Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

Володимир АРЄНЄВ

БІСОВА БУША, АБО ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ

Повість-фантазія

ЛЕГЕНДА

Дід мій, коли ще молодим був, чи то чув від кого, чи сам бачив, що у нас за селом, на пагорбі, під явором, скарб закопано. Місцина та здавна вважалася нечистою. Там, кажуть, було колись поганське капище, навіть жертви людські приносили. Пізніше ідолів викорчували, місце освятили — та так і лишили собі. Земля глевка, родить зле. Сам я, ще малим, бачив одного разу, як там при повному місяці червонясті вогники вигравали, а дехто начебто й мару зустрічав: буцім темними ночами ходив хтось, високий, страшний.

Хоча, звичайно, як воно насправді було — один Бог відає...

Пролог

ДВІ ЗУСТРІЧІ

Самотній подорожній на шляху

мені всміхнувся,

наче кат в відпустці.

...Дививсь йому услід і думав:

"Долю свою зустрів".

Але — не наздогнав.

Зустрічали вовкулака всім селом.

— Буде йому хліб, буде й сіль, — зловтішно шепотів староста, розправляючи чорні, гострі, мов кінчики батога, вуса. — Ой буде!..

Решта мисливців підтримувала черговий старостин вигук загрозливим бурмотінням, мовляв, хай тільки з’явиться, клята тварюка! Покажемо, де раки зимують! Аякже! Хай тільки!..

Чутки про вовкулака давно вже блукали селом, зазирали у тьмяні віконця, нахабно стукали у двері, і варто було необачному господареві відчинити — мерщій забиралися до хати. Лягаєш увечері, і тільки-но на вулиці вітер почне з горобиною витанцьовувать гопака — ти уже біля вікна, видивляєшся: чи, ба, не воно? А як тихо — то ще гірше, бо ж усім відомо, що вовкулак зайвого галасу не робить. Нишком прийде, нишком піде. От тільки на ранок або вівці не дорахуєшся, або собаку знайдеш із перегризеним горлом.

А два дні тому пішли дівки до річки одіж прати — і прибігли, захлинаючись від криків та переляку. Знайшли, бач, на березі напівмертвого сіроманця, от тільки ноги в нього — чоловічі! А на горлі сліди від ікол вовчих.

— Ет! — махав рукою та кривився старий травник Панасович. — Чи ви дурні, чи я сліпий! Які ж вовчі, коли вовкулачі! У вовка хіба такі зуби бувають? Ну, скажи їм, Гринько!

Гринько, колишній панський псар, тільки егекнув. І пошкутильгав додому. А коли староста його до себе покликав, так і відказав: то лише початок. Бо ж билися біля річки двоє вовкулаків, сильніший слабшого здолав, тепер, певно, сам тут полюватиме. На кого, питаєте? А хіба не все одно, даруйте, чи на худобу, чи на людей? Треба дати йому відкоша — ото й усе. Певна річ, лячно. Та тільки, згадаєте моє слово, тижнів зо два буде ще гірше. Воно, гадаю, голодне тепер і скажене, мов чорт, котрому під хвоста свяченою водицею бризнули. Схоче мати нас за хліб і сіль, і якщо не дамо відкоша — так і буде.

— Буде! — розгнівано буркотів староста. — Буде клятому і хліб, буде й сіль!

Готувалися давати відкоша усією громадою, чи не вперше за багато років. Стара мельничиха Оксана Михайлівна навіть змусила чоловіка згаяти день і відвезти її до куми в Нижні Погребці: кума трохи підвідьмачувала, тож погадала й порадила, коли слід чекати на бісове поріддя. Ще й уточнила, де саме може з’явитися вовкулак.

Гринька напередодні теж бачили то в коваля, то в церкві, то біля річки, де знайдено було тіло нелюда; потім півночі з Панасовичем радився про щось...

А тепер, коли обрані старостою ч оловіки вичікували в засідці в тому місці, де старезний гай якраз підступав до річки, загальне піднесення трохи того... вщухло, так би мовити. На занепад високого лицарського духу впливало геть усе: і очманілі від такої розкішної вечері комарі, й надто вже загрозлива тиша, і думки про решту чоловіків, котрі — щасливчики! — залишилися по хатах, щоб було кому в разі чого захистити жінок і дітей.

Словом, коли страшна хвостата тінь вибігла з хащі й посунула просто на мисливців, розгубились усі. Заклякнувши, дивилися на масивну вовчу постать, на величезні, мов копита коня-ваговоза, лапи... В очі нелюда, що світилися медовим полиском, поглянути ніхто й не наважився.

Тварюка вже ледь не впритул підбігла до лощинки, де позавмирали сільчаки, аж раптом стала й задерла догори морду.

"Здогадався, — подумав староста. — Зараз внюхає нас, і..."

Про хліб із сіллю, ясна річ, уже не йшлося — тут би власне життя врятувать!

Під монотонне дзижчання комарів вовк повернув голову й подивився просто на мисливців. Мовчки задер верхню губу, показуючи довгі, мов душогубські ножаки, ікла.

"Стрибне, — промайнуло в старостиній голові. — І нам кінець".

Сіроманець дійсно стрибнув — але вбік, і водночас із тим стрибком просто над вухом старости пролунав постріл, гучний і несподіваний. Постріл цей, здається, пішов у небо, але даремно не пропав: сільчаки немов прокинулись од остовпіння і похапалися за рушниці й вила.

— Нумо, хлопці!

— Он він побіг, клятий!

— Стріляй, куме, стріляй! Втече!

Вовкулак справді втікав, і жодна з куль не влучила в нього.

Жодна? Так, крім однієї, першої, — яку випустив зі своєї рушниці Гринько. Уже потім він пояснив, що на справжнього перевертня треба лити кулі срібні, бажано ще й освятити; тому він і пустив на те із запасів своїх, "на чорний день" відкладених, кілька срібних монет — а що робити, як треба для загальної справи?

Поранений вовкулак утікав берегом, лишаючи по собі чіткий слід: прим’яту траву та бризки крові. Двох вояків послали за собаками, аби певніше було, а решта подалася навперейми; згодом, уже з собаками, вийшли по сліду на шлях, що тягнувся від самого Києва на північ. Зволожений кров’ю пил недвозначно натякав: отуди! поспішайте!!

— Як гадаєш, куме, втече?

— Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!

Це ж підтвердив і нічний подорожній — він стояв край шляху і, здається, навіть чекав на мисливців. Привітався як належить, перепитав:

— Чи не на вовка полюєте?

— На вовкулака! — гукнули йому. — А ти що за один та звідки прямуєш? Може, ти і є той вовкулак, га? Ану перехрестись!

Посміхнувшись, незнайомець перехрестився. Потім вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бісова кров:

— Ваш, бачу, поранений. А на мені ані подряпини. ...Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив. Просто шляхом біг мов скажений; мене помітив, але тільки вбік відскочив — і далі помчав. Тепер, певно, зарічуся вночі мандрувати — після таких зустрічей...

— А чом зараз мандруєш і куди?

— До Києва, у мене двоюрідна сестра завтра заміж виходить. Он у скриньці несу подарунок.

— Ну, як наше село минатимеш, перекажи Остапу Ковальчукові, що все гаразд, ідемо по сліду. Не забудеш?

— Не забуду, панове.

...Побігли далі.

Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, відтак повернувся і заглибився в хащі. Трохи згодом повернувся; руки його були зволожені, а на чоботах підсихали крапельки крові та кілька сірих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ тріпотів на вітрі зламаними крильми.

* * *

Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.

— Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлібчика!.. Подорожній здригається, обертається — і замурзане хлопча несподівано завмирає пташкою, що вгледіла змію. Бо ніколи ще не бачило у людей такого погляду. Різне випадало бачити Миколці за своє коротке життя: шляхом, що розрізає їхнє село навпіл, часто люди ходять — то до Києва чи до підкиївських монастирів, то назад. І очі в них різні бувають: злі, добрі, втомлені, порожні. Але — не такі! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевілля іконописець.

Подорожній розглядає Миколку, стомлено стинає плечима — і ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадіює хлопчика, і він за звичкою продовжує тонесенько, жалісно скиглити:

— Дядьку! Дя-ядь! Подайте...

І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло... У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.

А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.

То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, — про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.

Дайте, дядьку!

— А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить...

— Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. — А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти — святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька — розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.

...І — жива! Тобто, здається, що жива, — боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.

— До ночі дійду?

Про що це він? А, так, про Межигірку.

— Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.

Ой, про обід не варто було — он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки "живої" скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

"А шкода, що не кобзар, — недоречно спало на думку. — А то б напросився в учні — усе краще, ніж тут за гусаками ходити.

Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!"

Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх...

І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б — не взяв.

Якщо там узагалі — гроші.

Розділ перший

РОЗТОПТАНИЙ ЖУПАН

Ой, танцюю до нестями,

перейшовши за межу!

Чи до Бога повертаюсь,

чи від дідька я біжу.

А чи з Долею останню

чарку п’ю.

Чи Кістлявій чоботами

пику б’ю.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!

Пом’яніте ж добрим словом козака!

...Зламаний, лежить

дороговказ.

Ой, танцюю!..

"... прінят єсі на вєка".

Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт.