Бісова душа, або Заклятий скарб - Арєнєв Володимир

— Ніхто не любить мене! Ніхто не прислуговує мені! А піти, як вони, я не можу! Божеволію! Сохну! А ти — погибелі моєї хочеш, — раптом вигукнула вона, звертаючись до Андрія. — Скриньку цю рахманську через весь край тягнеш, у люстерце зиркаєш: "Хто на світі найдурніший, найстрашніший, найлютіший?" Я! Я, я, я! Я-а!.. — Вона застогнала і похитнулася, але втримала рівновагу і обвела скаженим поглядом хату, яка почала змінюватися: з’явилися стіни з пряників і віконниці зі звірячими мордами. — Я ловлю їх, — сказала Яга так, наче зізнавалася у чомусь заповітному. — Ловлю і тримаю, чим і як можу. Та пусте! Краще від цього мені не стає. Я — карга. Мене неможливо любити, бо силою змусити любити неможливо. Ти знаєш це, козаче? Що ти взагалі знаєш про любов і смерть?

— Навіщо тобі скринька? — спитав Андрій. — Чи тобі треба, аби я відкрив її?

Вона уривчасто захихотіла.

— І те, й інше, рідний. Рахманська скринька — вона може будь-яке бажання виконати. Рахмани, кажуть, у них навіть людей живих вирощували. А мені б всього дещицю — красу собі виростити, аби любили мене, аби не сахалися, аби такі от, як ти і твій хлопець, не відверталися... Тому що не можу-у я так, чуєш! Так — не можу, а інакше не виходить. Чи ти хочеш, аби я ще сотні років нав’є неволила? З’їзди на Горинь, поглянь... Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх, живих і напівживих, і чвертьживих!.. Ненавиджу! Так і розірвала б на шмаття, і у піч, усіх у піч — і аби неодмінно стогнали, і плакали, і благали змилостивитися! А я вас — і не чула б навіть!

Вона підскочила і миттю змінилася — хворобливість не минула, але стала хижою, рішучою. Андрій, який давно підозрював, що це створіння насправді є нашаруванням кількох сутностей, у чомусь суперечливих, але безперечно — божевільних, тепер остаточно в цьому впевнився.

— А почну з вас, — втомлено і байдуже вимовила Яга. — Зараз і почну.

Андрій чекати не став — стрибнув, анітрохи не шкодуючи, що беззбройний. Ніколи було шкодувати.

У стрибку він дотягнувся до неї, але невдало. Одну руку перехопив, а другу не встиг, і довгі пазурі Яги дряпнули його — якраз по пораненому плечу.

Якщо вона думала, що Андрій від болю відпустить її, то, звичайно, помилялася. Вони покотилися підлогою, із рота в старої відгонило червивими грибами і тухлою рибою, але тіло було пружним і міцним, наче з деревини, що почорніла від часу, однак не втратила міцності. Тепер Андрій дуже добре уявляв, що відчував Степан, коли бився з нею.

— Ну ж бо! — закричав Миколка. — Давайте, чого ж ви!

Андрій вирішив, це хлопець до нього звертається. Але помітив, як розширилися від жаху зіниці старої — і відчув, що вона силкується вирватися; тому стис у обіймах і вирішив ні за що не відпускати.

До ноги його раптом доторкнулося щось, потім ковзнуло нижче...

— Ні! — заволала Яга. — Ні, тільки не це, ні-і-і!

Вона вкусила Андрія за поранене плече і все-таки вирвалася. Скажена, з розпатланим волоссям і налитими багрянцем очима, кинулася до дверей — та так і завмерла на місці.

На обидві її ноги, поки билася з Андрієм, налізли самохідні чоботи.

Того, що сталося пізніше, не могли уявити ні Андрій, ні Миколка. Хлопець, щоправда, здогадався (чоботи невідомо як пояснили), що в них — погибель старої, але як могли вони зашкодити їй, навіть він не знав.

А самохідці почали самі пересувати ноги старої. Сильним ударом розчахнули двері і вискочили на вулицю. А там, "перезирнувшись", рвонули у різні боки!

Андрій тільки і встиг, що рукавом прикритися...

* * *

Тиша. Відкривши очі, Ярчук побачив, що вони з хлопчиком стоять на порозі бабиної хати, з ніг до голови вимазані у павутину і якусь огидну слизоту багряного кольору.

— З вами все гаразд, дядьку Андрію? — запитав Миколка, досі стискаючи в кулаці шаблю.

— Авжеж! — підморгнув йому Ярчук. — Усе-таки, синку, ми з тобою її добряче взули, чи не так?

Розділ десятий

НА ПЕРЕПРАВІ

Міняють коней на переправі.

Піджаті губи, похмурі брови.

В очах паромника страх і радість —

й сліпе пожвавлення на паромі.

Зійшлися хмари, от-от проллються.

І риска в небі — автограф Бога.

А на паромі зсивілі люди

міняють коней — міняють з болем.

Дзвенять копита, знялися гриви.

Ривком зухвалим вудила коням

роти рвуть навпіл. "Бувай, красивий.

Не ображайся". Паром відходить.

"Та й ви ж не першії, — метушиться

паромник. — Ви аби тільки знали:

отут, у Вирії, всяка живність —

вмирає. Коні нам і не сняться.

Й до речі, варто. Я правду... вірте!

Хвилина пам’яті — це багато.

А коні — хай їм! — нема тут місця

ні вашим бідам, ані коханням.

Долоні в воду — і п’єш. Смак крові.

І коні, пам’ять — все далі, далі.

Лиш на причалі блищить підкова

життя уламком, знущанням вдачі.

Чоботи так і не повернулися. Певно, разом зі економ Яги скінчилося і їхнє існування. Миколка дуже через це засмутився і знову став більше схожий на дитину. Зрештою він не стримався і заревів, розмазуючи по щоках сльози впереміш із павутинням і гидотною слизотою, що залишилася після Яги. Чоботи, пояснив хлопчик, навмисне призначені були для загибелі старої, але якби та спромоглася спіймати їх, то неодмінно б знищила. Тому вони і переховувалися у Вовкограді, куди Яга потрапити не могла. Через те і накинулася на них першого разу і навіть полонила один — той, який лівий...

— Синку, — неголосно сказав Андрій, — вони ж обидва були ліві.

— То для нас. Самі ж вони розрізняли, який на ліву ліву ногу Яги одягається, а який — на праву ліву, — пояснив крізь сльози Миколка. — А ще вони знали, що разом із Ягою і самі щезнуть. І от, все-таки... — І він знову заридав.

Чого Андрій ніколи не вмів, то це заспокоювати дітей, які плачуть. Але якось усе ж розрадив хлопця. Розірвавши на клапті змінну Андрієву сорочку, стерли з себе павутиння і слизоту.

Вони вийшли на ґанок і побачили, що замість села навколо стояли невисокі кургани. На одному з них прилаштувалася і хатка Яги.

— Виходить, ми так і залишилися у Вирії, — здогадався Миколка. — Дядьку, але ви ж мене вдруге ніде не залишатимете?

— Та вже бачу, що простіше з собою взяти, — насупив брови Андрій.

І, переночувавши на одному з курганів, подалі від хатки, вони поїхали на південь, до витоку Случі: так наказало люстерко.

Тепер, коли дивний Кисим із татарами лишився позаду, а Яга загинула, здавалося, ніщо не загрожувало подорожі. Але Андрієві не давали спокою слова старої бісівки про річку Горинь, на яку слід було "з’їздити і подивитись". На що подивитись?

Ярчук знав, що Горинь перетинала їхній шлях. Щоправда, річка ця чималенька, може, іще й не зустрінуться з тим, про що Яга казала.

Та Андрієві у се якось не вірилося.

* * *

З усього, що сталося з ним під час цієї мандрівки, найдивнішим, найзначнішим здався Андрію сон, що наснився йому через день після загибелі Яги. Решта: стрибки з Яви у Вирій та назад, поїздка по лісу-нечистю, місто двоєдушців, зустрічі з берегинею і Костем, протиборство з Ягою, — все це уявлялося йому речами якщо і не звичайними, то хоча б не абиякими. Андрій знав, припускав, що таке могло статися, цьому було місце в його уявленнях про світ. А от сон...

Світайло неодноразово попереджав Андрія, що сни бувають різні. Іноді побачиш таке, з чим потім, як не дивно, стикаєшся у житті. Чи навпаки, у сні знаходить відображення те, що вже відбулося з тобою, — але тільки в ньому ти отримуєш роз’яснення подіям. Щоправда, коли Андрій надмірно захопився спостереженням за власними снами і в кожному шукав якийсь прихований смисл, Світайло, всміхаючись, нагадав йому, що "існують, синку, і просто сни".

Але той, який наснився Андрію через день після загибелі Яги, простим не був, це точно!

Уві сні Андрій перетворився на камінь; точніше, він споконвічно (у мережеві сну) був ним — величезним валуном, що лежав на одному зі степових курганів. Час для Андрія-каменя спливав зовсім інакше, ніж для Андрія-людини. Час уявлявся йому рікою; події та зміни повільно обтікали його з усіх боків. І він відсторонено спостерігав за ними, несподівано з’ясувавши, що здатний свідомістю проникати далеко за межі своєї матеріальної камінної оболонки.

Не одразу здогадався козак, що опинився у майбутньому. Однак деякі події, обличчя, міста допомогли це зрештою зрозуміти. Він вжахнувся — бо побачив, що на землю його чекають незліченні біди.

І — що найстрашніше — він нічим не міг зарадити, тільки спостерігати.

Що ж — він спостерігав. Нещастя, спричинені природою і людиною, сипалися на Андріїв край одне за одним. От літо, настільки жарке, що від спеки у степу вигоріла вся трава, в ріках висохла вода, а на дніпровській низині — всі плавні, — і татари вільно переправлялися з лівого берега на правий, сіючи смерть і руйнації. От зима, спершу безсніжна і м’яка, а потім несподівано — люта міцними морозами, тож земля промерзла на півметра вглиб. От ще одна зима, така ж щедра на сніги і тривала, а літо, що прийшло за нею, ознаменувалося градобиттями, сильними шквалами і грозами, які зносили хати і храми; от нашестя сарани, що нищила посіви гречки і проса, і люди гинули від голоду; от блискавки і громи, які відгриміли посеред зими; от знову посуха, і передчасна зима (сніг — коням по груди!), знову сарана з’їла все — і нема чим годувати худобу, і посуха, і землетрус, і мор такий, що цілі села стоять порожні... — і війни, війни, війни, війни! Від крові та болю, які наповнили цю землю, серце його камінне зайшлося у мовчазному крику; подорожні, що проїздили повз курган, намагалися чимшвидше забратися геть, бо відчували "щось таке", а козаки, які влаштовували тут, на курганах, дозорні пости, цей незмінно обходили стороною. Він намагався докричатися до них, попередити, напоумити, змінити незмінне — і зазнавав поразки, щоразу — поразки! А час, ріка, якої не існує, нісся повз нього все далі і далі, і Андрій бачив, як знову корчилась земля під ударами природи, а люди — під ударами людей...

Якоїсь миті він не витримав. Так часто буває уві сні, коли бачиш щось, що викликає в тебе найсильнішу тугу, журбу невимовну.

Прокинувся. Але не відчув від цього жодного полегшення. Сон видавався йому віщим, майбутнє — жахливим.

Тихо, аби не збудити Миколку, Андрій підвівся і відійшов трохи вбік. Вони заночували на кургані, в цій місцині їх було багато, — і майже на кожному височів до небес камінь.