Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

Але чомусь Андрій точно знав, що саме той, біля якого вони влаштувалися на ночівлю, наснився йому, що він і камінь уві сні стали єдиним цілим.

Андрій присів біля нього і прихилився спиною до прохолодної шорсткуватої поверхні. Душу рвали на клоччя суперечливі бажання, думки, надії.

Він запалив люльку і сидів так — поки нарешті його не відшукала берегиня.

* * *

Вона прийшла з півдня і цього разу — не крилася. Андрій помітив її тоненьку бліду постать здалеку, дивився, як вона, обережно ступаючи по землі, йшла до кургану. На плечах її тьмянів жупан. На зап’ястях (але це Андрій побачив тільки тоді, коли вона підійшла майже впритул) проступали сліди від мотузки.

Він не був упевнений, що вона прямує до нього, допоки берегиня не почала підніматися на курган. А коли підійшла, спитав:

— Що з тобою?

Він збирався сказати зовсім інше. Щось на зразок: "Навіщо прийшла?" чи "Знову будеш брехати, бісівське поріддя?" Збирався — але спитав саме це.

— Я вільна, — сказала вона здивовано, наче перевіряючи на дотик слово "вільна" і не вірячи, що це правда. — Виходить, Яги більше немає? Чоботи добралися до неї.

— Ти знала про чоботи! — здогадався Андрій. — Чому ж нічого не сказала?!

Вона стенула плечима:

— Якби сказала, хіба ти звернув би?

— Але ж ти хотіла звільнитися? — Тепер він почав розуміти; Яга згадувала про полонені душі, а берегиня — про те, що вона була підвладна чиїйсь силі і ризикувала, коли прийшла до них того разу.

— Тут зовсім по-іншому сприймаєш життя, — повільно мовила вона. — Наче здалеку бачиш вчинки та їхню важливість. Я знала, що рано чи пізно звільнюся. А якби ти поїхав допомагати чоботам, ти ризикував би Миколчиним життям. Це було б надто високою ціною за мою волю.

— А засідка? Звідки татари знали про нас?

— Пані Хазяйка слідкувала за мною. І коли зрозуміла, що я попередила вас, покарала мене.

— Виходить, цей таємничий Кисим з нею зв’язаний?

— Виходить, так. Щоправда, я вперше чую про нього, але, судячи з імені, це татарин. І якщо він був серед тих, хто переслідував тебе...

— Він ватажкував у них. Але це не суттєво, якщо ти не знаєш про нього. Скажи, чому Яга порадила мені з’їздити до Горині?

Берегиня здригнулася.

— Це страшне місце, — прошепотіла вона. — Принаймні, у Вирії. Там вона тримала полонені душі. Іноді Хазяйка перетворювала їх на зміїв-літавиць і відправляла у світ, наділяючи злобою і змушуючи коїти біди. Особливо ненавиділа ті душі, яких не могла собі підкорити. Частина з них зібралася у місті двоєдушців і донедавна, завдяки Ропушчиному Кільцю, залишалася у безпеці. Але пані Хазяйка зруйнувала Кільце і полонила багатьох, а решта розбіглася хто куди. Щоправда, тепер більшість звільнилася, у тому числі і захоплені під Вовкоградом.

— А меншість?

— Побачиш сам.

— Ми зможемо там переправитися?

— Не знаю, мабуть... Якщо відшукаєте міст. Тільки тоді. — Вона замовкла і раптом спитала несміливо: — Дозволиш мені подивитися на сина?

— Звичайно. Він у тебе молодчина, справжній козак.

Андрій навмисне не дивився вслід — вважав, що її треба залишити наодинці з сином.

— Дякую, — сказала вона, повернувшись через деякий час. — Я подарувала йому наостанок сон, це єдине, що я ще можу для нього зробити. Тобі, здається, теж не завадило б відпочити.

Андрій журливо всміхнувся, пустив до нічних небес кільце диму.

— Уже відпочив — і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.

І він стисло переказав їй зміст свого сну.

— Чого ж дивуватися? — відповіла берегиня. — Це кургани, на них ще і не таке статися може.

— Слухай-но... — Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. — Слухай-но... розкажи... ти казала, тобі можна допомогти...

Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!

— Уже незабаром, — сказала вона замість відповіді, — для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що... приглядай за моїм синочком.

"Даремно я з монастиря втік", — тужливо подумав Андрій.

Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці — і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.

Берегине, берегине!

Як побачу, серце гине!

Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.

А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди... — цілував і тонув.

"...жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення".

На ранок вона пішла — тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.

І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.

* * *

— Ось вона, Горинь, — сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. — Бачиш?

Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі — здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.

Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, — і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм... — Бог відає, що там, за ним! — знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав...

Сподівався, що йому полегшає, коли, виконавши завдання, повернеться нарешті в Яв; сподівався... а може, боявся?..

Зате сни відтоді бачив мальовничі, спокійні. Ніякі більше камені на курганах чи його одвічні жахи із Господнім шляхом та розпаданням на сотні частин не марилися — просто сни, які, певно, сняться звичайним людям.

Іноді він навіть літав у них — і це було набагато приємніше, ніж наяву, коли перекидаєшся на крука чи орла.

Шкода, вона не приходила ніколи, навіть у ті сновиддя, хоча Андрій не мав сумніву: усі вони — її рук справа.

...Іноді, прокидаючись, він плакав, але туга була світлою, як і вона сама.

Зараз, коли Ярчук дивився на те, що коїлося на річці, душа характерника теж ридала і рвалася на шматки.

Горинь кипіла. Її води кишіли створіннями, вигляд яких людину, звичну до химер менше, ніж Андрій, назавжди зробив би заїкою. Рибораки, псоголовці з бахромчастими плавниками замість вух, рогаті жаби, від мукання яких дзвеніло повітря; пернаті птахозмії і люди, у яких очі на місці рота, а на лобі ворушилися товстелезні губи; шулікуни та ічитики всіх різновидів...

— Що це? — прошепотів Миколка.

— Так, нечисть бешкетує... — удавано байдуже мовив Андрій. Нащо малому знати, що перед ними — останні полонені Яги, які, хоч і вільні тепер, але безпорадні перед такою волею. Мине кілька років — і останні з них щезнуть без сліду, не даремно ж у народі справляють усі ці проводи русалок і похорони давно померлих предків. Кілька років... але Андрій не міг чекати і тижня, а переправлятися через ріку вплав не ризикнув. Невпокоєні душі, переплавлені у казані Яги на чудовиськ, і поводилися відповідно. Добре хоч, на берег не могли вибратися.

— Що ж, — вирішив Андрій, — поїдемо шукати міст.

Ледь не додав: "як твоя матуся нам порадила", — та вчасно прикусив язика.

Майже до самих сутінок вони їхали вздовж берега, але не побачили нічого навіть схожого на міст чи брід. І це, зізнатися, насторожило Андрія: якщо їм доведеться об’їздити Горинь до самого її витоку, що знаходиться далеко і від заходу, і від витоку Случі, то вони втратять багато часу.

На жаль, поки вони нічого не могли вдіяти. Тому вирішили влаштовуватися на ночівлю, а зранку Андрій поміркує, як бути. Врешті-решт, пошукає придатне Джерело — та й поїдуть собі через Яв. А Кисим — що Кисим? Може, він після смерті Яги залишить їх у спокої.

Попоївши, чим Бог послав, вони вляглися спати під невгамовні виття і стогони річкових страховиськ.

* * *

— Дядьку! — Миколка з усієї сили термосив Андрія за плече. — Дядьку, гляньте!

Той привстав і подивився туди, куди вказував хлопчик, — на річку.

— Бачите? Срібляста Лисиця, як у казці!

Так, Андрій побачив! До берега наближався пліт, яким керувала Срібляста Лисиця. Вона стояла на задніх лапах і тримала передніми жердину.

Наче щойно виплила з казки, яку Андрій колись вигадав, аби Миколка швидше заснув.

Навколо її плота хвилі, що кишіли невпокоє-ними душами, розступалися самі собою, і жодне з чудовиськ не насмілювалося напасти на Лисицю.

— Збирайся, — притьмом звелів Андрій хлопцеві. — Може, домовимося з нею — та й якось уже переправимося на той берег.

Пліт тим часом підплив ближче, і тепер Ярчук придивився до Лисиці уважніше. Зросту вона була людського — та й повадки мала не звірячі, хоча щось таке ні-ні, а з’являлося в її погляді. Хутро її було сріблястого кольору, хвіст — золотавого, очі ж — чорні, наче вуглини у попелі давно згаслого багаття. Лисиця на подив майстерно керувала плотом, який, до речі, був трохи незвичної форми: овальний, з випуклою поверхнею, тож навіть дивно, як Сріблястій вдавалося втриматися на ньому.

— Гей, красуне, — неголосно покликав її Андрій. — Чи не перевезеш на той берег? А то, сама бачиш, ні мосту поблизу, ні броду, а вплав щось не хочеться...

Лисиця посміхнулася, вихваляючись гострими білими зубами, кожен розміром із добрячий ніж.

— Можу і перевезти. Тільки спершу заприсягніться, що не піднімете на мене зброю, ні холодну, ні вогнепальну.

— А ти — чи поклянешся в тому ж самому? І також у тім, що не намагатимешся скинути нас у воду?

Лисиця проковтнула усмішку, хоча Андрієві здалося, очі її, як і раніше, насміхалися.

— Ти перший попросив про послугу, я не нав’язувалася. Але твоє запитання слушне. Даю слово, що не підніму на вас ні холодної, ні вогнепальної зброї, і що не намагатимуся скинути вас У воду.

— Я клянуся в тому ж, — відповів Ярчук.

— Тоді ласкаво прошу. Місця вистачить усім, навіть вашому коню. Але тримайтеся міцніше і накажіть йому, аби стояв сумирно. Якщо хтось із вас упаде в ріку, вже не врятується.

Це Андрій із Миколкою і самі розуміли.