Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Вже сидячи в сідлі, вона показала рукою на мене, щось пояснюючи. Мені здалося, вона каже: "Дивіться: він розминувся з долею. Тепер приноситиме нещастя..."

— На тім тижні сходимо, — оголосив Кошута, смакуючи вдоволену усмішку.

Щодня йшли дощі. До куренів затікало, на долівці стояли калюжі, не було де прихилити голову. На плечах зітліли сардаки, але я ладен був терпіти, бо не міг вибрати кілька годин, щоб поїхати до краснодільців.

А хлопці з ватагом сяяли од гордощів. За літо засолили тридцять бочівок бринзи, заднили близько до цього гуслянки, на осідок припадало по три вози сіна. Як клубки, відпаслися вівці, навколо корів брикав молодняк. Кошута потирав долоні, а ми двигали бочки, шпурляли на підводи мішки з шерстю, пресували рублями пашу.

Полонина вкрала, полонина й винагородила. Юр розмовляв з гідністю, лагідно, й ніхто не сумнівався в його кмітливості й досвідові.

— Поїдеш, Ксеню, в село за підмогою, — звернувся він до мене. — Чи самі спровадимо валку?

— Справимося, — відказав я поквапом, думаючи про своє.

А це — морока. На важких ділянках дороги треба пускати по дві-три підводи, накидати на колеса гальма, бичувати коней, підпрягати на скрутах, здригаючись, коли погляд падає в провалля.

— То скоріше, хлопці. Виїдемо раненько, щоб завидна добратися до Ял і в ця, далі легше.

— Діду, трембіта! — зупинив ватага Верешко. Кошута прислухався, щось читаючи в розрізнених, приглушених відстанями звуках.

— Василю, трембіту сюди! — смикнув Чигрина за рукав.

Перехрестившись, відтворив сигнали з-за перевалу, невдовзі такий же набір гудків долинув з-за Стіжка і Гребе-нища.

— Пером тобі земля, чоловіче добрий, незнаний! — стиха мовив ватаг.— Хтось заповів довгу пам'ять — з сергіїв-ських чи краснодільських... З тої парафії... Царство йому небесне.

Ми зняли кресані. В челюстях холодного неба трембіти зітхали дедалі слабіше й хрипкіше, потім звуки настільки притихли, що, здавалося, повстають у мозку.

Нараз я подумав про Дружану. Вона могла застудитися тої лихої ночі, могла занедужати... Людина — не камінь.

— Стариня! — підступив до Кошути. — Мені треба на краснодільську стаю.

— Так? — здивувався ватаг. Замислився, тоді мовив: — Ну їдь, коли треба, чого вмурувався в землю.

Я стрибнув у сідло. Кобила скосила оком і рушила чвалом. На перевалі я до сліз напружив зір, вдивляючись у запалену маревом далину. "Вмерла!" — волало в голові.

Кілька краснодільських пастухів вийшли з куренів, поспиралися на жердки вориння. Викручуючи коняці голову, я потягнув вуздечки, кобила чотирма копитами ковзнула по землі.

— Ти чого рвеш полонину? — запитав один з пастухів, але я розчув лише власне запитання: "Що з нею?"

Пастухи перезирнулися й далі дивилися на мене в німому здивуванні.

— Ти звідкіля такий?

— Хто вмер?

Вони знизали плечима.

— Сергіївський ватаг, — нарешті відповів сивоусий, акуратно зодягнений дідусь.

Я дихнув повними грудьми і закинув уздечку кобилі на шию.

— А ти кого мав у надумі?

— Яз Розлуча,— сказав я, потиснувши всім руку. — Наш ватаг має між сергіївськими родичів.

— Кошута? — Дідусь з цікавістю зиркнув на мене. — Просимо до куреня, — запропонував голосно, з діловитою розважливістю. — Юра добре знаю. Разом воювали в Італії. — Жестом поманив за собою пастухів.

Дружана поралась біля плити. На мить мене обпекло вогнем. Вона теж спалахнула, хоч на уста випливла усмішка.

— Ми завтра забираємося звідси, — заговорив дідусь. — Сідай, прошу. — Він розмовляв бадьорим, трохи деренчливим голосом. — А ви?

— Теж злагодилися.

— То, кажу, Юра знаю добре. Тримається?

— Женити можна.

Дідусь засміявся, ховаючи під повіками хитру іскринку. Ставши біля вікна, похитав головою.

— Кому яка дорога... Петро Джуряк надумав піти від нас. Ми — однолітки. Разом почали ватагувати, на Яро-виці породичалися: Дружанина мати — сестра Петрові. Живий про живе думкує, а смерть за плечима. — Погляд метнувся по куреню і застиг на розп'ятті. — 3 розлуць-ких знаю ще Максима Третяка. Мій братаник сплавляв з ним дараби, запрошував у гості. Буйна голова — Максим.

— Вже нема Максима.

— А тебе як величають? — коротко зітхнувши, запитав дідусь.

— Супора.

— Тата гайдуки підбили?

— Так.

— А дідо втік від пана, пустивши червоного півня на маєток?

— Тільки на скирти.

— Однаково... Ви — молоді гуцули. Вкоренилися в горах? Ще вкорінитеся, як жито. Ади, яка непробитна глина, а воно вчепиться двометровими ниточками — і росте, колоситься.

— В нашій родині всі повипадали з гнізда. Батькові браття вмерли, друге покоління лягло в Галичині.

— Ти воював?

— Утік з фронту.

— Гуцули! — ствердно хитнувши головою, кумгикнув дід. В очах мелькнула іскра приязні, а я відчув себе злодієм. — Сороко, давай печеню, — звернувся до Дру-жани. — Сьогодні у нас свято: вийшов сезон. Все — як у добрих людей. Тут чи горе, чи втіха — годиться чарка. Сідай, гостем будеш.

За столом завів балачку про політику. Один з пастухів підморгнув мені, мовляв, зараз наслухаєшся.

— Усі біди через те, — сказав дід, — що покривдили англійську королеву.

В цю мить він став настільки схожим на Кошуту, що я затулив рота, аби не всміхнутися. Він не читав з Біблії і не називав пророків, та говорив не менш урочистим і переконливим тоном.

— Королеву скривдили,— рухом апостола пригладив борідку і окинув усіх очікуючим поглядом. — Вона і мстить.

З його слів виходило, що англійській королеві близько ста літ. В інших краях владарюють мужі, лише в Англії несправедливість: королеві не дозволяють назвати чоловіка господарем держави.

— Надщерблене життя, бачиться. Подейкують, що війна розгорілася через шпигунів. — Ватаг підняв руку, мов кличучи до уваги. — Der Spitzel...1 Але хто їм гроші дає? Англійська королева. Вона щотридцять років складає розпорядок, де витруїти цісарську родину, кого з ким посварити. Вам моє слово, що цар має силу проти кайзера і цісаря. Але, коли цар братиме верх, у Росії почнуться бунти, як у війну з японами. А якби брали гору цісар чи кайзер, то ті шпигуни підохотять їх народи до революції. Це така мста бабська: хоч ви й мужі, а не дам схопити Бога за бороду! Перехитрую всіх, не посмієтеся з мене.

— Ото бестія! — з удаваним захватом поцмокували пастухи. — Може, вона — усім козак?

— І в кожному краї має шпигунів?

— Атож, — цілком серйозно мовив ватаг. — Ся баба має підступ до всіх корон. Задер якийсь владика носа — вона йому через шпітцеля донос: так і так, проти тебе змовилися твої міністри. Владика міністрів — на шибеницю, генералів — у монастир, маршалів — до катуші, офіцерів — на власний хліб. І всім по сім, а йому вісім: доки підбере нову команду, королева гріється на сонечку і страху не має.

— Мати таку жінку!

— їй-бо, ліпше постити. Я побоявся б...

— А до іншого владики,— ворушачи ніздрями, осміхнувся ватаг, — підішле гарну любаску. Тут уже не втям куєш, хто на троні...

— Де кермо.

— Хто кого й за що тримає...

— Хто за що лапає...

Ватага реготала. Хлопці підсипали солоних жартів, поки під вікнами не задудоніли Дружа нині кроки. Тоді ватаг нагукав:

— Ша, пусті діти! Упали в гаразд, як муха в сметану. Ось нам винця принесли. — Він наповнив поставець чистою мов сльоза сливовицею. — То, друже, — мовив до мене, — аби знав: сулія в землі закопана з того літа, як жінка привела Дружану. Донька моя — полонинська. Сам же прийняв дитя, накупив вина, але замість хрестин Бог заповів похорони. Жінку поховав, а вино з поминок поклав на схова та й узяв за звичай щоліта робити запас. Аби ми здоровенькі були! Куштуйте вісімнадцятилітнього. Не матимеш за що спом'янути Миколу Стадника — згадай за вино.

Поставець пішов колом. Пастухи блаженно мружилися і зблискували синюватими білками, вмить хмеліючи. Я поглянув на Дружану. Вона всміхнулася. Мені здалося, що Стадник перехопив наші погляди, стривожився. Хоч я і перестав дивитися на доньку, він наливав собі все менше й менше.

Сергіївського ватага мали ховати вранці наступного дня. Стадник на хвильку вийшов побалакати з посланцем від сергіївської стаї. Вернувшись, замислено пахкав люлькою, набираючись настрою.

— Життя, — мовив нарешті, — загадка. Ніколи не знаєш, що й де тебе здибає. Петрові Джуряку Бог не дав сприту. Чоловік з року до року відкладав надію на удачу... Отак сам себе обмуруєш сподіванками, сам себе унево-лиш, та й не дихнеш вільно до краю віку. Життя, брате-квіте! Розбоєм будують, будуючи — руйнують, а людина в тому неладі — як торкливий кролик.

Старий недбало озирнувся довкруж і зовсім спохмурнів. Один раз Дружана запитливо глипнула на мене, мов питаючи, що трапилося. Ватаг це знову завважив і розгублено потупився.

Я подякував за гостинність, з усіма почоломкався. Стадник покликав з сіней Дружану.

— Проведи гостя, — сказав він, не підводячи голови.— За звичаєм...

Відчужено сидів на тапчанчику і, здавалося, чекав, що відповість донька, але натомість тихо шморгнули на долівці Дружанині постоли і скрипнули двері. До сідла на її коні був приторочений клунок. Ми мовчали. Вона їхала по ліву руку від мене, клунок був приторочений з лівого боку. Я дивився, як за багряні покоси насіпаних вітрами хмар ховається сонце. Дружана сиділа на коні насторожено, мов наслухаючи. Здавалося, мовлю слово — і рвоне з бескида. коні ступали в ногу, високо, мов на цирковій арені, піднявши голови.

На заході клинистими масами влягалися хмари. Туди ж стрімко линуло сіре забуте пасмо, поступово жевріло, шматок, опікшись, відхлинув і розсіявся, а решта, спалахнувши, опустилася донизу й стемніла на тлі пралісів.

Дружана смикнула уздечки. Я внутрішньо стрепенувся і стиснув кобилу острогами. Поїхали розмашистою ступою, піднялися на узвишшя. Солодко пахло надтлілим снігом, млосно підповзав між течери короткий осінній вечір, наспівував безконечної коломийки буркач під горою. Усе навколо збивалося на поривистий темп, озивалося стримуваними стогонами.

— Пора вертатися, — зупинила коня Дружана.

Я оглянувся на краснодільські курені, що рожевими квадратиками підпирали синь кряжа. З видолинків до куренів підпливав туман. Ось вони сколихнулися, як безвладні бруски на скреслій річці, і зникли.

— То приїдете на вечорниці? — Дружана подала на прощання руку, всміхнулася, та очі стали враз глибокими, наповнилися тугою.

Я не видускав її руки.

— До побачення, — невпевнено повторила вона, ворухнувши бровами, наче вирішивши про себе: "Що ж, видно, інакше не можна".

— Будь мені за жінку, — сказав я одним духом несподівано для себе.

Вона примружилася і подалася назад.

— Я тебе не відпущу,— сказав я ніби крізь сон, не чуючи власного голосу.

— А батько? — пошепки спитала Дружана і журно похилила голову.

— Я знаю, як це робиться, — я зістрибнув з конячини й допоміг Дружані.