Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод

Мене розібрало, і я схотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собі подряпався на вербу. Але мене спіткала невдача. Прикра, жахлива невдача. Я зачепився за сучка і розпанахав труси з низу аж до пупа, навіть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозі. Придержуючи своє нещастя однією рукою і мало не плачучи від сорому, я безславно спустився донизу. Але ніхто не став кепкувати з мене: "Нічого, буває. З кожним може таке трапитися", — заспокоювали мене всі. Я лише екав і досадливо махав вільною рукою. Дівчатка запропонували мені зашити труси. Я категорично відмовився. Сидіти без трусів, поки дівчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й поліз у курінь — зашивати свою ганьбу. Там, у напівтемряві, довго й невміло штрикав голкою, наколюючи собі пальці й ковтаючи сльози сорому. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацікавився, потяг її. То була "Граматика". Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дідові очі.

У "Граматику" був закладений зошит. Я розгорнув той зошит (хай простить мій друзяка мою цікавість!). На першій сторінці починався "Щоденник Робінзона Кукурузо". Що там таке — ви вже знаєте: "пригоди" і "неприємності" першого дня. "А що далі?" — зацікавивсь я. Перегорнув сторінку і... витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже півзошита було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменники, і на прикметники.

Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник. Сумніву не було — все це писалося вже тут, на острові.

То он воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменовки.

Ох ти ж хитрун! Ох ти ужака! Твоя гордість, твоя шалена гордість заводіяки й отамана не дозволяє тобі зізнатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, і ти втік од людських очей на острів, і там зубрячиш граматику Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів... Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобі...

А втім, що "стривай", що "пожди"? Хіба я скажу йому що-небудь? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб він залишився на другий рік?

Та ні! Звичайно ж, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова. Хай думає, що я ні про що не здогадуюсь. Хай думає!

Я швиденько поклав зошит і "Граматику" на місце й притрусив листям, ніби й не чіпав.

Від цього відкриття мені одразу стало легко й весело — немов після дощу сонце засвітило. Про сором свій я й думати забув. Бадьоро зашив я труси й зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Усі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали посміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси. Без трусів— нема людини, а в трусах — є людина, ще й посміхається, — і хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні. І хоч дурний був його дотеп, я не образився.

Несподівано з плеса залунало:

— Го-го! Он ви де!

До острова підпливав ще один човен. У човні сиділи Гришко Бардадим і кілька наших хлопців-юннатів.

— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої нові сорти овочів та фруктів і почастувати.

— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.

Всі засміялися.

— Нічого! Поки доїдемо, — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзі, збираймося!

Зчинилася метушня.

— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помітивши нас.

— У них діло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.

— Що-о?! — скривився Бардадим. — Діло? Яке діло? У цих-о? У цих-о жевжиків? Брешуть вони! Це ж відомі на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крім капостей, ніяких у них ділов не буває...

Ніхто навіть не засміявся. Мабуть, усі відчували незручність і мовчали.

Ми стояли червоні, мов два помідори.

Ми ладні були крізь землю провалитися.

Ех! Якби ми були такі здорові, як ти!

Ми б тобі показали! "Ділов! Ділов!" — говорити спершу навчися!

— І нічого вони не босяки, а хороші хлопці! — вигукнула раптом Валька.

— Звичайно! — підхопив Ігор.

— Хороші-хороші-хороші! — заверещала Оксана.

— Тільки так! — вигукнув Сашко-"штурман".

— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — наші гості, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-"штурман" та інші. Залунали вигуки:

— Прощавайте!

— До побачення!

— Бувайте здорові!

Ми всім по черзі потисли руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:

— Шкода, що ми не дізнаємося, як закінчилося ваше секретне діло...

Вона сказала це зі щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?

— Звичайно!

— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль. А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.

— На, — сказала вона, простягаючи папірець Куку-рузові. — Тільки дивись, не загуби!

Кукурузо нічого не сказав — мовчки засунув папірець за пазуху. Вони сіли в човни.

— Заспіваймо щось веселеньке на прощання! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!

І вони заспівали. Але й заспівали!..

Ми довго стояли на березі, їх давно вже не було видно, а їхня весела пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні:

Народи-и-вся я в селі-і,

тато й ма-а-ма — вчителі-і.

А мій дядько — комбайнер,

він човна-а мені припер!

Ми пливемо в жовтому човні,

в жовтому човні,

в жовтому човні!

І наш човен шкрябає по дні,

шкрябає по дні —

шкряб, шкряб!..

* Співається на мотив знаменитої бітлзівської "Yellow submarine)). (Примітка цибатої Вальки)

А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — то така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Так, зараз техніка, воно не те, що... а взагалі... звичайно. .. Кажуть, в отакому ґудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — то й узагалі під ніготь сховати можна...

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках, — сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке транзистори чи напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали.

Нічогісінько... А Ігор знав. Звичайно, знав, коли сам робив приймачі на отих транзисторах. Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:

— А гарно було б зробити щось таке... на транзисторах. Цікавське й незвичайне. Наприклад... Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радіо-корову — одна насолода. Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти? Ага... Так-так). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Мань-ка у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку, і:

"Манько-о! Ану верни, проклятуща! Гк-ля-ля-ля!" І Мань-ка — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Краса!.. Скажи, ге?

— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі... — кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.

— Ну, гаразд, про це потім... А тепер давай подумаємо, як ми будемо Книша вночі затримувати.

— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.

— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!

— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.

— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але... якщо... Взагалі, рушниці будь-хто злякається.

— Авжеж, — погодивсь я. — Тільки як же ж... я... вночі... а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питатись ні в кого. А я...

— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

— Що?

— Ну, що на риболовлю їдеш абощо.

— Я й так на риболовлі зараз.

— Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказать, державне, а він...

— Ну добре, щось придумаю. Тільки мені доведеться зараз додому їхати.

— Їдь, а я що... Я сів у човен.

Обличчя в Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілося залишатись самому на острові. Він ходив по коліна у воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: "Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити".

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:

— Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас оті полив'яні пряники, що продавалися в сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.

— Добре, привезу, аякже, — сказав я і відштовхнувся од берега.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ У сні і наяву

— Де ти цілий день бігаєш не ївши? Диви, аж очі позападали, — докірливими словами зустріла мене мати.

— Та що ви, мамо! Я юшки отако наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — кращий за будь-якого куховара, — так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:

— Про якого це ти Сашка?

— Та про... про... Юрчишина, — почав виплутуватись я, наче в'юн із сітки. — Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.

А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Отже, не бачила.

— То що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.

— Поганюче! Ледве на юшку наловили, — не червоніючи, брехав я. — Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?

— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, бо в мене вже всі вийшли.

І я, радий, що все добре обійшлося, побіг рубати дрова.

До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету.