Правда Кобзаря - Барка Василь

І він звертається душевними силами до світла, що переважає людський розум; що в віках осяює, від січового храму Покрови, історичну героїку Запорозького братства; що становить материнське серце незримого неба: це — милосердя Богоматері.

Поезія "Во Іудеї" закінчується жалем, що перестали вірити в це милосердя, — і еамає нам порятунку. Покинули "преправедну матір"; тепер "де ж нам тую матір взяти", що рятувала.

Поет звертається з найукліннішою молитвою:

Все уповаміє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіе твоє, Все упованіє моє На тебе, Мати, возлагаю Святая сило всіх святих!

Благає подати силу "Мученика Сина" — Ісуса Христа, — "отим окраденим, сліпим невольникам": щоб донесли "хрест-кайдани" до краю, до "благого кінця", коли звершується жертва, перемога і спасіння.

Сяйво її милосердя, це — "світ незаходимий", це той світ "невечірній", що тихо возсіяє над вітчизною, як примиреною сім'єю.

А я, незлобний, возпою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим і веселим Святую доленьку твою.

Поет нагадує, що все людство зоставалося б досі в рабстві, якби не возсіяло те світло: з "тихої" хати праведного тесляра Иосифа, — від Богоматері.

Якби

Пречистій їй не дав Ти руку, Рабами б біднії раби І досі мерли би.

Для Шевченка милосердя Богоматері є зоря визволення з духовної неволі; зоря, що знов овітить в скорбящій душі.

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась.

Все поетове серце: з мрією про порятунок всіх, з молитовним трепетом і горінням, умиленністю, плачем, благоговінням перед святинями духовними і небом Божим, виспівалося, як ніде і ніколи в поезії.

Тут —■ прославлення "святої сили всіх святих", від якої приходить "святе огненне слово", "дух святий" в "душі вбогії", і навіки спасіння від рабства1; тут весь моральний закон, покладений для життя окремої душі і роду людського.

В що вірив Шевченко, того ніхто не може замінити пізнішими тенденціями. Марні всі бронзові витвори для закриття його правди: вона палає в "Кобзарі" непогасний семисвіччями з побожного духу поезії.

Хто розкриє книгу, маючи зір, побачить її.

Супроти неї даремно метушаться теоретики з топорами, "революційно-демократичними", беріїв-ськими чи що.

І зовсім далекорядний супроти неї заклик про сокиру! Не через малість і неважливість справи революційного визволення народу з неволі — визволення зброєю; ні' справа зостається для Кобзаря в її повному значенні і обсязі. Але над всім — безмежна великість і святість небесних скарбів віри, що їх оспівував поет.

Взірець життя — "любов і правда", з ними — "благий кінець" його: для кожного, хто, "незлобний", славить небесні сили "псалмом тихим".

7. Заповідна мрія

Протягом століття величезні і безпідставні видозміни заподіяно в духовному портреті Кобзаря. Прибічники позитивіістичних теорій, які живуть без віри, вирішили: вона була поетові зайва; тим більше, що в книзі є декілька рядків богоборчого змісту. Але зв'язок між вірою Шевченка і його поезією такий великий і глибокий, що не виражається повно ні в окремих рядках ні в окремих віршах; його вияви мастить весь "Кобзар" в цілому. Цри цьому звязку — основний духовний фонд книги і її світоглядова джерельність, підґрунтя всіх поетичних думок і прагнень, як також міць для серця, підпора надії, підстава втішення, і тому від сторінки до сторінки весь час згадується ім'я Боже. Цей зв'язок відкриває вищу реальність в поезії "Кобзаря": особистий і особливий світ творчости, який належить тільки самому авторові, складаючи його власне розкриття частини дійсної невідомості!, що існує над реальністю видимою.

В тому світі символи поезії є справжністю життя —• більшою, ніж образні відбитки матеріяльного оточення; через той світ, через його чудесну духовну природу і незбагненні закономірності (в красі, ясновидінні майбутности, раптовому пізнанні явищ і т. д.), здійснюється призначення поезії.

Шевченко, як поет, жив при тисячолітній дійсності породного серця, тому і є поет народний: якраз виспівом особливої дійоности почуттів, уявлень, думок, сподівань, надій, суджень, оцінок, поглядів, пояснень, мрій, фантазмів, передань і всього не-озоримого багатства, вираженого і вкріпленого через слово — в цілий нематеріяльний "космос", який твориться в народі протягом віків його історії.

Кобзар стояв в осередді того "космосу" і мав силу правди і поезії від його джерела — спорідне-ности народного серця з добрими і чудесними, відкритими через щиру і глибоку віру, істинами вічного значення.

Поетична "метафізика" Шевченка вопадкована від того "космосу" через посередність народної пісні, з якої взято також і основи поетики. Але, як поетика, так і "метафізика" Кобзаря виросли і значно змінилися в крузі індивідуальної творчости генія.

Приналежачи до духовної всенародности, Шевченко, хоч бунтується часом проти декотрих її понять, навіть найголовніших, таки як поег незмінно їх зберігає.

Він міг відійти від поняття про "візантійського Саваофа", але в ліриці віддав чудесний провид над природою — ще глибше, ніж було попереду: віддав так, як могла тільки малярська золоторизна поезія великих, лиш іменами незнаних іконописців, навчених від Візантії. Вірш, написаний за рік до смерти:

Ой діброво — темний гаю! Тебе одягає

Тричі на рік ... Багатого Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом, —

Аж сам собі дивується На свою діброву... Надивитись на доненьку Любу, молодую, Візьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою.

Шевченків вірш "Садок вишневий коло хати" ми всі співаємо. Є також невеличка поезія — ніби двійник до нього, створена в останній період. В ній зовоім мало подробиць від зовнішнього оточення. Зате сам мотив родинного щастя, спільний з попереднім віршем, розвинено в світлій і тихій апотеозі. Коли б ми шукали поетичного віддзеркалення неосяжної ідеї, що нею освітлено початок біблійної "Книги битія": про первотворний рай людей на землі, як він повинен був зберегтися через їх повний послух Божій волі, — то в цій поезії з Кобзаря" могли знайти взірець.

Посаджу коло хатини На спомин дружині І яблуньку і грушеньку, На спомин єдиній!

Бог дасть виростуть. Дружина Під древами тими Сяде собі в холодочку З дітками малими.

А я буду груші рвати, Діткам подавати ... З дружиною єдиною Тихо розмовляти.

— Тоді, серце, як бралися, Сі древа садив я... Щасливий я! — І я, друже, З тобою щаслива.

Вже не має значення, з якого літературного приводу складено цей взірець релігійної лірики. Релігійної не тільки тим, що названо священне ім'я і через символічне значення плідних дерев виражено ідею провиду Божого для всього світу і життя в ньому. Але також і тим, що тут зображено благодать життя — в любові і мирі, смиренні і радості, —■ для якого люди були створені Божою волею, про що вчить "Книга буття", і для якого, — після втрати через непослух, — знов викуплені через самопожертву Спасителл.

Ні одного образу не можна змінити в цій поезії. Вона вся з'являє відзеркалення народно-релігійного уявлення в Україні: про щасливий лад життя на землі. Тут найсокровенніший ідеал вітчизни виспівався в пресвітлій чистоті, якої наше письменство більше не знає — ні в минувшині, ні в сучасності: той ідеал, ради здійснення і збереження якого точилася і продовжується історична боротьба.

Зображуючи в "Кобзарі" відсвіток безмежної Любови Бога до роду людського, поет твердо вірив: всі "Адамова діти" створені для щастя, навіть най-злочинніші, тільки нехай навернуться до правди.

Судна блискавка-сокира падає від небесного гніву в останній з останніх часів, коли вже все незміренне терпіння всемилосердного Творця вичерпано. Після неминучої кари знов діє, як закон, сила терпеливого милосердя: тільки через нього твориться життьовий порятунок праведних і грішних.

Поет зберігав цю правду до своєї смертної години.

Немає нічого "чужішого" Шевченкові, як теорія постійного топора для будівництва "омріяного майбутнього": вжитку з плянованою, себто найгіршою, довгочасною і закостенілою жорстокістю, проти якої поет вів незамириму духовну війну протягом всього життя. Сьогодні теоретики підкидають Шевченкові свій обкривавлений топор: так наказали ку-вачі "нових кайданів", скомпромітовані в очах вільного людства. Хочуть притягти світлу поезію Шевченка для виправдання своєї нечуваної жор-стокости.

Дійсність в Україні і всьому СРСР потверджує слова Шевченка — про згубність жорстокости в людському житті, про неможливість добропорядку, коли немає правди і свободи.

Досить порівняти: топорно-комуністичний шлях привів найбагатшу в світі країну до повені крадіжок і всякого злочинства і до такої мізерії, що вождь на вершині "досягнень" проголосив за делікатес — конину, споживану тільки під час історичних нещасть (наприклад, Кутузов, погрожуючи довести Наполеона до біди, казав: "я примушу його конину їсти!"). Напроти того, народи в най-суворіших кутках європейської півночі, на скелях серед снігів, скажім, фінни, шведи, норвежці, вибравши бєзтопорний шлях, досягнули добробуту і високого рівня моралі, — немає жодного злодія, навіть кишенькового найдрібнішої марки.

Соціяльні різниці, в користуванні благами життя, там менші, ніж в СРСР — між клясами комуністичного капіталізму в імперіялістичній стадії, з жадобою світового диктаторства, ради якого зруйновано побут і свободу населення.

На прикладі Фінляндії, що збудувала добропоря-док після визволення з російської тюрми народів, видно, наскільки вірний вислів Шевченка про оновлену землю без "врага" і "супостата", коли люди зразу, здобувши свободу, встановлюють громадський мир і справедливість; живуть — "і не багатії, не вбогі", в своїх "веселих селах".

Це — фіни, що, за висловом Кобзаря, з молдаванами та іншими народами разом ліовчалм "на всіх язиках", під царським замком. Вийшовши з-під нього, на безсокиряному шляху скоро створили лад життя, недосяжний для націй під червоним топором в СРСР.

Той навіжений топор калічить і нищить нації, і замісто "омріяного майбутнього", що оманною фата-морґаною вже розпливлося в далечина, — все страшніше і багатократніше повторюється лихо, змальоване в поемі "Кавказ".

Багато мільйонів громадян намучилося в рабських концлагерях при "ворогові" і "супостатові", який був смертельним противником народу: це ствердив, тільки в косому вислові, переємник його народово-рожости, кажучи що коли Сталін вважав себе захисником інтересів трудящих , то "в цьому була трагедія".