моє галiфе. Тепер я розумiв Юхрима Бабенка, як йому хотiлось похвалитися своєю австрiйською та англiйською одежиною.

Обновку помiчали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навiть такому отрясi, як я. А мене гордощi все пiдносили й пiдносили вгору, i я вже залiтав у той час, коли буду вчителем i доскочу аж сукняного галiфе. Що тодi скаже наш сторож?

На ковзанцi вже гамiрно, мов на ярмарку. I як тут не вививається малеча, i на чому вона тiльки не катається: все в неї є, окрiм фабричних ковзанiв. А саморобки тут зiбралися такi, яких тепер уже нiде не побачиш. Але й на них усi веселооко зустрiчають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний смiх.

Я стаю на свої фасонистi, дротом пiдперезанi ковзани i рвучко вiдштовхуюсь гострим шпенем. Пiдi мною одразу писнув, зашипiв лiд, а бiля вух обiзвався вiтрець.

"Здоров, шибенику!" — в думках вiтаюся з ним i знову шпенем та шпенем у лiд — i вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набiгала на очi, а вiтер лишався позаду. Спробуй дожени! Тiльки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лiд сьогоднi аж виграє на скрипцi, i такий вiн пiсля великої вiдлиги чистий, що пiд ним виднiється печаль затоплених верболозiв i трави. А хiба це не радiсть — витягувати з нього посвист i чути в своїх ногах вiтер?!

— Михайлику, Михайлику, го-ов! — наспiвне обiзвався бiля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогоднi в новенькiй спiдничцi, сачку i великiй терновiй хустцi! Я повертаю до тих верб, яким лiта вижолоблюють середину, а Люба поспiшає менi назустрiч.

— Iч, яка ти сьогоднi!

— Яка? — радiє, грає очима i соромиться дiвчинка.

— Святешна.

— Бо ж сьогоднi свят-вечiр заходить. Мама навiть дала менi свою хустку. Бачиш, якi на нiй квiти? — i хвалиться, i соромиться хвальби, щоб я часом не пiдсiк її насмiшкою.

Хустка справди гарна: на чорнiй основi, мов на шматку селянської долi, так зацвiли червонi квiти, що за ними i не видно темної печалi.

— Тiтка Василина теж запиналась нею, коли їздила спiвати в театр. Ой, їй так плескали в долонi, так плескали, навiть у газетi в цiй хустцi надрукували.

— У цiй? — одразу дорожчою i чарiвною стає для мене ця хустка, що стiльки вбрала в себе вогнiв i очей.

— У цiй самiй. Дивовиддя, а не хустка.

— А як тепер тiтчин дядько?

— Спочатку потай журився, а тепер потай пишається i таку любов показує, якої навiть за парубкування не було. А дехто пiд'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

— Тiльки не впади.

На це Люба махнула рукою i розважливо сказала:

— Хiба обiйдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лiд, а ноги її одразу пiшли врозтiч.

— Ти б їх мотузочком спутала, — вкусив я, а Люба, замiсть вiдповiдi, показала кiнчик язика. Побачивши його, я засмiявся.

— Ти чого? — здивувалася дiвчинка.

— У тебе i язик темний, як обличчя, а я й не помiчав цього.

— Хi-хi-хi, — злетiла з ковзанiв Люба й вхопилась обома руками за живiт. — Втiшився, пустомолот!

— Чого це я пустомолот?

— А чого видумав таке?

— Хiба я винен, що в тебе язик чорний?

— Це ми сьогоднi їли паренi чорницi, — i в усiх, навiть у тата, почорнiли язики, наче в сажотрусiв. Навчиш мене трохи їздити?

— Поїдемо далi, — з опаскою поглянув на те мiсце, де коловротилась школярня: не дуже хотiлося, щоб тебе пiдняли на глузи.

— Можна й далi.

Помiж вербами i верболозами я на ковзанах помчав до тiєї Ведмежої долини, де побiля мiстка самотiє хутiрець-однохатка i де ми колись з дiдом знаходили в'юнячi й карасинi мiсця... Ех, дiду, дiду, хто менi тепер збудує вiтряка, хто посадить бiля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дiдом спiймали найбiльшого щупака. Тут лiд був такий тоненький, що чулося, як пiд ним стиха жебонiла i пересварювалась iз берегом вода. А на березi, неначе сивочубi дiди, стояли заснiженi стiжки; перехоплюючи сонце i вiтер, вони тихо-тихо бринiли i струшували сльози на снiг.

— Михайлику, а тут не страшно? — пiдбiгла захекана i розчервонiла Люба.

— Чого тобi страшно?

— Тут вода зовсiм жива. От бачиш, як вона дихає? Ходiмо звiдси.

— Нiчого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.

— Я трохи далi!

— Дрижаки позичаєш?

— Що не кажи, а страшнувато!

Люба стала на ковзани подалi вiд течiї, я взяв її за руки i, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтiч, то зупинявся i вчив, як треба триматися, а далi знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув i, хизуючись, помчав, як хотiлось менi: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози i верби. Вiтер ловив мене, а я його, i дарма що на очi набiгали сльози, — в очах було повно завзяття.

— Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! — захоплено сказала Люба i аж затанцювала на льоду, i затанцювали її червонi квiти.

А я пiсля її слiв, як дiдько, вивертiв коло, вивинувся на ясенець, а вiдтiля знову помчав до сивочубих стiжкiв.

I враз пiдi мною засичав, увiгнувся i трiснув лiд, по ньому поповзло слiпуче павутиння трiщин, враз пiдстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стiжки i верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетiв з рiчки i, сам не знаю як, опинився на березi бiля верби.

З моєї свитини i, головне, з галiфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотiла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук трiщин округ неї, що бавились сонцем, i мiй самотнiй, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, i насамперед витирав рукою обличчя, а неслухнянi зуби в цей час почали вибивати противну чечiтку.

— Ой Михайлику, ти не втопився? — пiдбiгла до мене перелякана Люба. З її щiчок зникла смаглявiсть, а оченята зовсiм округлились.

— Та, здається, не втопився, — спробував ще бадьоритися, але з цього нiчого не виходило.

— Зараз же скидай чоботи! — наказала Люба.

Я слухняно сiв на погорблене коренище верби, що пробилося з-пiд снiгу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобiт, стягла його i вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

— Побiжiмо до нас, це городами зовсiм недалеко. I твої батьки не дiзнаються.

А менi в очах меншає день i збiльшуються квiти на її хустцi. Понад берегом, а потiм городами помчали ми в село. I вже недалеко вiд Любиної оселi я завагався:

— А що скажуть твої батьки?

— Батько зараз у лiсi, а мама скажуть, щоб ти лiз на пiч i не журився, — передала мамин голос.

Зовсiм захеканi й знесиленi, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лiсова кiзочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тiнь, майнула й зникла в оборi. Тiльки ми розчинили хатнi дверi, як нас обдали пахощi сiна, узвару, свiжоспеченого хлiба i яблук.

"Це ж кому святий вечiр, а комусь — грiшна купiль", — знiчений, задубiлий, зупиняюся в куточку бiля судника, а невiрнi ноги починають бити дрижаки.

— Ой смутку мiй, що з тобою, дитино?! — мов крильми, майнула бiлими в квiтах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати i злякано запитала в Люби: — Ви в ополонку вскочили? — Потiм квiти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою бруднi слiди i патьоки.

З печi виглянуло i з того дива заплакало ув'язане бiлоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, i не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батькiв робити це просто й хитромудре: у сволок увiрчувалось кiльце, до нього чiпляли мотуз, другий кiнець перекидали за комин i так ув'язували, пiд пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всiй печi, але не впасти з неї.

А тим часом тiтка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, пiдштовхує у плечi до лежанки, i я не стямлююсь, як опиняюсь у пiвтемрявi на печi в кумпанiї з наляканою куль-бабкою.

— Скидай, дитино, штанцi та насухо витрися рушником. Соромлячись, я скидаю своє пожалюгiднiле галiфе, а тiтка Оляна одразу жахається i сплескує руками:

— Ой, пропали ж твої нiженьки, дитино! I що ти робитимеш у бiлому свiтi? — заголосила вона i цвiтом на рукавах прикрила обличчя.

Глянув я на свої ноги i теж перелякався: вони були темнi, аж чорнi. От що робить з людиною мороз. I так менi стало жаль себе, що повiки мої одразу набухли слiзьми. Я витер їх рукою, а тiтка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.

— Не болить?

— Хiба я знаю?

— Задубiли, не чуєш, видко, їх. — Тiтка ще провела рушником — i сталося диво: з-пiд полотна на моїх ногах з'явилися бiлi смуги.

Я глянув на тiтку, тiтка на мене, вона засмiялася перша, я за нею, а далi хихикнула Люба, i навiть мале верескля здивовано сказало: "А".

— Ой смутку мiй, а я, дурна, в теменi i не добрала, що це з твоїх штанцiв облiзла бузина! — Навколо тiтчиної голови застрибали квiти, вона сама стала схожою на квiтку, а в очах її набилося стiльки радостi, що вона почала стiкати сльозою.

— Ну, чого ви, тiточко, плачете?

— Бо стiльки через тебе страху i жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тiльки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

— Чую, тiточко! — аж нагнув голову, прислухаючись до них.

— Ану, давай розтирати разом, щоб i мороз, i трясця, i застуда заразом утiкали з нiг. Чекай, я їх ще святковою горiлочкою витру. Вiд неї запищиш у мене, як в'юн.

I справдi, я попискував, наче в'юн, а тiтка пiсля розтирання ще й щипнула мене:

— Щоб ходив здоровий i не журився!

Потiм вона кинула менi кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку i галiфе, не забуваючи й на тiсто поглянути, i метнутися до печi, i набрати в праску вугiлля, i з бортяницi внести меду i з ним у руках насваритися на курiпку, що почала добиратися до кутi.

А курiпка одним оком поглянула на тiтку Оляну, проспiвала:

"Чир-хик" — i розставила крила.