Сто годин сумніву - Полонський Радій

Замість того на кінці кожної лопатки робиться отакий от отвір, кожна лопатка ніби нанизується на бандаж, але зберігає рухомість і в роботі сама собі вибирає найкраще положення. А відцентрова сила розтискує бандаж і робить ступінь жорстким. Отже...

Нечаєнко вже збагнув його ідею, з цікавістю запитав:

— А звідки це в тебе така зухвалість?

— А що? — Толик ще не згас, та полум'я в ньому затремтіло, захилиталося з боку в бік.— Дурниця? Якби я вам намалював...

— Сядемо, накреслимо, прорахуємо. Але як додумався?

— Та...— здавалося, що Толик розгубився, що він близький до втечі з поля бою, та врятувала становище дрібниця: Толик побачив, що ґудзик на хатній куртці академіка тримається на одній ниточці і при першому ж порусі відірветься. Він нахилився до кушетки і відділив ґудзик від куртки, потім віддав його Нечаєнкорі, і Іван Гнатович кивнув: "Дякую",— а Толик сказав:

— Ми з хлопцями сперечалися, хто швидше паятиме. Бригадир каже: переможцю в кінці зміни — ставлю сто грамів коньяку, а переможеному — сто грамів горілки... Жарти такі.

— Цікаві жарти. Толик став хоробріший:

— А я тоді думаю: а нащо його паяти? Зроби на кінці отвір, та й покладайся на відцентрову силу.

Нечаєнко лежав рівно горілиць, як на жердину нанизаний, і тільки з тої незручної пози можна було вгадати, що в нього болить серце. Він сказав:

— Бачте, юначе, для того, щоб прискорити паяння, ви мусили форсувати температуру і виходити за межі затвердженої технології. Зависока температура могла привести до перегріву лопатки і порушення її механічних властивостей. Це могло викликати вельми небажані наслідки.

Толик ледве вимовив:

— Може, й... аварію?

— Не виключено.

Толик дивився просто перед собою і вже був готовий на будь-який вирок; він сказав рівно і спокійно:

— Так воно й було. Ми так і зробили. На машині Н-800.

Запала мовчанка.

Нечаєнко кілька разів легенько торкнувся пальцями грудей — там, де було серце, а Толик закляк, чекаючи остаточних слів,— нарешті Нечаєнко мовив:

— Подумаємо. Не падай духом. Толика лихоманило.

— Батю, скажи мені ти, ти мусиш знати: чому — чому? — зруйнувалася турбіна?

Погорілець уважно подивився на сина і відказав:

— Турбіна зруйнувалася через те, що її технічний рі-вень був вищий за можливості сучасної технології* Принаймні, вчорашні можливості. Сьогодні ми вже навчені.

Толик запитав Нечаєнка:

— Це все правда?

— Так, Анатолію... І, між іншим, цю свою ідею оформлюй як винахід.

Погорілець цінував красу і гармонійність рішень, через те він був.вражений винаходом свого сина.

Олесь Погорілець знав не тільки душу кожної деталі, з якою мав справу,— він також знав, як ті деталі ставляться одна до одної. Наприклад, диск турбіни сполучається із валом нібито й неохоче, але за тим опором — прагнення остаточності й нерозривності їхньої спілки. Між лопатками і бандажем — сталевим колом, що охоплював край диску, існував безперечний антагонізм. Погорілець відчував його завжди — стільки, скільки працював на складанні дисків: лопатка всім витонченим єством своїм протестувала проти того, щоб її паяли, щоб на зрізі її стрімкого крила грубі паяльні лампи розтоплювали срібний дріт і нестерпно розігрівали її гінке тіло, щоб назавжди прикріпити його до бандажа.

"Потерпи!" — казав їй Погорілець, коли йому випадало робити цю справу. "Потерпи, так тобі буде краще!" Він знав, що заради жорсткості і міцності диску треба йти на таке насильство.

А от Толик перший зрозумів, що насильство у цій справі непотрібне взагалі.

Погорілець уявив лопатку в нових умовах—і ніби зітхнув із полегшенням за неї. Ніяких паяльних ламп і розтопленого дроту, бандаж прошиває лопатки наскрізь по краю диска, і, коли він почина€ роздаватися і наливатися міццю під тиском відцентрової сили, кожна лопатка, ворухнувшись, знаходить собі найкращу життєву й робочу позицію і разом з бандажем вирушає у безконечну свою дорогу. Пластичність, злагода — і яка міць!

А Нечаєнко подумав, що цей хлопчик ішов за батьком слід у слід, а це значить, що він може піти далі. Звідки він такий узявся? Чи ж Олесь — зразковий вихователь? Толик жив поруч із батьком; в домі їхньому, у їхній сім'ї панував батьків дух — от і весь секрет виховання.

Та чи ж він сам, Нечаєнко, подавав Аліні поганий приклад? Спробуй звести кінці з кінцями... Зайшла Ганна Іванівна, присіла у крісло. Толик запитаві

— Де Аліна?

Нечаєнко повернув голову і ковзнув очима по полірованій поверхні столу, там усе ще лежав аркушик із зошита. Ганна Іванівна перехопила його погляд і підсунула аркушик до гостей. Толик прочитав і передав батькові. Сказав:

— Значить, правда... Він учора за нею приїхав і забрав... Батько бачив.

Погорілець кивнув.

Ніхто не наважувався на коментарі. Про зраду не можна говорити спокійно.

Коли задзвонив телефон — усі зітхнули з полегшенням.

Трубку взяла Ганна Іванівна. Говорив Лев Ісаакович:

— Ганнусю? Я з першої лікарні. Сталося найгірше: у Музики внаслідок операції — двохсторонній набряк легенів. Виходу з цього становища не буває.

— То як же? — вона знітилася. Нечаєнко пильно дивився їй в обличчя.

— Скажи йому правду. Я розумію... це не просто, але мені довелося сказати про це дружині хворого... Мужня жінка... Все це дуже тяжко... Дай-но йому трубку!..

Ганна Іванівна, затримавши зітхання, передала трубку Нечаєнкові. Той слухав лікаря, напівзаплющивши очі; мовчав.

Лев Ісаакович сказав:

— Не можна так, Ваню! Я знаю, про що ти думаєш... Але зрозумій: якщо я іду вулицею і мені на голову падає цеглина, то ніхто не буде в моїй смерті винити архітектора. Справді, Ваню, ти слухай мене!..

— Добре, Льово. Цю думку я вже чув.

— І ще: не здумай їхати в лікарню!

— Це я тобі можу пообіцяти.., Заслаб,

Олесь вимірював кроками сад, він не помічав нічної осінньої вільгості і їдкої прохолоди, не знав, де шукати в ці години Тетяну. Стелка і Толик сиділи рядком у маленькій приймальні на першому поверсі старого дерев'яного корпусу і чекали невідомо чого. Скоцюрбилися на своїх стільцях, зіщулилися, як змерзлі горобці. Потім до них вийшла старша медсестра і сказала:

— Хворий спить. Раджу вам їхати додому і теж лягати спати, ви нічим йому не допоможете.

Голос її був професійно-ласкавий, впевнений. Вони вийшли в сад і приєдналися до Погорільця. Мовчки пішли алеєю, шерехтіли опалим листям, дихали терпким прив'яданням, і жовті лапки світла, простягнуті крізь листя рідкими ліхтарями, пестили їхні обличчя — і в усьому цьому не було думки про смерть.

Потім, повернувши алеєю, вони побачили у її протилежному кінці чорну постать жінки, і всі троє відразу впізнали Тетяну. Зійшлися з нею — і спинилися. Так і стояли — мовчки, без поруху. Навіть шепоту листя не чулося над ними, навіть їхнього власного дихання.

Погорілець ступив крок до жінки, вона без звуку припала йому до грудей. Тільки на мить. І потім так само тихо, як порух вітру, відхилилася.

— Пробач, Олесю,— сказала вона.— Я тебе шукала, а тоді... Пробачте мені всі... коли побачу, хто Костя знав і любив...

— Він ще живий! — сказав Погорілець голосно і пошкодував, що не стримався: він бо знав, що Кость умирає, і оте "ще живий" його виказувало, і він додав: — Ти будь з нами, Таню.

— Я відразу подумала... ще звечора, після операції... якби ж оце, думаю, був коло нас Олесь, то й Костеві було б спокійніше... Кость сам про себе уявляв, що він буде завжди. І я так думала.— Тетяна наче із здивуванням оглянула всіх, і круглі брови її відбили щире здивування: "Як же це — він отак уявляв!.." Стелка несміло торкнулася її руки:

— Танечко, люба! Ви не думайте весь час про це, його ж лікують! Поки людина жива...

Тетяна наче здивувалася ще більше. Вона навіть відкинула пасмо з опуклого чола, щоб краще усіх бачити:

— Як же це — не думати? Про що ж я маю думатиі

Я більш ні про що думати не можу. Але знаєте: він не мучиться. Я питала у лікарів, чи він мучиться?.. Ні. Не мучиться, нічого не встиг зрозуміти, жодного разу не повертавсь до свідомості.

Стелка ще не мала досвіду слухати таке, їй було моторошно від усього, вона просила благально:

— Дядечку...

Тетяна уповільнено подивилася на неї, кивнула:

— А що там Нечаєнко?.. Ну нічого. Він же не хотів. Знаєте... науково-технічна революція. Коли загинув космонавт Комаров — я так плакала... Я ще була молодесенька, здавалося, а коли б це був мій тато або брат... Ви не думайте, що я бЬжевільна.

Тетяна повернулася і пішла собі по алеї, долоні її білі пливли десь поперед неї, і всі троє пішли поруч і ловили кожен порух її, а вона казала:

— Я просто думаю вголос, щоб усі чули, це замість того, знаєте, щоб кричати і качатися по землі. Замість того усього я ходжу і вголос думаю.

Погорілець тихо запитав:

— Тетяно, винести води?

— Зажди,— суворо сказала вона.— Кость так багато сміявся. На нього находило: пальця покажеш, а він аж заходиться. Отакий! І думав багато... Співати любив, а не вмів же ж, не було хисту. Так же ж погано співав!

Аж отут розплакалася Тетяна Музика. Вони всі спинилися. Вона плакала, опустивши обличчя в долоні, а Погорілець несміло і невпевнено гладив її зігнуті плечі. Вона вже змирилася з неминучим, і поволі в ній почуття скорботи заступалося моторошним очікуванням страшної події.

— Вони хотіли емоційного моменту,— сказала Тетяна потім.

— Хто це — вони? Якого ще емоційного?

— Шальварський чи як його. Вони мене запрошували, я в них була. Ще Нечаєнка зустріла, він виходив. Я їм

^се розповіла. Про Костя, про нас усіх, а отой ваш... 'юрик, чи як там його... каже: "То ви хочете, щоб горе, яке вас спіткало, минуло для Нечаєнка безкарно?" А я кажу: "Ну! За що ж людей мучити? Щоб не одне було горе — щоб багато було горя?.." Тоді отой ваш Рюрик засміявся лихим сміхом: "От вам, каже, емоційний момент!" Який поганий чоловік. Погані люди рано не вмирають. Рано вмирають тільки хороші,

Погорілець обережно узяв її під лікоть. Тетяна роззиралася навкруги, ніби намагалася все тут запам'ятати.

— Я сказала Нечаенкові. Тоді, в коридорі. Мені було все одно, то я йому сказала. Кажу: Іване Гнатовичу, треба, щоб ваша машина була така... щоб ви не побоялися коло неї поставити коляску з внучечком. Олесю...— Вона раптом спинилася, звела на нього очі. Він злякався: вони побіліли, і зіниці були як крихітні макові зернятка.— Олесю...