Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир
І вважаєш, що коїш зле. Але ж цим ти рятуєш сестру і матір від смерті. Хіба це не добрий вчинок, га? Гаразд, скажеш ти, але тоді я чиню погано, змушуючи тебе слідкувати за Ярчуком. Ну, не скажеш, так подумаєш, га? Але ти не знаєш, навіщо я це роблю, Кисиме. Ні, зараз я тобі не розповім. Сполохати пташку щастя легко — варто лише покликати її на ім’я. Потім колись, потім...
За наступні п’ять років Гнат-Кисим цілком призвичаївся до свого нового життя. Серед козаків він, як і раніше, залишався козаком, серед татар — таємничим Кисимом, учнем старого чаклуна.
Виявилося, це не складно — мати дві долі відразу: треба тільки якомога менше замислюватися над тим, ким ти став і навіщо живеш на землі. Цьому сприяли "прийоми" старого татарина. Вони відбирали багато часу, але дарували дорогоцінне забуття.
А потім настав день, коли Гнат уперше підняв мертвого з могили. Ним був Кость, якого Голий терпіти не міг — сам не усвідомлюючи, чому саме. Під час своїх гостювань у матері Гнат намагався зустрічатися із зятем якомога рідше.
У набіги він з татарами, звичайно, не ходив. Принаймні, в різанині та пограбуваннях участі не брав. Але того разу... просто старий звелів їхати з ними. Мовляв, допоможеш, посприяєш уже потім, після всього.
А він, коли дізнався, кого треба підняти, навіть зрадів. Зовсім трошечки.
...Він не думав, що це буде так складно, так страшно. Коли ж Гнат зазирнув ув очі Костя — він зрозумів, що саме через власний переляк ще не раз використає ці "прийоми". Всупереч самому собі. Бо останнім часом він часто діяв усупереч власним бажанням.
Те, що він ненавидить себе, Гнат збагнув набагато пізніше. Коли в’їхав у рідне село, зруйноване татарами, аби спіймати Ярчука.
До тієї миті було ще два роки — він іще мав багато дізнатися і з багатьма зустрітися. Насамперед — із Ягою і Мишею.
Яга відшукала Гната просто і без зусиль — через Костя. Бо душа Гнатового зятя уже належала пані Хазяйці, коли Голий викликав її, а Яга дуже не любила, аби у неї з-під носа забирали здобич. По суті, після того, як Яга знайшла Гната, він перестав бути рабом старого татарина — бо перетворився на раба Яги, а її сила набагато перевищувала силу чаклуна.
Однак, дізнавшись, чому татарин залишив Гната живим, Яга нічого змінювати у долі Голого не схотіла. Лише дала зрозуміти, що, коли буде необхідно, нагадає про себе — і краще Гнатові тоді зробити так, як вона накаже. А поки що...
А поки що він і далі жив двома життями, Кисимовим і Гнатовим, поступово все більше і більше осягаючи природу чаклунського мистецтва. Зрештою навіть збагнув те, чому Яга і старий татарин чекають на появу людини у плащі.
Того дня Гнат вирішив ризикнути — і розпочати власну гру, всупереч задумам пані Хазяйки і свого вчителя.
* * *
— То виходить, — сказав Андрій, — і тобі закортіло досхочу наїстися влади?
Вони досі кружляли галявиною, тримаючи шаблі наготові, — але поки ще тільки розмовляли.
— Мені не потрібна влада, — хитнув головою Гнат. — І гроші мені не потрібні. Я мертвий, Ярчуче. Я — Кисим. З усіх, хто ганявся за тобою, хто вичікував, поки тобі дадуть скриньку, я один не хотів для себе нічого. Я просто сподівався врятувати своїх рідних від смерті і з-під влади старого. Якби ти знав його, як знав його я...
— Та вже докладу зусиль, аби познайомитися, — похмуро процідив Андрій.
— Не вийде. Я зарубав його к бісовій матері — зарубав і втік від татар. Ягу ти знищив, а Миша тільки допомагала їй — бо свій зиск мала; скринька Миші не була потрібна. Тож тепер їм, моїм господарям, нічим погрожувати мені, я знову вільний... Мати з Галею мертві.
— Тоді навіщо ти гнався за мною?
— Не лукав, Ярчуче. Ти ж знаєш, що скринька чарівна, в ній можна виростити все що завгодно. Навіть людину. Навіть уже померлу.
— Навіть того, хто не схотів би оживати з власної волі? Ти хоч знаєш, як мучилася Галя з Костем, коли ти "підняв" його? Чи хочеш, аби твоя мати дізналася, що через зраду її сина, тільки через неї, село ваше татари обходили стороною?!
— Вона не дізнається, — холодно вимовив Гнат. — Нікому буде їй розповісти.
— Ох, синку, — прошепотів Андрій. — Бачив я у своєму житті різне, бачив чортів, відьом, двоєдушців бачив. А ти — бездушець, от ти хто, синку.
Останні слова зачепили Гната найдужче. Цідячи крізь зуби лайку, він кинувся на Андрія — і тепер на галявині розмовляли тільки шаблі, не люди. Голий помітив, що у противника поранене плече, — і навмисне намагався бити так, аби вцілити саме туди, тож дуже скоро Андрій почав потроху відступати. Він втомився, був виснажений двобоєм, а головне — тим, про що дізнався.
Врятувала Ярчука випадковість. Розуміючи, що довго не протримається, він кинувся в атаку — і Гнат, змушений позадкувати, перечепився через скриньку, яка лежала на краю галявини. Підвестися Голий уже не встиг.
Андрій витер шаблю і з відразою наступив на маску Кисима, втоптуючи її у землю, наче отруйного жука.
А потім опустився на коліна і ліг поряд із Гнатом, кладучи одну руку йому на лоба, а іншу на груди.
...Тут, як і раніше, падав сніг, чорний сніг. І небо світилося фіалковим, і зорі на ньому проступали хворобливим висипом.
Вони стояли на Господньому шляху — той, кому йти, і той, кому залишатися.
— Навіщо? — одними губами спитав Гнат. — Я ж...
— Аби дійшов, — похмуро відповів Андрій. — А то ще знову в якусь халепу втрапиш!
— Але ж там ти мене зарубав...
— То там, — одрізав Андрій. — А то тут. Нічому тебе твій татарин не навчив, їй-богу!
Вони обидва подивилися на Гнатів живіт, звідки вибиралася — важко, докладаючи зусиль — його Кістлява. Якоїсь миті здалося, що вона зараз розсиплеться на тисячі кісток — і тоді перетвориться Гнат на якого-нибудь нечистя-уряка і жахатиме ночами добрих людей.
— Не можу! — простогнав Голий. — Воно... воно не хоче вилазити... надто зрослося... я ж Кисим, от воно й...
— Ти не Кисим, — похитав головою Ярчук. — Ти — дурень, яких ще світ не бачив. Стій, синку, і не ворушися.
Вхопившись за тонкі пальці скелета (і цього разу — без жодних ускладнень, бо тільки до власної Кістлявої у Наві не можна доторкнутися), Андрій обережно, легенько потягнув їх до себе. І Кістлява піддалася!
А відділившись, знялася у фіалкове небо.
— Ось так, синку, — сказав Ярчук. — Тепер добре.
— Дякую, батьку, — тихо мовив Гнат безтілесними вустами. І, вклонившись Андрію до землі, попрямував Господнім шляхом за небокрай.
* * *
— Ох! — Очі в Миколки були перелякані. — ...я вже думав — все, кінець!
Андрій згадав слова, що проступили на люстерці за мить до того, як його розтрощив пострілом Гнат.
— Ще не кінець, — усміхнувся він до хлопця. — Але уже незабаром.
Миколка спершу перелякався, коли дядько Андрій приліг поряд із убитим душогубом. Але потім побачив, що він дихає, і трохи заспокоївся. Сів поруч і почав чекати, пильнуючи, аби хтось чужий і небезпечний не підкрався.
От — дочекався, Андрій таки прийшов до тями.
— Гляньте, дядьку, смішно як. Ми від дощу втікали — аж ось він, дощ.
Дійсно, небо спухало грозовими хмарами.
— Усе правильно, синку, — сказав Андрій, дивлячись в нікуди. — Все правильно. З чого почалося, тим і скінчиться. Без коня, щоправда, ми з тобою залишилися, втік кінь, але невелика біда. І так доберемося.
Коли дощ пролився і вщух, коли на небі проступили зірки, а чорна веселка здійнялася над виднокраєм, Ярчук із хлопчиком, як і наказало за мить до пострілу люстерко, вирушили у Вирій, а з того місця, куди потрапили, — знову в Яв.
Настав час заривати скриньку.
* * *
Тут були гори, і дикий ліс, і співи нічних пташок. А так — усе як всюди. І не скажеш, що потрапили до зовсім іншої країни. І люди тут жили, як всюди, — приязні і не дуже. Принаймні, дізнавшись, що у подорожніх за душею ні копійки, нагодували задарма.
— У мене червінець був, — засоромлено пояснював Миколка, червоніючи. — Але я... загубив його... під Вовкоградом.
— Нічого, — прошепотів йому Андрій. — Бачиш, і так обійшлося.
— Ви у разі чого, повертайтеся, — змовницьки підморгувала повногруда вдовиця. А вислухавши чемну відмову, спитала: — Ви куди, у бік Дори? То там спитайте Стефана, то брат мій. Скажете, від Яринки з Ямни. Нагодує, напоїть, він у мене такий. А взагалі залишалися б у мене на ніч, куди вам поспішати?..
Ледь відкараскались.
— А де копатимемо? — вмить посерйознішав Миколка.
— Де люстерце звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, а то я один не дотягну. — Після двобою з Гнатом Андрію нелегко було нести скриньку, тепер її волік Миколка.
— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.
— Іще не знаю. Однак, здається, місце саме знайдеться. І лопата — якщо знадобиться саме вона.
Лопата не знадобилася. Дуже швидко вони знайшли ідеальне для їхньої мети місце: пагорб, а на ньому — вивернутий із корінням явір, причому нещодавно (зранку в горах пройшла гроза).
— Бачиш, нічого не доведеться рити.
— А закопувати?
— Ну, це легше — посадимо дерево та й притопчемо, всіх справ.
Вони трохи попрацювали, нарешті Миколка стомився і заснув, тож Андрій заходився влаштовувати скриньку сам-один. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили, — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік — і козак притягнув його до ями, відтак узявся за закляття скарбу. Скінчивши ритуал, він востаннє присів перед скринькою, яка пережила разом із ним усі негаразди мандрівки. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злості, ні роздратування. Як можна злитися на річ, нехай і не зовсім звичайну?
Обхопивши двома руками, Андрій опустив скриньку в яму і закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав — і вже тільки потім дістав мотузку і взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником — він уже постарався на славу, тож майже не сумнівався: і приживеться, і виросте великим та величним — не один ще рік зеленітиме тут.
Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати...
Раптом Андрія охопило те саме відчуття, яке не так давно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Все навкруг засяяло яскравими фарбами, заблищало життям, яке струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев...
Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні.
