Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

464, т. 1, № 1257, арк. З зв.)

Враз озвалося луною проти нього.
Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
За пустирем
бастіон у небо < виріс >, як струп, виріс,
частоколом наїживсь,
Гарматами

мовчки, як собаками, озливсь.
Озлились на майдані козак і москаль:
слова кресали, як шаблюки,
і одкидали огонь на товпище,
що вже почало курітись
< (Зараз, товариство, бо буде пізно, зараз!) >
А за Голосієвим раз по раз бухало і розбухало,
і шепотіли люде, прислухаючись
хто з радістю, хто з жахом:
хлоп? — не буде хлоп!

Наростай, могутня хвиле! *
*
Розвернись, чорна земле! *
Знеси, зруйнуй і поглинь *,
потопи білу гниль! *
І знову < жіноча > постать блакитна
< поміж товпищем, між москалями, мов самосійний будяк,
немов будяк, якого не викорениш ніяк
і далі огинці поза валами древніми >
на хвильку поміж товпищем, між москалями,
і далі —
огинці
поза валами древніми
< хотів >
скрізь
шепотом,
злодійкувато.
Якась сила непереможна < потягла його за нею.>
за нею потягла його.
Софія вслід ревниво заблищала.

Коло Львівських воріт
згубив з очей.
Там знову < товпище і> москалі.
І мовчки злилися гармати на чернь,
в якій фітіль от-от, здається,
догоряв...
Так смішно стало, як почув лірника,
що співав його псальму
про мир душевний,
про птицю-голубицю.
Як він далеко
тепер від цього.
Наростай, могутня хвиле,
Розвернись, чорна земле!
< Потопи й поглинь
білу гниль!>
Знеси,— зруйнуй поглинь,
потопи білу гниль!

Прийшов до того місця, де Київ з гори
мов сон предивний.
< глянув униз — >
Глянув униз —
< немов >
і заходила гора,
мов корабель на бурю.
< Одне розумів: > < Охляв він > "Охляв,—пробігло
в голові,—
зайти б до приятелів і стравою підкріпитись",
але зараз же якийсь дух його підняв на ноги
і руки хтось піддержував як на горі Мойсея анголи;
< тільки в>

< сьогодні щось важніше є, приготуватись треба >

ні, ні, нікуди не піду, приготуватись треба.
Приготуватись треба?
І сам не розумів, про що душа віщує.

Поділ розсипавсь при воді
і торгував і метушився,
Дніпро ж немов стояв на місці,
сліпий-сліпий та більмастий,
і не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати —
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до Лизавети, до Малоросії любителів

А з Подолу туман вставав


і трупним запахом одурював Сковороду,
мов піфію...
Приготуватись треба.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1257, арк. 4—6)

[І. ЛІЗОШТО]

Не помічав ні люду, ні вулиць,
на Либеді бистрин прозорих,
що довго його все проводжала, < заводячи вербичками сюди,
туди, в ярочки; >
вербами заводячи сюди, туди, в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні < спеки городської>
суєти міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому
піднять безщасних,
[• •]
Як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день той треба,
зараз!
— Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
< Перед ним над пустирями> Над пустирями

нагостреними в боротьбу,
зарядженими на бій.
< Настала тиша> Тиша.
(ЦДАМЛМ, ф.