Женя і Синько - Близнець Віктор

Не була, а тоді, той… прийшла, а ми всі на неї, щоб не те… — замолов Костя, уже геть заплутуючись.

Бен зрозумів, що цей тріпло може остаточно видати їх (бо вже, по суті, підтвердив слова Цибулько) й кинувся рятувати:

— Я зараз все розкажу, Петре Максимовичу! — Він втупився в директора щирим відвертим зором і заговорив без найменшого зніяковіння. — Було так, чесне слово. Ми прийшли на стадіон, коли глядь: а дерева лежать зрубані. Ну, не зрубані, а той… повикручувані… Це, видно, хтось до нас їх, чесне слово, порубав чи, точніше поламав. Ми їх не чіпали, ну, не чіпали, чесне слово, ми тільки той… взяли, котрі на землі валялись, і тоді я сказав хлопцям: давайте, кажу, пограємось, і цей…

Бен почав бадьоро, але скоро збився, як і Костя Панченко, на "той" і "цей". Мабуть, відчув холодну тишу в класі, дідове гнівне сопіння і коротке директорове: "Досить!"

Петро Максимович сидів, затулившись долонею. Хтозна, чи він прислухався до нерівних стуків свого хворого серця, чи йому соромно й боляче було за Бена: де, від кого навчився цей хлоп’як кривити душею?

— Бене! — трохи різкіше, ніж звичайно, промовив директор. — Я вже мав з тобою розмову щодо куріння. Я просив тебе — давай без фальші, без лицемірства. І знову повторюю: невже ти думаєш, що я, що Цибулько, що всі ми в класі настільки примітивні, настільки по-дурному наївні, що не можемо зрозуміти, як ти брешеш. Та в тебе ж на фізіономії написано: неправда… От що, друже! — запалився директор й заговорив схвильовано. — Не страшні хлоп’ячі дурощі, ваші хлоп’ячі витівки. Не страшні! І навіть шкода, яку ви заподіяли, не так страшна. Але це при тій умові, якби ви самі прийшли й чесно призналися. Страшне, голубчику, знаєш що, — брехня! Брехня, Бене! Ота маленька, невинна брехня, що веде до великої, що, як іржа, все глибше й глибше роз’їдає душу. Туї можна посадити, вибите вікно вставити. А совість? Її не вставиш!

Фальш роз’їдає людину наскрізь і часом — безповоротно. Ніщо вже не врятує тоді пропащого. Схаменись, Бене! Схаменіться, хлопці! Поки не пізно…

Дід Андрон сидів приголомшений, білий як стіна. Він сам передчував, коли сказали, що хтось із 5-А знищив туї, — передчував, що тут не обійшлося, мабуть, без Бена. Але не чекав, не сподівався дід, що коханий онук так осоромить його перед класом.

— Господи! — бурмотів про себе Андрон. — Нема вже сил у мене упоратись з ним. Я його виняньчив, вигодував, тепер хай батьки виховують. Хай вони беруть його в руки, наставляють на розум. Нема вже в мене терпцю!

Коли пролунав дзвінок, дід попрощався з директором. Подав йому довгу клешнювату руку й гаряче запевнив, що негайно вдарить телеграми, одну в Європу, другу в Азію, скличе додому зятя й дочку, які застряли десь за границею, нехай вони їдуть і займаються своїм сином.

Бо куди це годиться — одна дитина, і та росте сиротою при живих батьках!

Андрон Касянович важко потупав коридором, несучи додому невтішні думи, а директор спустився на перший поверх в учительську і там з’ясував, що не прийшов учитель праці, збори у нього на заводі. Отже, у 5-А через один урок буде "вікно" — вільна година. Петро Максимович постояв перед розкладом, помугикав (а з голови не виходила Бенова історія) і сказав собі: "Піду. Ще раз потрушу їх. Ці хлопчики легко від мене не відкараскаються".

5-А здивовано притих, коли через урок знову з’явився до них Петро Максимович. Видно було, що він охолонув, пом’якшав і зараз мав не такий похмурий вигляд.

— Хоч ви й стомилися, хоч і набрид я вам сьогодні, — сказав директор, збираючи коло очей добродушні зморщечки, — але я все-таки нагрянув до вас ще раз. Не можу заспокоїтись. Є деякі речі, які я хочу з’ясувати — для себе і для вас.

Петро Максимович глянув на Бена і строго:

— Андрію, іди сюди! І швидше, не мнись!

Проте Бен довго й шумно вставав, довго всовував руки в кишені й так, недбало згорбившись, похилитався до дошки. Став перед класом і напустив на очі русяві нестрижені патли. Тільки раз бликнув на Женю з німою погрозою: стережись!

— От що я, старий, хотів би второпати. Ні разу в житті не доводилось мені ламати дерев. Не те, що я ангел, а просто само виходило так, що жодне дерево не ставало мені поперек дороги. І я хотів би зрозуміти: як ти ламав туї? Як? Виривав із корінням? Чи брав за стовбур і гнув? Покажи! Я бачив, як ти виривав ручку із класних дверей. Ти упирався ногами в стіну й смикав. Це в тебе виходило геніально. А тут? Мабуть, треба ж розізлити себе, роздратувати, щоб ухопити гарне зелене деревце й викрутити його. Покажи старому, як ти вправлявся.

Бен скривився, наче йому попав на зуб лимонний сік.

— Говори! Май крихту мужності відповідати за свої вчинки.

— Та!.. — буркнув Бен. — Просто. Брали дерево і так… викручували.

— За стовбур?

— За стовбур.

— І Панченко був?

— Був.

— То його козирок?

— Його.

— А ще хто з вами?

— Зінчук.

— Ага. Це той Зінчук, що тут привселюдно заявляв: три дні я лежав з грипом, можете у матері спитати? Той Зінчук?

Бен тільки важко зітхнув і нижче опустив голову.

— Хороша компанія! — похитав головою Петро Максимович. — І яка однодушність! Всі троє викручувались, думали — обдурять своїх товаришів і мене, їхнього вчителя. Кого ви обдурите, хлопчики?.. Я тільки в клас ступив, глянув на ваші обличчя і вже побачив, у кого ніс у пушку. Так що ви себе дурили, голубчики. І добре, що Бен, хоч із запізненням, а щиросердо признався. Сідай, Андрію. Я з більшим задоволенням погомоню зараз із Колею Максюшком. — Директор тепло всміхнувся, у нього аж посвітліло покопане ямками сірувате обличчя, й лагідно промовив: — Встань, Колю. Можеш відповідати з місця.

Зніяковілий Максюшко підвівся, не розуміючи, навіщо його викликають. Він взагалі червонів і губився перед класом, бо навчався в 301-й школі недавно, з весни цього року, а друге, — мав таку звичку: хто б і про що його не питав — м’явся і невиразно мугикав. Мабуть, у глибині душі він страждав від того, що такий удався (йому здавалося — некрасивий): рудий, найдовший у класі, а ніс — ота розплескана кирпа, над якою люблять сміятися дівчатка. Одне слово, тримався він за спинами інших і не любив, щоб його викликали. А якщо це й траплялось, як зараз, то незграбно ставав коло дошки й кам’янів, і слова з нього треба було витягувати силою.

— Розкажи нам, Максюшко, — звернувся до Миколи директор, — як ви з батьком розводили сад на Березняках.

Хлопець переступив з ноги на ногу, знизав плечима: а про що, мовляв, тут розказувати?

— Ви знаєте, Максюшко не з балакучих людей. Я за нього буду говорити. — Директор добродушно покахикав й розгладив долонею усмішку. — Так от. Батько у Максюшка відомий нейрохірург, перевели його весною на роботу в обласну лікарню, на Лук’янівку, і тут дали квартиру. А до того вони жили на Березняках, це — ви знаєте — за мостом Пітона, на тому березі Дніпра. І жили вони над самою водою. А там товща прибережного піску — п’ять метрів. Так я кажу, Максюшко?

Той мугикнув, неохоче кивнув головою: мовляв, так.

— Чистий пісок там, як пересіяний. Намитий з Дніпра. Ніколи й нічого на такому піску не росте — навіть лоза. Уявляєте: виріс на березі новий багатоквартирний будинок, облицьований білою плиткою. Гарний будинок, чудові квартири, а тільки біда — голо кругом, самі кучугури піску. І зелені ані кущика. А тепер, якби ви побачили, що там за рай: на піску — фруктовий сад, бузкова алея, розарій, повно квітів. Правильно я кажу, Максюшко?

— Правильно, — кивнув той.

— От я й хотів, щоб ти розказав, як ви садили дерева.

Хлопець нахмурив руде обличчя й почервонів.

— Ну, гаразд, — промовив директор. — Я розповім. Садили дерева так. Приходив батько з роботи вечором, кликав сусіда (теж лікаря), брав Миколу, та й виходили втрьох у двір і копали ями. А ями там, у сипучому піску, треба копати не прості, а цілі котловани, метрів по п’ять завглибшки, щоб потім заповнити їх землею. Так, Миколо? І носили торф, мул, чорнозем аж із лугу, з лощини. Корзинами, відрами, мішечками тягали, хто як міг. По скільки ти, Миколо, приносив відер мулу?

— Куди? У кожну яму?

— Еге ж, у кожну.

— Ну, — Микола втупився очима в стелю, заворушив губами, ніби підраховуючи, по скільки ж то мулу він приносив із берега. — Так, так: відер, може, по двісті, а може, й по двісті п’ятдесят.

— Ого! — сказав хтось із дівчат.

— Не применшуй, не применшуй, Миколо! Батько говорив — по триста відер з гаком. І мозолі були в тебе, голубчику, на руках, як у коваля. То пізніше ти менше тягав землі, коли у вас з’явилися помічники — скоро весь будинок захопився озелененням, виходили у двір і діти, й старі. А спершу тільки ви втрьох копались. Батько казав: найкраща агітація — виходь і роби. Ви розпочинали. Так? І перші яблуні посадили, і перші кущі бузку. Та й поливали спочатку самі. По скільки ти відер води приносив?

— Під кожне дерево?

— Ага, під кожне.

— Води менше. Відер по десять. Тільки дерев багато, та й поливати часто треба — двічі або й тричі на тиждень.

— І ви з Дніпра воду носили, правда? Щоб не витрачати питної… Я вам поясню чому, — звернувся директор до класу. — То новий район. У перший рік і для людей там води не стачало. І доводилось Миколі тягати воду з річки для поливання, і разом з хлопчаками підживлювати зелені насадження. Так, Миколо?

— Умгу, — підтвердив той.

— І як ваш сад, розрісся на піску?

— Росте! Кругом зелено, — жвавіше буркнув Максюшко.

— Ти їздиш туди у гості до хлопців?

— Їжджу.

— А той ряд яблунь — білий налив — уже почав родити?

— Гарно вродив цього літа. От-такі яблука! — І Максюшко просяяв рудим вугластим обличчям, ніби він тримав у руках і показував усьому класові велике, налите соком, запахуще яблуко.

— Ну, а тут, на Лук’янівці, ви теж будете садити щось перед новим будинком?

— Та вже посадили. Од вулиці. Горобину, грецькі горіхи й знову — бузок. Батько любить бузок.

— Самі садили чи разом з мешканцями?

— Як і в Березняках. Спочатку самі, а тоді гуртом. Люди ждуть, щоб хтось почав. А батько такий, що не всидить — перший виходить…

— А скажи, Колю… Скажи, ти коли-небудь ламав дерево?

Максюшко здивовано хмикнув: мовляв, чого це питають його про такі дурниці? Хто садить — хіба той ламає!

— А що б ти зробив з тим бовдуром, котрий на твоїх очах заліз би на яблуню і почав крутити, обчухрувати гілля, ламати?..

Максюшко зморщив лоба, нахмурився, мабуть силкуючись уявити собі: що то за тип, який так знущався б з яблуні — з дивовижного дерева, що цвіте, наливає сонцем плоди, шелестить тугим листям на повітрі і, як людина, поскрипує в непогоду?

— Я б йому, тому фруктові, теж… скрутив би голову, — зітхнув Максюшко, стомлений довгою і важкою для нього розмовою.

— Скрутити голову — це занадто, занадто, Колю! А от якби лозинякою по спині, кхм!..