Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод

"Диви, міський, а вміє..."

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогодні куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радісно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! — загукали звідусіль, і всі подивилися на "штурмана".

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тільки так, — сказав той.

— Отже, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашеньку, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигуків.

— Тільки так, — уперше за весь час усміхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всі стояли разом навколо вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленький на зріст, менший за всіх. Може, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися соліднішим. Але ще було помітно, що його всі люблять, і якщо й сміються з отого його "тільки так", то зовсім не глузливо, а скоріше лагідно.

Сашко заходився готувати їжу. Дівчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дістали з сітки, що була прив'язана до корми одного з човнів і занурена у воду. Інші школярі розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддям в коліна, і задумливо колупалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати ніяковість), хрипко сказав:

— Дай подивитися... приймач... Можна? Ігор відразу одклав ножик і паличку:

— А чого ж... Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр:

— Оце настройка, це діапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопів. Я й собі носа всунув. Кукурузо одіпхнув мене ліктем.

— Не хукай туди прямо. Запотіє і зіпсується. Ігор усміхнувся:

— Та нічого. Від цього не зіпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-коліщата, і ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Та-а-ак... Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка.

— П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.

— А двійки ти хапав коли-небудь? — з надією спитав Кукурузо. — Хоч з поведінки, хоч зі співів абощо? Чи круглий відмінник?

— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Усі наші юннати — відмінники. Така умова.

Кукурузо тихо зітхнув.

У цей час з кущів визирнула Валька. Видно, дівчата вже закінчили чистити рибу. Я бачив її, а Ігор, що сидів до неї спиною, ні. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть рота розкрити, як вона одним рухом зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, перекидьки полетів у траву.

— Дамі завжди треба звільняти місце, — сказала Валька, сідаючи на пень.

Ігор, встаючи і обтрушуючись, тільки усміхнувся у відповідь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре діло! Толкового хлопця-фізкультурника, що змайстрував отакенюній приймач, цибате страшило пхає собі так, ніби то не хлопець, а якась мебля.

А він тільки посміхається.

Якби, наприклад, мені зробила таке, скажімо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай мені! — нахабно каже Валька і простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. І Кукурузо, теля, спокійнісінько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що? Чого вона розпоряджається!

Ич, яка розумна!

Проте всі ці вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в мені самому. Я мовчу. То ж не мій приймач, і не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набік і дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодію і раптом радісно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрійно дивлячись на плесо і уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:

— "Лебедине озеро"... Адажіо...

Я скривився. Ти, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже:

— Ні, — каже, — це озеро скоріше не Лебедине, а Качине, бо лебеді в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держіть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. "Лебедине озеро", — балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тільки була в його організмі, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу... Для сміху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очі людині, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовісно. Нічого він не знав, ніякого "Лебединого озера". Бо слуху нього препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати.

Мені було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. І взагалі, чого вона припхалася до нас?

І раптом, ніби підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я влізла до вас і пристаю, так?.. То я зараз піду. Ви не сердьтеся. Просто мені хотілося познайомитися з вами.

І так вона це якось просто сказала, що мені аж стало ніяково. І ні я, ні Кукурузо не знайшли, що відповісти.

Валька підвелася, сунула Кукурузові в руки приймач і побігла до вогнища.

— Дивачка якась... правда? — знизавши плечима, зніяковіло мовив Кукурузо.

— Вона класна, — несподівано почервонівши, сказав Ігор. — У нас з нею всі дружать. А чого ти не вмикаєш приймач? Ти вмикай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.

Я пильно глянув на нього і зрозумів, що він зумисне міняє тему розмови, що більше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але незабаром від вогнища почувся голос вожатого:

— Ігорю, хлопці, швидше сюди! Юшка готова!

— Пішли! — сказав Ігор.

Я як ото випив вранці склянку молока, то більше й ріски в роті не мав — був тепер голодний, як арештант, і ця пропозиція мені, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотів не менше за мене, бо через усі нічні переживання, мабуть, зовсім не снідав.

Але несподівано він сказав Ігореві:

— Тй йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснідали.

Я закліпав на нього очима і роззявив рота, але промовчав.

— Та не вигадуйте, хлопці, ходімте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Ігор.

Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи від голоду слину, змушений був його підтримувати. Нарешті Ігор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — і побіг до вогнища. Але за хвилину замість вожатого прибігла цибата Валька. І одразу накинулася на нас:

— Це що таке? Ану бігом їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хіба відмовилася б? Я б відмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

І, на мою радість, Кукурузо, який так уперто відмовлявся перед Ігорем, тут несподівано знітився і покірливо поплентався за дівчиною. І знову мені згадалася чомусь Гребенючка...

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справді юшка була смачна, але мені здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумівся на юшці. В нас у селі вміли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всі прицмокували й хвалили Сашка-"штурмана". А він сидів біля казана з ополоником у руках і, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати ще.

Тепер мені було зрозуміло, чому всі так зраділи, що сьогодні Сашкова черга готувати сніданок. Він у них був визнаний куховар.

Незабаром усі понаїдались і порозлягалися на траві навколо вогнища — відпочити. Хтось перший замугикав пісню, хтось підтягнув, і пісня виросла, зміцніла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети...

Реве-е та сто-огне

Дні-іпр широкий.

Сердитий ві-ітер за-авива-а...

Як було приємно отак лежати на траві горілиць, дивитися в блакитну безодню неба і співати хором пісню! Здавалося, вся земля, увесь світ її чує.

Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще дужче, ще злагодженіше.

Я ніколи б не подумав, що в Сашка такий чистий, дзвінкий і високий голос. От тобі й дивакуватий "штурман" Сашко. Мало того, що знаменитий куховар, та ще й такий співець!

Співали ми години з півтори, а може, й більше. Яких лише пісень ми не переспівали! І українських народних, і сучасних, і з мультфільмів, і з кінофільмів...

Потім Ігор сказав:

— А тепер, може, хай Валька станцює...

"Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть", — подумав я. Але вона сказала без усякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, помітив, що мій друзяка Кукурузяка постійно дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очі і їхні погляди зустрічалися, він одразу втуплювався в землю.

— Український танець козачок! — оголосив вожатий і заграв на акордеоні.

Валька почала танцювати. І сталася дивна зміна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрімку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. І циби її, оті самі тонкі циби, на яких, здавалося, не можна навіть встояти (от-от упадеш), оті циби, ледь торкаючись землі, наче весь час були в повітрі, у польоті — стрункі, міцні й пружинисті.

Біля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це він сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скінчила танець і всі зааплодували, він не став аплодувати, а зустрівшись зі мною поглядом, чомусь нахмурився і одвернувсь...

Потім Оксана читала вірші. Добре читала, тільки дуже кричала, — мабуть, аж у селі було чути.

Загалом вийшов такий собі несподіваний концерт.

А потім почали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко-"штурман" — брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по-дівчачому, задерши голову і одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І отут мій друг Кукурузо показав, що таке васюківські хлопці. Видерся на самісіньку верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і я-ак стрибоне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Усі тільки охнули. А вожатий сказав:

— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків з трампліна. Молодець!

Кукурузо аж зашарівся від задоволення.