Сто годин сумніву - Полонський Радій

Директор показав очима на двері, з яких він щойно вийшов, 9 на електричний годинник над ними: мовляв, дорога кожна хвилина...— Нечаєнко кивнув, але нещиро — він сподівався зацікавити цього "меломана" і змусити його забути про вчену раду.

— Чому ви вирішили, що це можливо?

— Я стежу за розробками Щеглова. Скільки можна обіцяти? Давайте ефект!

— От його і треба спитати. Якщо він погодиться перейти від чистого експерименту до вашцх розробок...

— То тільки виграє! — перебив Нечаєнко.— Прошу уваги.

Він почав писати у своєму маленькому записничку, директор заглядав у написане, тоді запросив його до свого кабінету,— двері були поруч, за рогом коридору,— і підсунув кілька білих аркушів. Нечаєнко писав цифри і скоса зиркав на директора: чи ж той розуміє? чи ж можливий між ними математичний діалог? Директор усміхнувся краєм свого широкого тонкого рота, узяв кулькову ручку і кілька секунд прицілювався, і лише після того встряв у розмову і почав заперечувати і сумніватися:

— А це що? А це? Звідки?.. Добре, але тоді все піде не так!..

— Ви не враховуєте... Можливо, але чи ж можна це застосувати?

— Я вас зведу з нашими головними спеціалістами, але не сьогодні... Заждіть, заждіть, звідки взялося це рівняння? Ні, я цього не приймаю...

Він підвівся і поклав Нечаєнкові руку на плече:

— От що, Іване Гнатовичу, ви чоловік хитрий, і я не школярик. Я повертаюся на засідання. Завтра я запрошу до цього кабінету... запишете прізвища?.. Не треба?.. Насамперед Щеглова. З вами?.. Добре, доктор наук Дем'ян-ко, я про нього знаю. Інститут проблем машинобудування — так? Домовилися, О дванадцятій.

Він підійшов до сейфу і вийняв звідти пляшку з коньяком.

— Чому у вас бар у сейфі? — запитав Нечаєнко.

— Щоб не дражнити гусей,— відказав директор інституту і налив дві чарки — Будьмо. Чи, як кажуть у нас в інституті,— вип'ємо за успіх нашої безнадійної справи.

— Всяка безнадійна справа при ближчому розгляді виявляється... А втімі — вони перехилили чарки.

З дозволу директора Нечаєнко прихопив із собою усі записи — і свої, і його. Прощаючись у холі, директор мовив:

— Буду щасливий бачити вас на нашому музичному вечорі!

Тепер уже Нечаєнко не звертав уваги на розкуту поведінку Петрика за рулем. Він думав про свою омріяну і математично знайдену лопатку, він думав про нові можливості, які йому дасть кріогеніка. Він знову вдивлявся в абстрактну систему координат, і знову голуба іскра математичної функції починала свій рух від нуля, де перетинаються три осі, і напружено і впевнено звивалася у безбарвний простір, все яскравіше блимала вона, прокреслюючи свою напружену параболу; в розпечених залізних нетрях майбутньої турбіни мчали лопатки — нові, несхожі на сьогоднішню, вони напружувалися і брали на себе вагу безмірної роботи.

Був сонячний осінній день, і через це Нечаєнка пройняло чуттєвим спогадом про дні його молодості — колись у таку осінь він був щасливо схвильований, глибоко і трепетно закоханий... Петрик увімкнув приймач — радіо грало класичну музику, таку гарну, що Нечаенкові здалося, ніби він не слухає її, а творить сам.

До його світобудови верталася гармонія — складніша за ту, що існувала раніше, ще не пізнана і не в усьому зрозуміла.

Федір Дем'янко пильно, як у глибину колодязя, зазирнув в обличчя Нечаєнка. Він не був аж надто здивований появою хворого на заводі — товаришували п'ятнадцять років, вивчили характери, звички одне одного. Нечаєнко був дуже блідий і, може, через це здавався більш смаглявим, ніж звичайно, проте ця смаглявість була сьогодні сірою, землистою; навкруг темних очей його, що стали ще глибшими, синіли зловісні кола, але самі очі дивилися спокійно, гостро і сумно.

— Він сьогодні страшний...— шепнула Дем'янкові секретарка. Дем'янко з нею не погодився.

Нечаєнко сидів у кріслі грузько, розслаблено. Дивився на Дем'янка, запитав:

— Що Музика?

— Годину тому ще... був живий. Нечаєнко заплющив очі.

— Оце маємо клопіт — сиди чекай міністерського дзвінка.

— Я ж вам казав...— вперто нагадав Дем'янко.— Рівень. Шальварському треба дати здачі.

Світлі очі Дем'янка звузилися, він напружився, нахиляючись до Нечаєнка; Іван Гнатович торкнув його за руку і підсунув кілька списаних аркушів.

— Був сьогодні у кріогенщиків — знаєте, давно збирався, а оце таки дозрів... Тут є трохи нових ідей.

Дем'янко зиркнув на нього гостро, підсунув до себе аркуші... А далі Нечаєнко крізь напівопущені повіки спостерігав, як на Дем'янковім обличчі зайнялася схвильованість— він бо знав його і бачив, як той поволі захоплювався згустком ідей, що їх чаїли списані цифрами аркуші: щоки потемніли, нервово ходили густі брови,—Дем-янко кілька разів зиркнув на Нечаєнка, але то вже був не погляд співчуітя і очікування, в тих очах була заграва, І Нечаєнко впізнавав колишнього несамовитого Дем'янка...

Нечаєнко, зітхнувши, вимовив тяжко:

— Ми не наважуємося сказати "годі" технологічному безкультур'ю, технічній легковажності, так званому волюнтаризму. Ніяк не зрозуміємо, що не можна чекати геніїв-месій, які все візьмуть на себе. Треба все брати самим. Хоча...— Знов^зітхнув із тугою, киваючи сам собі.— Геніїв треба. Часом хочеш кричати слідом за поетом: "О землеї Велетнів роди!" — Передихнув, згасив хвилювання, повів трохи навіть монотонно: — Ніяк не наважимося сказати "годі" риску. Вигадали, що риск — благородна справа. А не завжди! Де? В чому? Ми оце розмовляємо, нам тут тихо і тепло, та й за вікном гарний пейзаж, у лікарні доживає свої останні хвилини ваш друг... а в небі у літаках летять десятки тисяч людей, а дорогами в автомашинах — на смертельних швидкостях-— мчать десятки мільйонів; по сусідству з високими напругами, вибуховими газами, небезпечними механізмами не тільки працюють, а й живуть, сплять, народжуються, люблять — мільярди... Океан риску — ось середовище нашого існування. Хто мусить подбати про те, щоб людство вийшло нарешті на береги безжертовної сонячної цивілізації? Я вірю, що комунізм дасть людству таку цивілізацію. А тим часом... Чи все ми робимо — от ми з вами — чи все робимо сьогодні...

Задзвенів телефон. Нечаєнко даремно бурчав: міністр подзвонив точно о четвертій, як і обіцяв. Спочатку розмова була уривчаста і недоброзичлива. Нечаєнко не хотів сердитися!

— Висновки Шальварського шкідливі не тим, що скеровані проти мене,— може, в цьому вони і справедливі...

— Та ви що?!..— нахилився до нього Дем'янко, і Не-часнко заспокійливо підняв руку, А тим часом продовжив: — Вони шкідливі тим, що упереджені і некомпетентні. Ми у себе на заводі ка-те-го-рич-но відмовляємося їх розглядати.

— Я це зрозумів!..— мовив міністр і почав сваритися на вчорашні телеграфні реляції, які ігнорували діяльність міністерської комісії, але врешті заспокоївся, і Нечаєнко знову почув знайомий врівноважений баритон з командирськими інтонаціями.

— Ми вклали у ваші турбіни мільярдні кошти. Якщо в цих машинах почнуть сипатися лопатки — ми відкотимося на п'ятнадцять років назад. Чи усвідомлюють це на заводі?

— Усвідомлюють,— раптом заспокоївся Нечаєнко. Це саме майже дослівно він казав на нараді в день аварії.

Міністр сказав:

— Якщо ми вам дамо один рік на профілактику і, в разі потреби, доводку по всіх діючих блоках Н-800, чи ж зможете гарантувати успіх? Ви знаєте: зупинка кожного блоку — подія надзвичайна, чи візьмете на себе відповідальність за кожну таку зупинку?

— За однієї умови,— відказав Нечаєнка Міністрові ці слова не сподобалися. Після короткої

виразної паузи він сухо запитав:

— Якої умови?

— Ніяких комісій! За один рік завод зробить усе, про що ви сьогодні сказали і про що ми вам учора писали у своїй, як ви кажете, реляції. Без Шальварських. Ви* явіть до заводу довір'я, і вся відповідальність — на нас.

Знову пауза—і чіткий, навмисне монотонний голос:

— Домовилися. Вся відповідальність — на керівниках аводу. Шальварський відкликається. Працюйте.

— Пробачте, Степане Даниловичу! — вимовив Неча-нко.— Ще хвилину уваги. Від сьогодні я подаю у від-тавку.— Він зробив паузу, щоб дійшло, і швидко закін-ив: — Не поспішайте заперечувати, це рішення зважене остаточне.

Мовчання. Потім почулося:

— З вами, дорогий, не заскучаєш,

— Моє рішення продиктоване міркуваннями принциповими, однак воно має непохитне медичне обгрунтування: передінфарктний стан.

Мовчання.

— Іване Гнатовичу... Якщо вас образила поява Шальварського....

— Степане Даниловичу, дорогий мій чоловіче, товаришу міністр, у нас із вами не дитяча розмова, а цілком серйозна. Рекомендую на місце головного конструктора Енергетичного заводу завідуючого відділом Інституту проблем машинобудування доктора технічних наук Федора Юрійовича Дем'янка.

— А ви?..— голос міністра зів'яв, і не стало в ньому державної криці, і Нечаєнко пожалів того чоловіка за вісімсот верст, бо життя в нього було, що й казати, не мед.

— Я?.. Підлікуюся. А тоді проситимусь у той же ж таки Інститут проблем... Буду, знаєте, теоретизувати... І консультантом на Енергетичному.

Настала довга пауза. Можливо, для міністра вона була обтяжливою, а Нечаєнко тим часом відпочивав від розмови. Крізь напівстулені повіки дивився на полинялого безбарвного Дем'янка і легко усміхався: розгубленість до смішного не личила тому чоловікові. Сухо озвався міністр:

Пишіть обгрунтовану заяву. Розглянемо на колегії і в ЦК партії. Я вам нічого не гарантую. Тим часом лікуйтеся. Бажаю всього найкращого.

Сиділи удвох і мовчали. Дем'янко дихав протяжно, нарешті мовив:

— З вами не заскучаєш.... Нечаєнко пожвавився:

— От і міністр так сказав!

— Може, розтлумачите мені, тугодумові?

— Музика. От бачите, міністр про нього не спитав, бо знає: якщо ЧП — повідомлять. Це не від черствості, мені й інші казали: не бери цю трагедію на свою совість. А для мене... доля Музики опинилася в самому центрі проблеми. Я був би непослідовний, залишившись головним конструктором. Це — питання світоглядне.

Подивилися одне на одного і, не змовляючцсь, на телефон. Нечаєнко усміхнувся з печаллю і опустив руку в кишеню. Намацав трубочку з нітрогліцерином, потримався за неї двома пальцями, потім вийняв два запрошення. Легким щигликом послав їх через стіл Дем'янкові:

— Візьміть. Вам буде цікаво, і Леся матиме задоволення. Сьогодні у кріогенників концерт старовинної музики.