💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Женя і Синько - Близнець Віктор

Женя і Синько - Близнець Віктор

Читаємо онлайн Женя і Синько - Близнець Віктор

Їх підтягували на баржах і поромах, а фашисти оскаженіло били з кулеметів, і наші бійці, мокрі й промерзлі, буквально на руках викочували ці тридцятип’ятитонні велетні на кручу, на берег Дніпра, і скільки бійців, підкошених кулями, падало в воду й гойдалось уже мертвих на хвилях.

…А вони тоді сміялися, кричали: "І нас! І нас сфотографуйте!" Бен потирав долоні й говорив: "Законно! Я ще покатаюсь на такій машині!"

Ні, мабуть, коло танка, що стоїть у лісі на старенькому постаменті в траві, не можна сміятися. Треба просто постояти мовчки.

Женя одірвалася від книги і задумливо подивилась на вікно. А надворі ще густішав туман, скоро в кімнаті зовсім потемніло, і хоч була середина дня, мати попросила ввімкнути світло. Потім порадила дочці:

— Не стомлюй очей. Одягнись тепліше й піди прогуляйся. Ти й так ніколи не виходиш на вулицю.

Дівчина взула гумові чобітки, надягнула пальто й хлоп’ячу шапку-вушанку. Вийшла у двір. І тут відчула, що погода трохи змінилася: вітерець притих, і туман тепер не плив, а стояв нерухомо, густий і білий, як молоко. Не видно було навіть сусіднього будинку, де живе Бен. Замість кочегарки, саду, розлогих дерев перед вікнами сіріли тільки округлі кошлаті примари. І ще щось маленьке, як стовпчик, стриміло самотньо під кочегаркою. Женя ступила ближче й ахнула: Зайчик! Оте худеньке вухасте хлоп’я, закутане в хустку. Воно геть змерзло, посиніло, а проте стояло і з нудьгою дивилося на Женине вікно.

— Зайчику, ти мене ждеш?

— Жду, — покірно й жалібно промовив Мотя.

І, видно, зрадів. Ожив, закліпав оченятами, затупцював біля Жені. Дівчина поправила на ньому хустку.

— Ходімо гуляти на стадіон?

— Ходімо! — погодився Мотя і подав їй руку.

Він, мабуть, знудьгувався за Женею, бо вчепився за неї і залопотів-залопотів про свої новини: про те, що в них померла баба, а кіт притяг мишу на кухню, а вдень як стрельнуло — погоріли всі лампи "тепер у них дома темно… Він був такий балакучий і такий старечо-мудрий, що Женя не могла його слухати без прихованої посмішки. Так, розмовляючи, вони вийшли на Стадіонну вулицю" обсаджену височенними канадськими тополями (тими, що влітку встеляють землю білим-білим, як сніг, пухом), а Зайчик туркотів про те, що батько йому купить справжню клюшку й ковзани, і він ходитиме на стадіон, учитиметься грати в хокей.

— А свисток у мене є! — похвалився Мотя і, понишпоривши у пальтечку, витяг чорний роговий свисток на шнурку й для переконливості надув щоки й свиснув.

— Ти в мене Зайчик! — похвалила Женя. — Ну, пригинайся!

Крізь пролом у загорожі вони залізли на стадіон. Це було невелике поле, обсаджене кущами бузку й акації, огороджене дерев’яним парканом. Узимку тут заливали каток, і тоді морозними вечорами над стадіоном розлягалося хлоп’яче "ах!!", "бий!", "шайбу!", гриміли клюшки, стинались різкі голоси, гупали шайби об бортик. Але зараз на місці хокейного майданчика стояли калюжі води, й туман розвішував чорні холодні краплі на залізній воротарській сітці. Блищали калюжі й на футбольному полі, але там зеленіла підстрижена трава й статечно прогулювалась чиясь коза.

Дівчинка пройшла з Мотею за стадіон, де починалося пустирище. Минулої весни тут було закладено парк. Приходили сюди піонери з їхньої школи, молодь із механічного заводу, і гуртом — весело, піснями, з жартами засипали канави, викорчовували пні, а найголовніше — посадили дві плантації туй. Ці гарні, літом і зимою темно-зелені деревця, що пахли смолою, Женя дуже любила: вони скидалися на молоді кипариси й нагадували дівчинці Крим, Алушту й лагідне, розморене спекою море, де граються дельфіни. Туйки росли на горбу, за стадіоном, і вечорами, коли заходило сонце, над їхніми гострими верхівками, як в Алушті над кипарисами, спалахували золотисті сонячні корони. Зараз туї, закутані мокрим туманом, стояли на пагорбі, як діди в кожухах.

Від туману, від сирої землі й холодних протягів Женя промерзла, а Зайчик і зовсім закляк, аж вкрився на лиці зеленуватим пухом. Спочатку він без кінця лепетав, а тепер притих, шморгав носом.

— Давай повертати додому, — сказала Женя.

— Давай! — швидко погодився Мотя.

І вони повернули назад, однак зупинились, бо помітили щось дивне. Тобто не помітили, а спершу почули хлоп’ячі голоси і серед них — войовничі вигуки Бена, а потім різкий пронизливий посвист Вадьки Кадухи. Голоси, вигуки, свист лунали від рову, над краєм якого росла перша алейка туй.

Женя нашорошила вуха. І Мотя завмер коло неї. А скоро вони переглянулись: що там таке? Туї не стояли на місці. Туї пропливали чи перебігали в тумані. Ось одне деревце, наче "матрьошка" на сцені, стрімко понеслось по кругу, стало, сховалось за іншими, і чийсь голосок дражливо покликав: "Ау! Я тут!" Хтось малий, присадкуватий незграбно чалапав на той звук, широко розставивши руки. І тільки він підійшов до дерева, як туя зірвалася з місця, перенеслась далі й тим же голосом озвалася: "Кхе! А я тут!" Женя нічого не второпала. Здається, ясно було тільки одне: котрийсь із хлопчаків (мабуть, із зав’язаними очима) гнався за туями, а ті дражнились, відскакували геть, то розбігались, то збігались докупи.

— Що вони роблять? — спитав Зайчик, здивовано лупаючи з-під материної хустки.

— Хто "вони"?

— Та хлопці! З нашого двору.

І тут Женю пронизала страшна й несподівана думка: "Невже хлопці… невже можна зробити таке з кущиками?.. Оті гарні, гостроверхі, що сяють увечері золотими коронами?"

— Гайда туди! — рішуче сказала Цибулько. — Бігом!

Схопила Мотю за руку й потягла його вгору, по крутому схилу, а ноги з’їжджали вниз — по глині й мокрому листі. Видряпалась на горб, хапнула повітря, бо задихалась, і, як батько, ляснула себе по коліну:

— Диви! Босячня, хулігани! Що вони витворяють!

А над ровом сюди й туди сновигали туї. Наче по команді "замри!" вони зупинялись на бігу, але жодне деревце не стояло рівно, а похитувалось, нагиналося, зачіпалось гілками, а деякі боком лежали в калюжах. За одним деревцем — з обдертою корою — мелькнула Бенова спина; Бен поправляв на собі чорний пілотський шолом, біг, прикривався туєю і азартно вигукував: "Шукай! Лови мене, мазило! Я тут!" Ще якісь голови, якісь спини виглядали з густого зеленого віниччя; промелькнув червоний Кадушин шарф, Вадька стрибнув убік — і всі туйки зірвалися з місця, їх наче підхопили невидимки й перенесли далі, в туман. Земля тут була витовчена підошвами до третього болота.

— Що ж це ви наробили, босяки! — задихаючись од бігу й злості, закричала Женя. — Та я зараз!.. Я покличу міліцію!

Туї, які метушилися, раптом завмерли. І той, присадкуватий, що чалапав за ними, став і отетеріло розвів руки. Він не був з пов’язкою на очах, як гадала Женя, а в чорних захисних окулярах, які щільно прилягали до обличчя: зараз, у туман, йому була непроглядна ніч за тими сліпецькими скельцями. Мабуть, він бачив перед собою лише якісь темні опудала…

Для Жені все стало зрозуміле: Бенова армія грала в шпигунів, а молоденькі деревця їм потрібні були для маскування…

— Що ж ви тут наробили! — погрозливо закричала Цибулько, хоч голос у неї бринів од розпачу й сліз. Чого-чого, а такого від Бена Женя не сподівалася!

Туйки уклякли над ровом; вороже, з острахом поглядали на цих двох, що обірвали їм гру; між деревцями пробіг притишений гомін. Ще якась мить — і туї, мабуть, колючим строєм посунули б на Женю й Мотю. Але тут зненацька просюрчав свисток, просюрчав так рішуче й вимогливо, як він умів це робити тільки в руках молодшого сержанта міліції Євгена Рябошапки. (А то, виявляється, Зайчик згадав про батьків подарунок — судейський свисток і з переляку подув у нього щосили).

— Братва, мільтони! — галаснув Кадуха, і настрахана армія, що стояла за туями, дружно сипонула в кущі, у глибокий рівчак, тільки затріщало й зашелестіло під ногами.

— Ах ви ж лобуряки! — гукала їм услід Цибулько. — Ось я дома батькам розкажу!

Тут її увагу привернуло інше: деревця, які тільки що стояли над ровом, раптом попадали. Женя й Зайчик кинулись до них. І оторопіли: плантація туй була знищена вщент. "Диви! А ось!.. І тут! Ну як же так можна?" — ходила й ойкала Женя. Їй наче в душі щось перем'яли й перетовкли — у босячні, як зрозуміла дівчина, не було ножів, і Кадушині дружки виламували деревця руками, викручували їх живосилом. Деякі туї були міцні — їх тільки скалічили, обчухрали гілки та хвою і затоптали. А вирвані, з якими гралися, тепер лежали мертво, валялись розкидані, наче люди, котрих побило в автокатастрофі.

У Моті скривилось посиніле обличчя, затремтіли губи, він був готовий от-от заплакати.

— Ну, справжні варвари! Як же так? Як можна? — з болем примовляла Женя, схиляючись над кожним деревом — Це Кадуха! Це його виховання! "Пузом к зємлє!.." І бач — повзають перед ним!

З гіркою образою, з жалем відчула Женя: Бен, її генерал, дворовий полководець, все далі й далі відходить од неї, і малих тепер грубо відштовхує, і жарти, насмішки його стали недобрі… "То Кадуха, то він під’юджує!" — стисла холодні долоні Женя.

— О, а де ж моя туйка! — озирнулась вона насторожено.

Згадала: тоді, навесні, вони з батьком прийшли на суботник і теж посадили туйку — чи не найменшу — над яром, струнку й охайну, як лелечку. Посадили отам — на самому краю плантації. З тривогою глянула туди: нема деревця! Стирчав із землі тільки розчахнутий оцупок кореня з білими покрученими волокнами.

— Бен! — вимовила глухо Женя, щось раптом їй стисло горло. — Як ти міг? Я мовчала… Я думала — хай! Минеться! А ти?.. Ні, не подарую цього! До директора піду!

— Я ж казав! Я ж казав! — жалібно зашморгав Мотя. — Казав, що в Бена апендицит у голові!

А тим часом хлопці оговтались. Вадька Кадуха, як найбільш досвідчений у справах "тікай-доганяй", помітив, що ніякої міліції нема, що стоять на горбу два "шкети" з їхнього двору і що, виходить, армія злякалась куща. І ось у рові затріщало, захитались гілки, заляпані болотом герої почали оточувати Женю й Зайчика. Мотя вчепився дівчині за руку й принишк, до сліз роздираючи сполохані очі.

А з рову посвист і хлоп’ячі вигуки:

— Ей, Жабуліно! Ти чого притяглась? Підглядати? Доносити?

— Шпійонка! І мікроб із нею!

— Братва, обходьте з флангів! Не пускайте!

— Вогонь! Шрапнеллю!

Женя з Мотею пригнулись, а на них полетіли цурпалки, сучки, кавалки глини.

Відгуки про книгу Женя і Синько - Близнець Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: