Сто годин сумніву - Полонський Радій

Поїзд уже стояв, Тетяна вибрала вагон у середині состава, І зони зупинилися біля східців. Людей ще не було, асфальт дихав пилюкою і теплом, пахтіло гравієм, смолою, з проспекту Гагаріна долинав сморід спаленого бензину, Олесь раптом сказав:

— Після останньої нашої зустрічі я боявся, що ти мене зневажаєш.

Очі її спинилися на його обличчі — точніше на його лобі і бровах. Вона облизнула губи, мить мовчала, потім мовила з гірким усміхом:

— Олесю! Після останньої нашої зустрічі... Я так боялась, що ти мене зневажаєш!

Він не наважувався посміхатися — а десь внутрішньо все-таки посміхався.

Тетяна поїхала на Чайку. Олесь поніс додому п'ять пакетів молока. "Оце вже кінець",— мовив він собі.

Нечаєнко, Дем'янко і Погорілець спинилися у так званому номері "люкс" — тобто в окремій чотирикімнатній квартирі, що використовувалася на доповнення до скромненького чайківського готелю. Погорілець прийшов, коли ті двоє вже були вдома після вечері. Його здивувало: з ними разом була Аліна.

Дем'янко і Нечаєнко у спільній вітальні захопилися розмовою і на Погорільця ледве глянули, а дівчина вийшла з маленької кімнатки і дивилася на нього знічено і з тихою радістю, наче їй піднесли несподіваний дарунок.

— Добрий вечір, люба дівчинко! Як же це ти?..

— Ми сьогодні приїхали в Лиманівський колгосп. Завтра зранку на помідори. А я оце під'їхала #побачитися... Тут наш фургон на хлібозаводі. Через годину вертаються в Лиманівку.

Тоді вони чемно і уважно, як слухняні школярі, посідали рядком на вузьку канапку і почали слухати. Нечаєнко ходив по кімнаті, нахиливши тулуб і зчепивши руки за спиною.

— Ви, мабуть, чули: один із законів термодинаміки, а ще властива усьому сущому ентропія,— вони твердять: цілому — розпад, гармонійному — руйнівні дисонанси і врешті усьому сущому — абсолютну невпорядкованість, тобто кінець. Краса єдина спростовує ці неспростовні закони природи, не містична, дана богом краса, а краса доцільності і вивершеності; краса є найвище звершення природи і людини і разом э тим краса є — безперервність творіння.

Він поглядав на слухачів, чи ж його розуміють.

— Ми, конструктори, цього й шукаємо. Наш шлях — це шлях до гармонії. Ми ніколи не пройдемо його до кінця; попереду — безмежне сходження і вдосконалення, навіть, коли хочете — щастя, бо не існує щастя у статиці; прекрасна мить, що спиниться,— враз стане потворною, бо то вже буде мить смерті і тління; щастя — рух, щаслива мить осягнення мети дана вам як стимул до дальшого кроку, інакше тієї ж миті починається деградація! Молодь найперша повинна це зрозуміти. І турбіна...

Нечаєнко замовк, Дем'янко блимав у півтемряві своїми пантерячими очима, а Погорілець а Аліною чемно сиділи рядочком.

Нечаєнко продовжував:

— Турбіна Н-800 не є і не може бути сама досконалість. Ми її створили учора, отже, вона — у кращому разі найдосконаліше з того, що ми могли зробити вчора. Я її чую так само, як чую гармонію світобудови. Не здумайте мені казати, що в неї остання лопатка — задовга! Це все одно, що ви б сказали музикантові: "Ти написав гарну пісню, от тільки мелодія твоя нікуди не годиться!>

Він допитливо поглядав на слухачів, спинився перед ними, похиливши голову до плеча:

— Що, не чули таких поем від старого? А як же, по-вашому, мислить винахідник, конструктор, творець? Логарифмічною лінійкою? Алгоритмами до комп'ютерів? Формулами, цифрами?

Дем'янко сказав:

— Вони є лише мова, через яку ми утилізуємо нашу думку, але вони не є сама мисль! — Різко повернувся до Нечаєнка: — Вам, Іване Гнатовичу, не можна — недопу* стимо! — втрачати рівень! Ви не повинні принижувати себе боротьбою з Шальварським. Тримайте рівень, достойний Нечаєнка. Розмовляйте тільйи з тим, хто приймає остаточне рішення. Ви на це маєте право. Шальварський — ні, я — ні, а ви — маєте.

Дем'янко не кричав, але голос його зробився такий дзвінкий і густий, що заповнив усе,— Погорілець і Аліна дивилися трохи вражено, а Нечаєнко — так само похиливши голову до плеча, і чорні степові його очі тамували усміх.

— Мені пора...— сказала раптом Аліна і встала.— До побачення всі...

— Проведу! — Погорілець підвівся разом із нею.

— Я завтра до тебе навідаюся.— Нечаєнко ішов із Ними до дверей.— Ти кажеш: у тітки Олі?

Дівчина виправила:

— У тьоті Голі. Так вони її звуть.

Погорілець і Аліна вийшли з дому і попрямували вулицею. Аліна ішла трішечки незграбно, але й у тій незграбності були грація і принадність, і Погорілець це бачив.

— Не хвилюйся, це не чари квітня,— сказала вона,—• не хвилинний настрій! Ні, це знов прокидається тисячолітня наша заборонена любов!

— Вірші? — здивувався Погорілець.— Гарні!

— Дядю Лель! Мені сьогодні снилися такі дурниці...

— Ну-ну?

— Невже вам цікаво?

— Чого б питав?

— Це мене найбільше дивує...— Аліна зніяковіла, але зібралася з духом і продовжила: — Що от... дорослий розумний чоловік, а йому... тобто вам — цікаво про мене. Рюрику цікаво — так це нормально, а вам?

— Чекай,— відказав Погорілець.— А батькам твоїм?

— Ха! Батько цікавиться тільки залізяками і цифрами, а мама — тільки батьком. Я для них як хатнє кошеня: поставити блюдце з молоком — і все.

— Я боюся, що ти... або чогось не розумієш, або ж перебільшуєш.

— Все — одне до одного, ніяких перебільшень. Раніше я від цього впадала у відчай, а вже тепер.., знайшлися люди. От і ви... і Рюрик... Якось полегшало. А був... відчай!!

— Будь м'якіша, Алько.

— Ха! Я й так розмазня, самій противно. Погорілець трохи навіть розгубився від такої розмови

і спробував звести все на жарт.

— Коли вже казати про відчай, то колись на твоєму личку було написано: кінець .світу! Та бачиш — благополучно минулося.

Хлібзавод світив скляними стінами у кінці бічної вулиці. Низка фургонів стояла біля воріт, серед них був і лиманівський. Спинилися. Погорілець, посміюючись, продовжував:

— Тобі було років чотири. Ти залізла на шафу. Там Ганна Іванівна тримала банки з варенням. Як ти туди залізла, я не знаю, мабуть, стала на спинку стільця, а стілець потім перекинувся. Варення ти наїлася досхочу. Все личко було у варенні, руки теж, і на голові було варення, і от, наївшись, ти зрозуміла, що вороття назад немає... Ти навіть не ревла, а вила з відчаю...

— І тоді?..

— Я це почув з коридора, зайшов, зрозумів твою біду. Ну — зняв із шафи, певна річ!

Аліна схопила його за руку, на довгастому милому її обличчі мерехтіла посмішка впізнавання:

— Оце я пам'ятаю!.. І на руках однесли під умивальник.

Він кивнув із сміхом, і вона вклала в його шкарубку долоню ще й другу свою руку — тонку і довгу. Вона йому сказала:

— Так от, мені сьогодні наснилося. Ми сиділи у статорі турбіни, статор був підвішений на гаку і розгойдувався під самим дахом. З боку в бік, з боку в бік... Страшно! Батько із слухачем усе прослуховує внутрішні ребра статора і все підіймає пальця і каже: "Тесе!.." — а сам посміхається, мов дитина, а Африкан Сидорович десь іззовні командує: "Ширше розгойдуйте, ширше! Щоб увесь шашіль висипався!", а потім починає співати "Пісню радості" композитора Філіпенка. Вітер свистить, холодно, а тут...

Вона всміхалася тепер несміло, погляд блукав у гли* бині вулиці, десь по білих ліхтарях, ухиляючись від По-горільцевих очей.

— А тут ви звідкілясь виникли... знаєте, матеріалізуй валися, як у фантастів... взяли мене на руки і винесли з того жаху, а Рюрик іде просто по повітрю, руки простягає, хоче мене забрати, а ви не віддаєте... а тоді я сама пішла до нього...— і тут прорізався у неї той її противний голосочок: —А рідний папаша як закричить услід нам із статора: "Ой, біда, ой, біда!.."

Вона тихенько засміялася, він теж, вона не ховала погляду: очі-мигдалини виблискували полохливо, жовто-зелені кружечки бігали по обличчю Погорільця. Голос її наче зламався, коли вона мовила:

— А совість щемить, що ми там батька у статорі залишили, бо там дуже холодно.

Аліна сіла у фургон, і Погорілець пообіцяв заїхати до неї в Лиманівку.

Фургон котився асфальтом, вибираючи фарами із темряви звивистий потік дороги, і дівчині було і щемно, і лячно, і щасливо, як колись веснами бувало: ворухнеться повітря — душа відповідає криком нестерпного чекання, залопоче листя — хочеш вдихнути цілий світ, щоб угамувати хвилювання, од якого серце так б'ється, що чути, як ребра гудуть, або ж спиняється зовсім, аж душа западає.

Вона чекала щастя, сама не знаючи звідки, і ще не відала, що в цьому житті горе і щастя зрослися, як сіамські близнята.

Всі полягали спати. Дем'янко у своїй кімнаті спав тихо, Погорілець у своїй — хропів. Нечаєнко щільніше зачинив двері і подзвонив у Харків. Ганна Іванівна відізвалася відразу, ніби у цю нічну пору сиділа біля телефону і чекала дзвінка.

— Льова не озивався? — спитав Нечаєнко.

— Дзвонив. Хвилюється за тебе. Каже, що тобі треба бути вдома і лежати.

— Змін ніяких? Не казав?

— Ні.

Після цієї розмови він собі подумав: "Якби Музиці стало гірше — ми б тут уже знали. Так що: спокій. Льова — справжній чаклун, він зробить усе..."

Але спокою не було. Нечаєнко відчував себе на по" розі рішення — тільки воно ще не сформувалося, воно просвічувало десь здаля, як тьмяна і розмита пляма сонця крізь щільний туман.

Вирішив лягати спати. Зранку було таке відчуття, ніби, виїхавши сьогодні на Чайку, він залишив поле бою за Шальварським. Тепер це минулося. Стара істина: негативний результат — це також результат, тепер можна йти далі... (Куди?* Те саме непевне світло крізь імлу...).

Він дивився на своє відображення у круглому дзеркалі... В руках була електробритва. Глянув на годинника — перша ночі. Що це? Він надумав серед ночі голитися! Повна відсутність контролю над вчинками. Про таке нікому й не скажеш. Він аж упрів від сорому і поспіхом сховав бритву і дзеркало у тумбу. Він дуже втомився. Так-так, все як і було: холодний лоскіт у самій середині грудей, між легенями, лоскоче вперто і невтомно, цілісінький день. Він скинув годинника, поклав перед собою, а тоді сам собі зміряв пульс. Вийшло сто. Забагато. Зранку було дев'яносто шість. Льова уже поклав би його в ліжко силоміць. Сьогодні він працював у незвичній обстановці, оглядав понівечену машину, сьогодні нерви були вкрай напружені... Як і вчора.

Він ліг у ліжко і вимкнув бра. Відразу засвітилося вікно, бо щогла вуличного світильника стояла поряд з під'їздом.