Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

Тому першим на пліт зайшов Ярчук, він вів за вуздечку Орлика і, як міг, його заспокоював, а потім уже сюди заскочив Миколка. Речі свої вони вклали в сідельні мішки, скриньку ж, за звичаєм, Андрій прив’язав за спиною. Здавалося, та важчала з кожним днем і через поранене плече завдавала чимало клопоту Ярчукові, але козак усе ж не наважувався везти її інакше.

— Готові? — спитала Лисиця — і не дочекавшись відповіді, відштовхнулася жердиною від берега.

Пліт повільно поплив рікою. Чудовиська, побачивши, учувши, почувши (хто — як) живих, заметушилися. Деякі знахабніли настільки, що почали нападати, закидаючи сюди свої щупальці чи лапи. Андрій змушений був обрубати їх шаблею. Срібляста Лисиця схвально кивнула, мовляв, продовжуй, а сама зосередилася на керуванні плотом.

Навантажений, він рухався повільніше, до того ж заважали постійні атаки з боку річкових страховидл. Андрієві ставало дедалі важче: невпокоєні душі, скаженіючи від присутності поряд живих, кидалися на пліт все настирливіше. Ярчук орудував шаблею без відпочинку — і тому не відразу помітив, що берег уже поряд, але пліт чомусь зупинився. Спершу Андрій подумав: справа у жердині, можливо, якийсь риборак перекусив своїми клішнями чи інша тварюка додала клопоту.

Виявилося, ні.

Жердина була цілою, просто Лисиця витягнула її з води і тепер задумливо розглядала.

— У чому справа? — спитав Андрій. — Чому стоїмо?

— Та я от тут дещо пригадала, — широко усміхнулася Лисиця. — Де ж це бачено, аби перевозили задарма? Та ще такою річкою!

— Чого ж ти раніше мовчала?

— Забула, — розвела руками-лапами Лисиця. — Ну то як, плататимете чи мені назад повертати?

Андрій промовисто подивився на свою шаблю, вимазану у слизькій крові річкових чудовиськ.

— Клятва, — нагадала Лисиця.

— Тоді називай ціну, але тільки врахуй: вона має бути помірною. Інакше візьму гріх на душу, не дотримаю слова — уперше і востаннє у житті.

— "У житті..." — Сміх Сріблястої скидався на скреготіння якихось особливо бузувірських, давно зіржавілих знарядь допиту. — От тобі ціна: життя, будь-чиє, одного з вас. І не намагайтеся мене обдурити чи втекти. Гадаєш, мій пліт схожий на ті, на яких переправляєтеся через звичайні ріки ви, живі? Тоді поглянь!

Із цими словами Лисиця легенько стукнула жердиною по плоту. Вода завирувала — і на поверхню винирнула жахлива голова із щелепами у формі дзьоба і жовтими очима, що тьмяно світилися.

— Черепаха! — ахнув Миколка.

Він мав рацію — та тільки розміри цієї черепахи у кілька разів перевищували звичайні. Одним порухом щелеп вона могла перекусити дебелого козака, а вже дитину проковтнула б легко, наче бабку чи метелика.

Виринувши, черепаха взялася моторно жерти чудовиськ, що нападали на неї. На пасажирів вона поки що уваги не звертала.

— Життя? — посміхнувся Андрій, намагаючись невідомо навіщо виграти час. — Невже тобі не потрібна скринька?

Лисиця зареготала, пронизливо і глузливо.

— Навіщо вона мені? Ми з самого початку домовилися з Ягою: мені скількись там живих і мертвих, та ще декого з двоєдушців, їй — цю коробку розцяцьковану. Я — володарка тутешніх істот... хоча не тільки їхня. Іноді до мене звертаються за іншою допомогою. — І вона проспівала, передражнюючи: — "Мишко, мишко! на тобі зуб кістяний, а мені дай залізний!" Ну що, пригадали?

— Ну а зуби тобі навіщо дитячі? — втомлено спитав Ярчук.

— Знадобляться, — підморгнула Лисиця. — Дітлахи мені разом із ними трохи життєвої сили передають. А я їм за це — нові і міцні зуби допомагаю виростити. Як на мене, чесний обмін. Чи думаєш, мушу, як Яга, одним лише злодійством промишляти? Так я ж, на відміну від неї, ще не збожеволіла.

— А чому вирішила на нас напасти?

— "Напасти"?! Та ні в якому разі! Просто стара мені не всі борги сповна сплатила... тепер уже і не сплатить ніколи. Душі її переважно звільнилися, а ці... — Лисиця ткнула жердиною у воду, відкидаючи геть надто настирливого шишигу. — Ну до чого я їх прилаштую? Суцільні клопоти, чесне слово! А мені незабаром линяти — старе життя скидати, нове вдягати. А нового досі немає. Ти, ясна річ, не піддасися, у тебе обітниця не виконана і взагалі. Ну та нічого, хлопець якраз підійде.

— А кінь? — спитав Андрій, стаючи між Миколкою і Лисицею. Поки вони розмовляли, пліт-черепаху потроху зносило до берега. Чудовиська І досі атакували її, але гинули у гігантських щелепах панцирного гада.

— До чого тут кінь? — здивувалася Лисиця.

— Ти сказала, платою за переправу буде життя одного з нас. Нас тут троє: Миколка, я, Орлик.

— Але ж... я мала на увазі...

Та Андрій не став зволікати:

— Ану, Миколко, стрибай!

Хлопець, на щастя, швидко зметикував. Вихопивши з сідельних чохлів один із пістолів, він плигнув на берег, упав у воду, але вибрався швидше, ніж страховидла встигли до нього дотягнутися.

В очах Лисиці запалали небезпечні вогники.

— Ах ти!..

Андрій бачив, як повертається до них величезна голова черепахи, як розкривається паща і стікає по дзьобатих щелепах слизота від крові річкових чудовиськ...

...стрибнув!

— Орлику, давай! — кричить з берега Миколка. І цілиться з пістоля у черепашачу голову, стріляє — але пістоль підмочений!..

Андрій упав у хвилі, ледь не порізавшись шаблею, яку так і не встиг укласти в піхви; підвівся, в два стрибки опинився на березі. В спину вдарило пронизливим напівкриком-напівстогоном — наче кулю випустили Ярчукові проміж лопаток.

Він обернувся, знав, що побачить, але із мстивою ненавистю до себе вирішив дивитися до кінця.

Орлик, звичайно ж, не встиг. Черепаха схопила його, уже коли він стрибнув, стулила щелепи на конячому череві і смикнула на себе, легко, без помітних зусиль. Удари копит по морді не завдавали їй анінайменшої шкоди. Повільно, не поспішаючи, тварюка пожирала ще живого коня — і Андрій не витримав, помчав до води, аби...

— Стійте, дядьку! — Миколка збив його з ніг і притис до землі, тож коли Ярчук нарешті скинув його з себе і підвівся, все уже скінчилося. Черепаха відпливала від берега, заковтуючи криваві залишки, в яких навряд чи хтось упізнав би зараз конячу голову. Лисиця, не звертаючи уваги на двох живих, що обманули її, зрідка вдаряла жердиною по щупальцях найнахабніших чудовиськ і керувала кудись нижче за течією. Хутро її потьмяніло, наче дійсно стаючи металевим, а морда трохи вкоротилася, перетворюючись на мишачу. Хвіст, розкішний та пишний, тепер потоншав і став схожий на батіг. Перед ними була та сама "мишка" з дитячої пісеньки, котра, оволодівши молочним зубом Миколки, дізналася про його мрії й обернулася на Лисицю з Андрієвої казки. Аби повірили, аби сіли на її клятий пліт!..

Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.

— Ви б усе одно нічого не зробили, — сказав Миколка. — Тільки б загинули нізащо.

— Ти маєш рацію, синку, — глух о відповів Ярчук. — Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити... отак.

Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.

Розділ одинадцятий

ПОЧУТИ ДЗВІН

Мені здається, незабаром я

побачу Бога.

Смішно! Як же смішно!

Уже не ті і очі, і душа.

От тільки раптом — по хребту,

мов лезом,

те "незабаром".

І вдивляюсь знову

в обличчя перехожих — бачу ж

в кожнім

одне й те саме: лиш самого себе.

І десь далеко-далеченько б’є

церковний дзвін — неначе

б’ється серце:

не знаком, не передчуттям, і не

якимсь собі там надгучним акордом,-

а просто так, життєво, для душі.

Щоб чути серце, не потрібні вуха —

достатньо серця.

Аби бачить Бога —

лише потрібний Бог,

лише потрібний Бог...

Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього — той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.

— Хай, — сказав Миколка, — так легше йти.

У цьому Андрій сильно сумнівався.

Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.

— От що, — вирішив Андрій, — переправляємося у Яв. А далі вже — за обставинами.

Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.

— А тепер — привал, — наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. — Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити.. . — І він силувано усміхнувся Миколці.

На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, — знав точно. І все-таки...

А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.

І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого... "Задля чого, Господи?!!"

Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за "дядьку", аби той чогось собі не заподіяв.

Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.

— А погляньмо у люстерко, — несподівано запропонував Миколка. — Раптом там вказівки змінилися?

У це Андрієві не вірилося, хоча — чому б не поглянути.

Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав...

Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент — тільки уламки полетіли навсебіч.

Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік.