Сто годин сумніву - Полонський Радій

І Толик закричав:

— Так я ж не лампа!

Вона сміялася, а Толику було досадно. Потім вона роззирнулася навколо, щось таки притлумлено усвідомила і сказала непевно, знічено:

— Толечку... Ти б полюбив Стелку... Вона так тебе любить!

Замовкла, схаменувшись: як же це вона розбазікала, хіба ж їй на те звірялася подруга!

Зірки зробилися яскравіші, у селі стало темно, як у чорному льоху, Аліна зовсім не бачили Толика, зате стало добре чути, як він сопе поруч із нею — ображено, згорьовано, безнадійно, самотній скривджений хлопчик, і вона повторила як могла переконливо:

— Толечко... Стелка, та за нею півзаводу сохне, кращої дівчини я і не знаю, куди мені до неї!.. А вона тебе знаєш як любить...

— Не бреши...— сказав Толик.

— Я? Тобі? У такі хвилини? Хіба ж можна...

Коли вони повернули назад — побачили яскраві німби кількох ліхтарів у центрі Лиманівки, Толику здалося, що хтось за ними йде: позаду чулися якісь смішки і тупотіння, він озирнувся і нікого не побачив. Він навіть здогадувався, хто б то міг бути, але чомусь не злякався.

Підійшли до хати тьоті Голі, коли з-за кущів жовтих гайдамаків впала на дорогу тінь і почувся дівочий сміх, Аліна зойкнула:

— Ой... Ну? Стелка!..

Стелка-італійка рушила їм назустріч у всій своїй екранній красі — чорне, як ніч, пасмо спадало через плече на пишні груди, плащик був білий, смарагдове плаття теж світилося, і Стелка сміялася від щастя їх бачити. У Толика зайшлося в грудях; він не вірив, він був приголомшений: як! оця краля... його кохає!! Хіба таке може бути?

4 Ы5

97

Він зачудовано подивився на Аліну, вона уловила смисл того розпачливого погляду і сказала ніжно:

— Так, Толечку, так, любесенький!..

— Ви про що? — спитала Стелка.— Про що це ви там?

— За жисть! — відрубав Толик.

Стелка поставила собі пальці "ріжками" і проспівала:

— "Я коза-дереза, півбока луплена, за три копи куплена, тупу-тупу ніжками, сколю тебе ріжками!.." Я до вас у гості.

— Коза-дереза, кров твоя вже відновилася? — запитала Аліна. Толик мовчав і дивився на Стелку.

— Ще є слабість,. знаєте — паморочиться в голові...— хизуючись, Стелка захиталася на своїх гарних ногах і ухопилася руками за повітря.—Але ходити можуї

Вони втрьох наблизилися до ґанку, завагалися, чи йти до хати, чи побути надворі, коли аж раптом з темряви спливла постать цибатого хлопця з густою чорною чуприною —то був Сивуха, насунувся, дихнув винним духом, і не стало навкруг п'янкого польового повітря. Сивуха, не криючись, розглядав Стелку. Він сказав То-ликові:

— Ну, нащо тобі аж дві, тобі й одної забагато, ну, ми про це потім поговоримо... Завтра, кажу, завтра, а цю віддай. Ну, дівчинко, он же ж танці, коло клубу, ну?

Стелка відступила. Толик насунувся на хулігана:

— Іди геть звідси!

З-за його спини почувся високий хрипкий голос:

— Не обижай дитину, віддай дівку, віддай.

То був Шатун. Він стояв, вигнувши тулуб у якомусь неприродному вихилясі, заклавши одну, руку за спину, а другу встромивши у кишеню піджака, і голова його була похилена набік. І цигарка висіла на губі, як приліплена клеєм.

Сивуха мугикнув задоволено і знову підступив до Стелки:

— Ну, дєточка. Ми ж культурні люди.

— Вдарю,— сказав Толик.

Не обижати! — озвавсь за спиною Шатун.

— Удар-удар...— мовив Сивуха і схопив Стелку за руку.

Вона відскочила на два кроки. Сивуха ступив за нею слідом,' але Толик ухопив його за лацкан, потягнув на

себе і блискавично вдарив у щелепу. Сивуха і Шатун не могли знати, що цей тонкошиїй заводчанин навчений професійній бійці у секціях боксу і самбо, проте Шатун ураз збагнув, що цього голими руками не візьмеш. Через це він навіть не ворухнувся.

Тим часом Сивуха відлетів убік, закрутився навкруг себе самого і, так обертаючись, щоб не впасти, кілька разів перестрибнув з ноги на ногу. Таки не впав, а якось непевно сів на дорогу. Аліна сказала із задоволенням:

— Па де де!

— Де впаде, там і буде! — відказав Толик.

— Нічо, нічо. Ти, Антошо, ще побачиш його на одній нозі, а він тебе — одним оком,— це обізвався Шатун.

Трохи побули в. хаті, переживаючи і обговорюючи подію, але втома і ніч зняли усі проблеми, Стелка провела Толика на ґанок і шепнула:

— Ти ж дивись — коли б вони тебе знов не перестріли!

Він себе висварював: "Гей, ти, а ще Погорілець! Хіба ж можна отак зненацька перезакохуватися?" І відказував: "Чом би й ні! Он у "Собаці на сіні" той бідний Боярський перезакохувався десять разів на день, а я... а мені відкрили очі... Аліна йде заміж за старого і підлого чоловіка. Я для неї все 'дно що табуретка або кущик при дорозі. Просто я звик до неї з дитинства, через те все так і вийшло. Просто помітив одного разу, що цибата голонога Алька раптом зробилася як доросла жінка,— і здивувався і розкукурікався, що, мовляв, і я вже не курча. А тут підходить Стелка і ніжно мене цілує, мабуть, вона зуміла відчути мою душу, ох же й цікаво як жити!.."

13

Рюрик Корнійович Рибченко відчував тягучу тривогу, бридка непевність розмивала його особистість, і він метушився. Він намагався зустрітися з кожним, кого запрошували на розмову до міністерської комісії, він почав обридати Шальварському, і той навіть сказав йому у батьківському тоні: "Спокій? Спокій! Спокій!"

Після роботи він пішов у гості до Африкана Безтямка. Стелка була в колгоспі, а Тетяна Музика, як і раніше, ночувала у них. Минулого вечора дзвонила ні

4"

99

Чайку в школу-інтернат, де. тимчасово прилаштувала Іринку-Малявку, і тихо розмовляла з дочкою. Вона й цього вечора сиділа тихенька у Стелчиній кімнаті. Рюрик сказав Африканові:

— От що, Афоню. Вся. ця історія наближається до кінця. Завтра підеш до Шальварського.

— Інтересно...— пробурмотів Безтямко.

— Я б хотів усе ж таки поговорити з нею. Як — можна? Зручно?

Безтямко постукав до другої кімнати, почув якусь там відповідь, відчинив двері. І Рюрик Корнійович опинився віч-на-віч з Тетяною. її холодна рука відповіла на потиск і поспіхом звільнилася. Вона сіла біля маленького столика і запитливо подивилася на нього. Рюрик присів на край канапи.

— Вірте, якщо ви маєте щире співчуття, то отут... — він торкнувся серця.

Бліде обличчя жінки видовжували печаль і кволе здивування, вона лише зрідка повільно зводила очі на Рюрика, а здебільшого дивилася на стіл.

— Костянтин Музика казав про цю машину: "Моторошний бронтозавр!" Адже так?.. Якщо тільки вас запросять на комісію, я просив би вас повторити їм ці слова. "Моторошно"!

— Для чого? Це ж... так собі, слова.

— Слова вашого чоловіка. Це надає їм великої ваги. Тетяна мовила байдуже:

— Він у захопленні від цієї машини.

— І водночас він її боявся. Бо то промовляла інтуїція класного спеціаліста. Він не мав лише аргументів, щоб заперечити цю машину. Хто їх мав?

— Ви казали, що маєте до мене справу.

— Це і є моя справа. Ви можете застерегти всіх нас...

— Хто потребує моїх застережень?

— Всі ми! Застереження від народу, знизу, по щирості,— розумієте, знизу! — в цьому і полягає сутність дійового народного контро...— народного контролю!

Тетяна сказала:

— Кость схиляється перед Нечаєнком. Мені соромно, що я...

Рюрик підвівся і схилився над жінкою, тримаючи перед собою свої руки — долоня в долоні:

— Не про особу, ні, не про особу, зрозумійте, а виключно про машину, зрозумійте, і щоб більше нікого не вбивало на наших електро...— на наших електростанціях!

Вона через силу звела на нього пригаслі очі — і не витримала, опустила. Голос її прозвучав із скляним видзвоном:

— Кость ще не вмер. Ви забули. Він ще живий.

...А еще того досадней, Что на людях и в дому Все зовут меня морячкой Неизвестно почему!..

Тільки тоді, як шофер Петрик з великим старанням підтримав пісню своїм проникливим тенорком, Нечаєнко усвідомив, що співи розпочав він сам. Але що ж то за пісня? З яких часів вона виринула? На всяку пісню Петрик заводився з одного дотику, і вже тоді звучав безконечно довго. Колись вони їздили в Полтаву, і Петрик разів із тридцять устиг проспівати пісню про річку Бі-рюсу — від початку до кінця з усіма словами.

На спогади Нечаєнко не мав часу, але асоціації робили своє. А все — через повітря. Польове повітря ранньої осені — ось у чім була причина. Він ранньої осені повернувся з армії у своє село. А через рік, вже з атестатом, такої самої осені виїздив на навчання в Харків. Пахтіла земля після оранки на зяб. Дихала озимина. Дух прив'ядання сухого стебла і присушеного груддя стояв над городами й кукурудзами, а від стиглих соняхів сходила неповторна і прониклива духмяність: в ній було трохи живиці, трохи меду, а трохи гіркоти й солодощів од спілих зернят.

Пісні! їхнє село співало "На вгороді верба рясна", "Ой у полі вітер віє", "Ой у лузі та ще й при березі", і ще багато гарних пісень, а тої осені ще такої саморобної: "Ти будеш старшиц лейтенантом, я буду старшой медсестрой". Але пісні "Морячка" не співали... Звідки ^ вона взялася в ньому?

Хтось із заводчан на світанні дзвонив у місто, і розійшлася чутка: "Вночі Музику прооперовано". Боліли зрада Рюрика і несподіваний випад Аліни. І підсвідомість весь час тримала напоготові тяжке міркування: незалежно від об'єктивної правди над ним зависли чорні хмари — хтось має на меті не встановлення істини, а знищення справи його життя.

Це значило, що треба їхати на завод до Шальварського.

От він і їде!

Нечаєнко натхненно заспівав?

И обидно, и досадно, И тоска меня взяла...

Петрик з ентузіазмом підхопив: "...что не так ему сказала, что неласкова была...", їх почало трусити й кидати, і загупали амортизатори, і Нечаєнко з цікавістю зиркнув на водія: чи ж ворухнулася в ньому професійна совість. Але вона не ворухнулася: той тримав сто десять.

Ось воно що. Тієї осені вернувся з фронту сусіда їхній Андрійчик, красень матрос, вернувся без обох ніг,— цілий рік заробляв тим, що, кинувши перед собою на землю безкозирку, тремтячим жалібним тенором співав оцю саму пісню "Морячка" — майже щодня у районі, а в базарні дні — у своєму селі. Карбованці, троячки, п'ятірки так і сипалися, він заробляв багато і все пропивав. Мати його від ганьби і безвиході за той один рік змарніла й почорніла — гірше, ніж за чотири роки чекання. Потім молоденька місцева вчителька не побоялася — взяла шлюб із безногим матросом. Здається, живуть собі й досі разом із своїми дорослими дітьми.